Житель Умо у великій мірі нагадував парію. З цього зродилася глуха й глибока ненависть, яка надала грізної одностайності повстанню 1830 року і зруйнувала підвалини довготривалого суспільного ладу Франції. Пиха придворних вельмож відштовхнула від трону провінційне дворянство так само, як останнє відштовхнуло від себе буржуазію, постійно вражаючи її марнолюбство. Отже, поява у вітальні пані де Баржетон людини з Умо, аптекаревого сина, була в повному розумінні революцією. Хто ж до неї призвів? Ла— мартін і Віктор Гюго, Казимір Делавінь і Каналіс, Беранже і Шатобріан, Вільмен і пан Еньян, Суме і Тіссо, Етьєн і Давріньї, Бенжамен Констан і Ламенне, Кузен і Мішо, — одне слово, старі й молоді літературні світила, як ліберали, так і роялісти. Річ у тім, що папі де Баржетон кохалася в мистецтві й літературі — примха смаку, дивацтво, про яке відверто шкодували в Ангулемі
і яке необхідно пояснити, розповівши про життя цієї жінки, народженої для слави, але фатальними обставинами вмушеної зоставатися в тіні, жінки, чий вплив на Люсь— єна визначив його долю.
Пан де Баржетон був правнуком бордоського синдика на ймення Міро, удостоєного дворянства за довголітню службу Людовікові XIII. За Людовіка XIV його син, що став Міро де Баржетоном, був офіцером придворної гвардії й так вигідно одружився, що за Людовіка XV його сина уже звали просто паном де Баржетоном. Цей де Баржетон, онук Міро-синдика, жив на вельми широку дворянську ногу і, розтринькавши всі родові маєтки, вруйнував добробут своєї родини. Два його брати, двоюрідні діди нинішнього Баржетона, знову взялися до торгівлі, і прізвище Міро ще й тепер трапляється серед бордоських купців. Оскільки земля Баржетонів в Аигу— муа, яка перебувала в ленній залежності від феодального уділу Ларошфуко, як і ангулемський будинок, так званий палац де Баржетонів, були невідчуженою власністю, то онук пана де Баржетона, того, який носив прізвисько "Марнотрат", дістав у спадщину обидва ці володіння. 1789 року він утратив права стягувати феодальні податки і жив самими прибутками від землі, що забезпечувала йому близько десяти тисяч ліврів на рік. Якби його дід пішов за славним прикладом Баржетона І та Баржетона II, то Баржетон V, котрому пасувало б прізвисько "Німий", був би маркізом де Баржетоном; він би поро-
дичався з якпм-небудь знатним родом і став би, як багато інших, герцогом і пером; вийшло так, що 1805 року він впзпав за велику честь побратися з панною Марі— Луїзою-Анаїс де Негрпеліс, дочкою такого собі дворянина, давно забутого в своєму маєтку, хоч він і належав до молодшого пагона одного з найстаровинніших родів пів— денпої Франції. Один із Негрпелісів був серед заложників Людовіка Святого; причому голова старшого пагона називається славним ім’ям д’Еспарів, яке віц дістав, одружившися за Генріха IV із спадкоємницею цього роду. Згаданий же дворянин, молодший нащадок молодшого пагона, жив із статків дружини на прибутки від невеликого маєтку поблизу Барбезьє, в якому він добре господарював, сам, не зважаючи на кпини, продавав на базарі пшеницю, сам робив вино і складав гроші та час од часу поширював свої володіння. Завдяки збігові обставин, вельми рідкісному для глухої провінції, в пані де Бар— жетон розвинувся смак до музики й літератури. Під час революції якийсь абат Ніолан, найкращий учень абата Роза, переховувався в маленькому замку д’Ескарба зі всім своїм композиторським доробком. Він щедро оплатив гостину старого дворянина, зайнявшись вихованням його дочки Анаїс, або, як її звали, Наїс; якби не цей випадок, вона була б покинута на саму себе або, ще гірше, її віддали б якійсь лихій покоївці. Абат виявився не лише музикантом, а й неабияким знавцем літератури, говорив по-італійському й по-німецькому. Отож він навчив дівчину обох цих мов і контрапункту — ознайомив її з шедеврами французької, італійської та німецької літератури, розучив із нею твори визначних композиторів. Нарешті, щоб не нудьгувати з дозвілля й самоти, до яких прирекли його політичні події, він навчив її грецької та, латинської мов і дав деякі знання з природничих наук. Присутність матері нічого не змінила в цьому чоловічому вихованні, яке здобула молода дівчина, що її сільсько життя і так схилило до надмірної незалежності. Абат Ніолан, натура запальна й поетична, особливо визначався артистичним розумом, який, при багатьох цінних рисах, підіймається над обивательськими забобонами свободою міркувань та широтою поглядів. Якщо світ і прощає зухвалу сміливість такої мислі за її самобутність та глибину, то в особистому житті вона може завдати шкоди, ведучи до відхилення від прийнятих норм. Абатові не бракувало темпераменту, тому його думки заражали юну
дівчину, чиї поривання, властиві молодості, посилювалися під впливом сільської самітності. Абат Ніолан передав учениці свою незалежність поглядів і пезалежність мислі, не думаючи про те, що ці прикмети, такі необхідні чоловікові, стануть вадою в жінки, призначеної для скромних обов’язків дружини й матері. Хоч абат настійно радив своїй вихованці бути тим вибачливішою та скромнішою, чим освіченішою вона ставала, мадмуазель Негрпеліс засвоїла високу думку про саму себе й пройнялася неймовірною зневагою до людства. Бачачи довкола тільки людей, які стояли нижче за неї й були готові покірно їй слугувати, вона перейняла зарозумілість вельможних дам, не похопивши лукавої звабливості їхніх манер. Бідний абат занадто панькався з нею, постійно лестив її марнославству, милуючись у ній самим собою, як автор милується своїм твором, а вона, на лихо, не зустрічала жодного взірця, з яким би могла себе порівняти, щоб скласти про себе правильну думку. Одна з найбільших вад сільського життя —— брак товариства. Якщо немає потреби бодай чимось жертвувати на догоду вимогам доброго тону — ні в поводженні, ні в одежі, — відвикаєш стежити за собою. А це нівечить і дух, і тіло. Вільнодумство панни де Негрпеліс, не стримуване світськими звичаями, позначилося на її манерах та зовнішності: вона набула того надмірно сміливого вигляду, що на перший погляд може видатися своєрідним і привабливим, проте личить він тільки тим жінкам, котрі праг— путь любовних пригод. Отже, це виховання, нерівності якого згладились би в світському товаристві, в Ангулемі загрожувало поставити Наїс у смішне становище, тільки— но зітхальники відмовляться боготворити її вади, чарівні лише замолоду. Що ж до пана де Негрпеліса, то він віддав би всі доччині книжки, якби тим самим можна було врятувати хворого бика; він був такий скупий, що не накинув би і двох ліарів над прибуток, на який вона мала право, навіть коли б ішлося про купівлю якоїсь дріб— нпчки, вкрай необхідної для її вихованпя. Абат помер 1802 року, до одруження мадмуазель Негрпеліс, одруження, від якого він, безперечно, відрадив би свою дорогу вихованку. По абатовій смерті дочка стала для старого великим тягарем. Він відчув себе надто кволим, щоб витримати боротьбу, яка неминуче виникне між його скнарістю та незалежною вдачею нічим не зайнятої дочки. Як і всі молоді дівчата, котрі не бажають іти призначеним для жіноцтва шляхом, Наїс дивилася на шлюб по— своєму й анітрохи його пе прагнула. їй була осоружна думка підпорядкувати свій розум і своє "я" чоловікові сірому й пересічному, а тільки такі могли їй тут трапитись. Вона хотіла наказувати, а не коритися. Вона, не вагаючись, утекла б із коханим, аби не схилятися перед грубими примхами того, хто не шанував би її смаків. Пап де Негрпеліс, хоч би там що, був дворянин і лякався нерівного шлюбу. Як і багато батьків, він прагнув видати дочку не так заради неї самої, як задля власного спокою. Він волів би якого-небудь знатного чи навіть простого дворянина не дуже великого розуму й нездатного позиватися через звіт про опіку над доччиним спадком — а такий звіт він уже заздалегідь склав, — волів би чоловіка обмеженого й безвольного, щоб Наїс могла жити, як їй заманеться, і воднораз безкорисливого, щоб погодився взяти дружину без посагу. Та де знайти претендента, який годився б і для батька, і для дочки? Такий чоловік був би не зятем, а справжнім скарбом. Виходячи з цього подвійного інтересу, пан де Негрпеліс почав приглядатися до женихів у себе в провінції. Пан де Баржетон, чоловік років сорока, уже добре надвередже— ний вибриками молодості, був єдиний, хто відповідав його вимогам; прикметний своїм недоумством, він, проте, мав досить здорового глузду, щоб управляти своїм маєтком, і досить світського такту* щоб, буваючи у вищому ангулемському товаристві, не бовкнути чогось недоречного і не накоїти дурниць. Пан де Нагрпеліс відверто розтлумачив дочці, яку велику вартість мають вади зразкового чоловіка, котрого він радить їй, і яку вигоду з того шлюбу дістане вона для свого особистого щастя. Вона матиме прізвище Баржетонів і здобуде право на їхній старовинний двохсотлітній герб; розділений на чотири поля шит; на першому полі по золотому тлу три червоні оленячі голови, дві над однією; на четвертому полі по золотому тлу три чорні бичачі голови, одна над двома; на другому й третьому полі по шість срібних і лазурових поясів; лазурові пояси обтяжені шістьма мушлями — три, дві й одна. Взявши собі такого супутника, вона зможе па свій розсуд керувати власного долею, покладаючись на захист закону і на зв’язки, що їх забезпечать їй у Парижі власний розум і врода. Наїс приваблювали втіхи такої свободи. Пан де Баржетон вважав цей шлюб дуже вигідним, бо сподівався, що тесть не забариться залишити йому свій маєток, який поширював з такою любов’ю. Але в ті часи, про які йдеться, більше скидалося на те, що панові де Негрпелісові доведеться складати епітафію своєму зятеві.
Пані де Баржетон на ту пору вже виповнилося тридцять шість років, а її чоловікові — п’ятдесят вісім. Така різниця в роках вражала тим прикріше, що пан де Баржетон виглядав років на сімдесят, тоді як його дружина могла безкарно вдавати із себе молоденьку дівчину, вдягатися в рожеві сукні й зачісуватися по-дівочому. Хоч їхні статки забезпечували їм пе більше як двадцять тисяч річної ренти, одначе вони були зараховані до шести найбагатших родин старого міста, коли не брати до уваги купців та чиновників.