Цей малюк з кучерявим волоссям, із смуглявим обличчям, наче в ангелів на картинах XV століття, здавалося, був у коротких штанцях, бо його, колись довгі, штани закінчувалися на колінах рванню, оздобленою сухими листками та голками. Ця неодмінна частина костюму держалася на двох конопляних мотузках, що заміняли шлейки. Сорочка з матерії того ж сорту, як на штанях старого, але стовщеної обтріпаними латками, залишала відкритими його засмаглі груди. Отже, одяг Муша своєю простотою ще перевершував убрання дядька Фуршона.
"Добрі вони тут хлопці,– подумав Блонде. – Мешканці паризького передмістя круто поговорили б з городянином, що сполохнув їх дичину".
І через те, що він ніколи не бачив видри, навіть у музеї, він був захоплений цим епізодом прогулянки.
– Ну, – сказав він, розчулений тим, що старий іде кудись, нічого не попросивши, – ви вважаєте себе славним мисливцем на видр… Коли ви впевнені, що вона справді тут…
На тому березі Муш підняв палець, вказуючи на повітряні бульбашки, які піднялися з дна Авони й лопалися, наче пухирі, на середині річки.
– Вона знову повернулась, – сказав дядько Фуршон, – знову, паскуда, дихнула! це вона пускає пухирі. І як це вони прихитряються дихати під водою? Ну, це така пройда, що сміється й з науки.
– Ну, що ж, – відповів Блонде, відносячи останній жарт скоріше на карб загальноселянської, ніж особистої дотепності старого, – почекайте ще трохи і зловіть видру.
– А наш робочий день, Муша і мій?
– Скільки ж він коштує, ваш день?
– Нас обох, підручного й мене?.. П’ять франків…, – сказав старий, дивлячись в очі Блонде з сумнівом, який виявляв надмірність заправи.
Журналіст дістав із кишені десять франків, кажучи:
– Ось десять, і стільки ж я вам дам за видру.
– Вона вам не дорого коштуватиме, коли на спині у неї будуть білі цяточки, бо супарфект казав мені, що в нашому Музеумі тільки одна така й є. І учений же який цей наш супарфект і зовсім не дурень. Якщо я полюю на видру, то пан ле-Люпо полює на дочку пана Гобертена, в якої теж славний біленький посаг на спині. От що, паночку, не буду вами командувати, а підіть-но ви на середину Авони, он на той камінець… Коли ми притиснемо оцю видру, вона попливе вниз, бо така вже звичка у них, цих тварин, – вони піднімаються вище за свою нору, щоб ловити рибу, а вхопивши її, знають, що їм легше буде пуститися вниз річкою. І, скажу я вам, які ж вони хитрі! Якби я навчився хитрощів в їхній школі, я жив би зараз на свої прибутки… Я пізно здогадався, що спозаранку треба підніматися вверх річкою, щоб раніше за інших вхопити здобич. Мене, мабуть, наврочено при народженні! Ну, то втрьох, може, якось перехитримо цю видру.
– А як, шановний чародію?
– Е! далебі, ми, мужики, таке бидло, що нарешті починаємо розуміти тварин. Ось як ми зробимо. Коли видра схоче повернутися до себе, ми з Мушем станемо лякати її тут, а ви лякатимете там; налякана нами, налякана вами, вона кинеться на берег; коли ж вилізе на землю, тут їй і край. Вона не може ходити; вона створена, щоб плавати, з її гусячими лапками. О, й побавитесь же ви, бо це справжня подвійна забава: тут одразу й полювати, й рибалити!.. Генерал, в якого ви гостюєте в Егах, аж три дні підряд приходив сюди, так його розібрало!
Озброївшись гілкою, зрізаною старим, який сказав йому бити воду на його команду, Блонде, перестрибуючи з каменя на камінь, вирушив на свій пост серед Авони.
– Отут добре, паночку!..
Блонде стояв тут, не помічаючи, як біжить час, бо знаки, які подавав йому інколи старий, підтримували в ньому надію на щасливе закінчення справи; до того ж, ніщо так не прискорює часу, як вичікування рішучої дії, яка має прийти на зміну глибокій безмовності засідки.
– Дядьку Фуршон, – прошепотів хлопець, коли вони з старим лишилися вдвох, – тут і справді є видра…
– Ти її бачиш?
– Он вона.
Старий остовпів, помітивши під водою червонобуру шерсть видри.
– Вона пре на мене!.. – сказав хлопчик.
– Стукни її разок по голові, а сам стрибай у воду й тримай її, не випускаючи, на дні.
Муш пірнув в Авону, наче перелякана жаба.
– Валяйте, валяйте, паночку! – вигукнув дядько Фуршон, теж кидаючись в Авону, лишивши на березі свої дерев’яні черевики.
– Лякайте її гарненько! Ви її бачите?.. Вона пливе простісінько на вас!
Старий ринув до Блонде, розрізуючи воду, кричачи, з тією серйозністю, яку мешканці сіл зберігають навіть у найбільшому збудженні.
– Ви її бачите, отам вона, вздовж скелі?
Блонде, поставлений старим так, що сонячне проміння вдаряло йому просто в вічі, бив по воді навмання.
– Швидше! Швидше! До скель! – кричав дядько Фуршон. – Там її нора, ліворуч від нас.
Розпалений досадою від тривалого чекання, Блонде потрапив ногами у воду, послизнувшись на камені.
– Сміліш, паночку, сміліш! Вона тут… Ах, ти, господи! Вона йде у вас проміж ніг! Іде! Іде! – у розпачі кричав старий.
І, наче охоплений азартом цього полювання, старий селянин кинувся в саму глибінь річки, до Блонде.
– Через вас ми її впустили! – продовжував дядько Фуршон, взявшися за руку, яку простяг йому Блонде, і вилізши з води, наче тритон, але тритон переможений. – Паскуда тут, під скелею!.. Вона кинула свою рибу, – казав старий, дивлячись удалину і вказуючи на щось, що пливло річкою. – Ну, хоч линя ми все ж матимемо, бо це найсправжнісінький линь!..
У цей момент на коншському шляху з’явився ліврейний лакей, що скакав верхи, тримаючи в повідку другого коня.
– Дивіться, вас шукають люди з замку, – сказав селянин. – Коли вам завгодно перебратися через річку, беріться за мою руку… Ет, замочитися мені не страшно, зате обійдуся без прання!
– А застуда? – сказав Блонде.
– Ет, чого там! Хіба ви не бачите, що сонце нас наскрізь прокурило, Муша й мене, наче майорові люльки? Спирайтесь на мене, паночку… Ви парижанин і не знаєте, як утримуватися на нашому камінні, хоча й знаєте стільки речей… Коли ви тут проживете довше, то багато чого навчитеся з книги природи, – хоч ви, кажуть, і пописуєте по різних газетках…
Блонде вже вибрався на другий берег, коли виїзний лакей Шарль помітив його.
– Ах, пане, – вигукнув він, – ви не можете уявити, як хвилюються пані відтоді, як їм сказано, що ви вийшли крізь Коншську браму: вони бояться, що ви потонули. Ось уже втретє з усієї сили дзвонять на сніданок, після того, як гукали на вас по всьому парку, де пан кюре й досі вас шукає.
– Котра ж година, Шарль?
– Без чверті дванадцята.
– Допоможи мені сісти на коня…
– Може, ви, пане, ненароком піймалися на видру дядька Фуршона? – сказав лакей, помітивши, як вода стікає з черевиків і штанів Блонде.
Одне це запитання відкрило очі журналістові.
– Ні слова про це, Шарль, і я тебе не забуду! – вигукнув він.
– О, їй-богу, сам пан граф попадалися на видру дядька Фуршона, – відповів лакей. – Тільки хто чужий приїде в Еги, як дядько Фуршон уже чатує на нього, і коли городянин піде обдивлятися авонські джерела, він продає йому свою видру. Він так спритно грає цю справу, що пан граф тричі приходили сюди й заплатили йому за шість робочих днів, протягом яких вони дивились, як біжить річка.
"А я вважав Потьє, Батіста молодшого, Мішо й Монроза найкращими акторами нашого часу, – сказав собі Блонде, – а що всі вони проти цього жебрака?".
– Він цю вправу здорово знає, дядько Фуршон, – казав Шарль. – У нього завжди знайдеться й інша мотузочка на свій лук, бо він за становищем своїм мотузник. У нього своя майстерня біля стіни Бланжійської брами. Спробуйте тільки доторкнутися до його мотузок, він так спритно заплутає вас, що вам самому схочеться покрутити колесо й виробити хоч трохи мотузки; а тоді він з вас буде вимагати плати за навчання. Пані на цьому спіймались і заплатили йому двадцять франків. Це король пройдисвітів, – додав Шарль, користуючись пристойним словом.
Ця лакейська балаканина дала привід Блонде віддатися роздумуванням про глибоку підступність селян і відновити в пам’яті все, що йому доводилося чути від свого батька, алансонського судді. Далі, пригадавши всі жарти дядька Фуршона, приховані під лукавою зговірливістю і тепер висвітлені викриттями Шарля, він признався собі, що старий бургунський жебрак насміявся з нього.
– Ви собі й не уявляєте, пане, – сказав Шарль, коли вони вже під’їжджали до ґанку Егського замку, – як треба всього оберігатися на селі, особливо тут у нас, де генерала не дуже так щоб любили…
– А чому?
– Звідки я маю знати? – відповів Шарль, набираючи того вигляду дурості, яким слуги вміють приховувати своє небажання відповісти панам, і який навів Блонде на серйозні роздуми.
– От і ви, нарешті, гультяю! – зустрів його генерал, вийшовши на ґанок на стукіт кінських копит. – Ось він! Заспокойтеся, – крикнув він дружині, квапливі кроки якої чулися десь в глибині дому. – Тепер нам не вистачає тільки самого абата Бросета. Шарль, піди, пошукай його, – сказав він слузі.
III. Шинок
Брама, відома під назвою Бланжійської і побудована на кошти Буре, складалася з двох пілястрів у червоподібній рустиці, увінчаних кожний зображенням собаки, що, стоячи на задніх лапах, в передніх тримає гербовий щит. Сусідство павільйону, де жив управитель, дозволило відкупщикові не будувати сторожку. Велична залізна брама між цими двома пілястрами на зразок зробленої за часів Бюфона для Паризького ботанічного саду, відкривалась на брукований шлях, що в свою чергу виводив на кантональний тракт, який колись дбайливо підтримували власники Егів, сім’я Суланжів, і який з’єднує Конші, Серне, Бланжі й Суланж з Віль-о-Фе наче гірляндою, до того цей тракт квітне садибами, оточеними живоплотами, і засіяний будиночками в трояндових кущах, козолисті й витких рослинах.
Там, вздовж кокетливого муру, що йде до глибокого рову, над яким з замку відкривається краєвид на долину, аж за Суланж, стояли підгнилий стовп, старе колесо й кілки на зразок грабель, що складають майстерню сільського мотузника.
Близько пів на першу, коли Блонде сідав за стіл, навпроти абата Бросета, вислуховуючи лагідні дорікання графині, дядько Фуршон і Муш підходили до свого закладу. Звідси дядько Фуршон, під приводом вироблення мотузок, стежив за Егами і міг бачити, як пани входять та виходять. Отже, відчинені жалюзі, прогулянка удвох, найдрібніша подія в житті замку, – ніщо не проминало шпигунських очей старого, який став мотузником лише три роки тому – маловажлива обставина, якої ще не помітили ні егські сторожі, ні слуги, ні господарі.
– Прогуляйся-но крізь Авонську браму, аж поки я натягну наші снасті,– сказав дядько Фуршон, – а коли ти їм гарненько набрешеш, вони, звісна річ, пошлють мене шукати в "Великі-ГУ-сині", куди я піду промочити горлянку, бо мене завжди бере спрага, коли стільки часу побуду в воді, як оце! Коли ти візьмешся за цю справу, як я тобі сказав, то підчепиш з них гарненький сніданок; постарайся говорити з графинею та натисни на мене, щоб їм спало на думку почитати мені свою мораль… Отак-от! Буде нагода хильнути кілька склянок доброго вина.
Після цих останніх настанов, які лукавий вигляд Муша робив мало не зайвими, старий мотузник, тримаючи під пахвою видру, попрямував по кантональному шляху.
На півдорозі між цією красивою брамою і селом, в ті часи, коли Еміль Блонде гостював в Егах, стояв один з тих будинків, які можна бачити тільки у Франції, і тільки там, де камінь становить велику рідкість.