Такому ж почуттю ми зобов’язані казковими чарами Ізоли-Белли на Лаго-Маджоре[50]. У середньовіччі Егський замок стояв на Авоні. Від цієї фортеці збереглася тільки брама в порталі, подібному до тих, що бували в укріплених містах, з двома башточками для варти обабіч. Над склепінням порталу височіли величезні камені, прикрашені виткою рослинністю, прорізані трьома широкими віконними амбразурами з перехрестям. Гвинтові сходи, сховані в одній із башточок, ведуть у дві верхні кімнати; кухня ж міститься у другій башточці. Покрівля порталу, гостроверха, як в усіх старовинних будовах, відзначається двома флюгерами, що стирчать по обох кінцях вершка, прикрашеного примхливим кованим орнаментом. Не в усякому містечку знайдеться така розкішна міська ратуша. Спереду на замку склепіння ще красується герб Суланжів, що зберігся завдяки твердості добірного каменя, на якому його викарбував різець каменотеса: по блакитному полю три срібні патериці, усе перерізане поперечною смугою з п’ятьма золотими гострокінцевими хрестиками, і геральдичний розріз, привласнений молодшій лінії роду. Блонде розібрав девіз: "Je soule agir" ("Я звик діяти"), – один із тих каламбурів, які любили вигадувати хрестоносці із своїми прізвищами, і який нагадував прекрасне дипломатичне правило, на нещастя, як буде видно далі, позабуте генералом Монкорне. Двері, які відчинила перед Блонде гарненька дівчина, були з старого потемнілого дерева, скованого шматками заліза в шаховому порядку. Сторож, пробуджений рипом дверей, висунув носа в вікно, з’явившися в самій сорочці.
"Як! наші сторожі ще сплять в таку пору?" – сказав собі парижанин, вважаючи себе великим знавцем у справі охорони лісу.
За чверть години ходу він досяг річкових джерел на височині Коншів, і зір його був причарований одним з тих пейзажів, описові яких треба було б відвести, як і історії Франції, тисячу томів або одним єдиний том. Задовольнімося двома фразами.
Пузата, схожа на оксамит від листя карликових дерев і підточена знизу Авоною скеля, становище якої надає їй схожості з величезною черепахою, перекинутою над водою, утворює арку, крізь яку око охоплює невелику водну поверхню, ясну, немов дзеркало, бо Авона тут здається заснулою, а далі закінчується каскадами, що спадають з високих скель, де під напором води дрібний верболіз безперервно гойдається, наче ресори, взад і вперед.
За цими водоспадами – схили пагорба, стрімкі, наче одягнута мохом та вересом Рейнська скеля, і, як і вона, строкаті від проступів сланців, що там чи тут виливають білі піняві струмки, для яких постійно зрошувана й вічно зелена луговина становить водойму; далі для контрасту до дикого й відлюдного пейзажу, по той бік цього мальовничого хаосу, поза полями видно сади села Коншів, з купою будиночків і дзвіницею.
Оце дві фрази, – а схід сонця, а прозорість повітря, а вкриті росою луки, а поєднання води й лісу!?., уявіть самі!
"Слово честі! це майже так само красиво, як в Опері!" – вигукнув у думках Блонде, йдучи вгору несудноплавною частиною Авони, примхливі вигини якої різкіше виділяли пряме, глибоке й тихе річище нижньої Авони, замкненої між високими деревами Егського лісу.
Блонде не дуже далеко продовжив свою ранкову прогулянку – його незабаром зупинив один із селян, які в цій драмі становлять статистів, таких потрібних для дії, що починаєш вагатися між ними й першими персонажами.
Підходячи до групи скель, де основне річище наче придавлене між двома дверима, наш дотепний письменник помітив людину, застиглу в нерухомості, здатній збудити зацікавлення всякого журналіста, якби обличчя та одяг цього живого істукана вже не заінтригували його.
Він пізнав у цій скромній особі одного з тих старих, любих олівцеві Шарле[51], які міцністю будови, пристосованої до перенесення знегод, нагадують старих служак цього солдатського Гомера, а почервонілим, ліловим та зморшкуватим обличчям, що не виявляє покірливості,– його невмирущих підмітальників вулиць. Капелюх з грубого фетру з крисами, пришитими до денця, оберігав від негод його мало не лису голову; з-під капелюха вибивалися дві косми, за які художник платив би по чотири франки на годину, щоб мати змогу скопіювати цей сліпучий сніг, розкиданий, як у всіх невмирущих класичних патріархів. Із того, як запали щоки, продовжуючи рот, неважко було здогадатися, що беззубий дідусь частіше заглядає в бочку, ніж у діжу. Сива, ріденька борода твердістю коротко підстриженого волосся надавала чогось загрозливого його профілеві, його очі, занадто маленькі для його величезного обличчя, з похилом, наче у свині, виявляли одразу хитрість і лінощі; але зараз вони ніби кидали відблиски, до того прямо втуплявся їх погляд у річку. За весь одяг цей бідар мав стару, колись синю блузу та штани з тієї грубої тканини, яка в Парижі йде на обшивку пакунків. Кожний городянин би злякався, побачивши на його ногах потріскані дерев’яні черевики, без найменшої ознаки соломи для пом’якшення гострих країв тріщин. Безперечно, блуза й штани не мали жодної цінності, крім як для чана паперової фабрики.
Розглядаючи цього сільського Діогена, Блонде припустив можливість існування того типу селян, зображуваних на старих вишивках, на старих картинах і в старих статуетках, що досі здавався йому фантастичним. Він перестав беззаперечно відкидати школу потворного в мистецтві, розуміючи, що в людини краса – це тільки приємний виняток, химера, в яку силкується повірити.
"Які можуть бути ідеї й звичаї в такої істоти? Про що вона думає? – запитував себе, охоплений цікавістю Блонде. – Чи подібний він до мене? Спільне у нас з ним – тільки обриси, та й те ще…".
Він вивчав особливу твердість шкіри, властиву людям, які живуть на відкритому повітрі, звиклі до всяких змін погоди, здатні переносити й мороз, і спеку, – словом, уміють терпіти все, що робить їх шкіру майже дубленою, а нерви – апаратом проти фізичних страждань, не менш потужним, ніж у арабів або росіян.
"Ось куперівські червоношкірі,– сказав він собі,– нема потреби їздити в Америку, щоб спостерігати дикунів".
Хоч парижанин був не далі, як у двох кроках від старого, той не обернув голови і все вдивлявся в протилежний берег з тією нерухомістю, якої надають індійські факіри своїм осклілим очам і застиглим суглобам. Переможений цим своєрідним магнетизмом, заразливішим, ніж звичайно думають, Блонде, зрештою, сам втупив очі у воду.
– Що ж там, чоловіче, такого? – запитав Блонде через добру чверть години, протягом якої він не помітив нічого, що виправдувало б таку глибоку увагу.
– Т-с-с! – прошепотів старий, роблячи знак Блонде не підносити голосу. – Ви її злякаєте…
– Кого?
– Видру, паночку. Тільки вона нас зачує, то зараз шубовсть у воду… Звісно, вона он сюди шугнула… Дивіться-но, де вода бульбашками пішла… О, рибку стереже, а схоче піднятися, мій хлопець її отут і стуконе. Видра, бачте, тварина найрідкісніша, це здобич науковий, а до того ж тонкий… Мені за неї в Егах франків із десять заплатять, бо тамтешня пані додержують постів, а завтра в нас піст. Колись небіжчиця-пані мені аж по двадцять франків платили, та ще й шкуру віддавали!.. Муш, – гукнув він пошепки, – дивися гарненько…
По той бік найближчого рукава Авони Блонде побачив пару очей, що виблискували у вільшанику, наче кошачі; потім він роздивився засмагле обличчя і скуйовджену голову хлопчиська років дванадцяти, який лежав на животі і робив знаки, щоб показати на видру й дати зрозуміти старому, що він не випускає її з уваги. Полонений сподіваннями старого й хлопчака, Блонде дав себе уразити демонові полювання.
Демон цей, маючи два пазури – надію і цікавість, – тягне вас, куди хоче…
– Шкуру продають капелюшникам, – продовжував старий. – До чого ж вона гарна, яка ж вона красива! Вона йде на кашкети.
– Ви так вважаєте, старигане? – усміхаючись, сказав Блонде.
– Звісно, паночку, вам воно краще знати, ніж мені, хоч мені вже й минуло сімдесят років, – шанобливо й смиренно відповів старий, набираючи пози подавальника свяченої води, – і ви мені, мабуть, зможете добре пояснити, чому вони так до вподоби кондукторам та винярам?
Блонде, цей майстер іронії, уже почувши недовір’я від слова "науковий", пам’ятаючи про маршала Рішельє[52], запідозрив, що селянин глузує, але його заспокоїла наївність пози в того і дурість його обличчя.
– Як я був молодий, цих видр тут водилося сила-силенна: їм тут у нас воля, – казав простак. – Та вже стільки їх попереловлювано, що тепер найбільше, як один хвіст за десять років побачиш… Але супарфект з Віль-о-Фе… Ви, паночку, знаєте його? Хоч він і парижанин, а гарний такий молодий чоловік, от-як ви, і любить різні рідкісні речі. А що він знає, який я спритний по цих самих видрах, – а знаю я їх не згірш, як ви можете знати свою грамоту, – то він мені й каже: "Дядьку Фуршон, коли ви спіймаєте видру, тягніть її до мене, я вам, каже, добряче за неї заплачу, а якщо, каже, в неї на спині будуть білі плями, то я вам, каже, дам за неї аж тридцять франків". Отак він і сказав мені під брамою у Віль-о-Фе, от свята тройця. Є ще вчений у Суланжі, пан Гурдон, наш лікар, то він, кажуть, зібрав такий природничий кабінет, рівного якому й у Діжоні нема, ну, словом, перший учений у нашому краї,– він мені теж недешево заплатив би!.. Він уміє робити опудала з людей і з тварин! Ну, а хлопець твердить, що в цієї видри білина в шерсті… "Раз це так, – кажу я йому, – господь хоче нам сьогодні добра!..". Гляньте-но, як вода пузириться?.. О, вона тут. Хоч вона й живе на манер земної тварини, а цілий день сидить під водою. Ай, ай, вона вас почула, паночку, вона насторожилася. Нема тварини хитрішої за неї… гірша за жінку!
– Чи не тому зветься вона в жіночому роді – видрою? – запитав Блонде.
– Ще б пак, паночку, вам, парижанам, це краще знати, ніж нам, але ви для нас багато краще б зробили, якби сьогодні довше поспали, бо бачите, який там струмінь пішов? Це вона низом іде… Скінчено, Муш, вона почула пана, оця видра, і тепер їй нічого не варт проморочити нас аж до півночі; пішли… Он попливли наші тридцять франків!..
Муш підвівся на ноги, але з жалем; він дивився на те місце, де вирувала вода, вказуючи на нього пальцем і не гублячи остаточної надії.