Фірма Брати Куенте наганяла на нього страх, він бачив, що вона випереджав фірму Сешар і син. Коротше, старий відчував повів нещастя. Передчуття не підвело його: лихо нависло над Сешаровим домом. Але в скупарів свій бог. Завдяки непередбаченому збігові обставин цей бог повинен був кинути в калитку п’яниці весь зиск од його лихварської оборудки. Сешарова друкарня, хоч і мала всі підстави для процвітання, занепадала, і ось чому: байдужий до клерикальної реакції, що її Реставрація викликала в урядових колах, але так само байдужий і до лібералізму, Давід тримався в політичних і релігійних питаннях досить небезпечного нейтралітету. Адже він жив за тих часів, коли провінційні комерсанти, якщо вони хотіли мати клієнтів, повинні були визнати певні погляди і вибрати між лібералами та роялістами. Любов, що запала в Да— відове серце, його наукові інтереси й шляхетна вдача не дали вкорінитися в ньому пристрасті до наживи, яка притаманна справжньому комерсантові й могла б схилити його до вивчення особливостей провінційної та паризької промисловості. Відтінки, такі прикметні в провінції, стираються в кипучій метушні Парижа. Брати Куенте співали в один голос з монархістами, підкреслено постилися, неухильно відвідували собор, запобігали ласки в духівництва і перші заходилися перевидавати церковні книжки, як тільки на них виник попит. Таким чином Куенте випередили Давіда Сешара в цій зисковній галузі, а на додачу звели на нього наклеп, звинувативши його у вільнодумстві та безбожництві. Як можна, — обурювалися вони, — мати справу з людиною, чий батько — один із сен— тябристів, п'яниця, бонапартист, старий скнара, котрий рано чи пізно залишить синові купу золота? Вони бідні, обтяжені сім’ями, тоді як Давід неодружений і стане казково багатий; отож він тільки й дбав про власні примхи і таке інше. Під впливом цих звинувачень проти Давіда префектура та єпископат передали нарешті всі свої замовлення братам Куенте. Невдовзі зажерливі конкуренти, підбадьорені недбальством суперника, взялися видавати другий "Листок оголошень". Стара друкарня зійшла на дрібні замовлення, а прибуток від оголошень зменшився наполовину. Забагатівши на вельми прибутковому виданні церковних требників та інших душеспасенних книжок, фірма Куенте незабаром запропонувала Сеша— рам, щоб вони продали "Листок", коротше кажучи, поступилися їм правами на публікацію департаментських оголошень та судових повідомлень. Ледве Давід устиг сказати про це батькові, як старий виноградар, і так уже наляканий успіхами фірми Куенте, прилетів із Марса— ка на майдан Мюр’є зі швидкістю крука, що зачув трупи на бойовищі.
— Дай мені самому поладнати з Куенте, не втручайся в це діло, — сказав він синові.
Старий умить збагнув інтереси Куенте, він настрахав їх своєю прозорливістю. Син ладен зробити дурницю, якій він хоче запобігти, сказав батько. Навіщо б ми здалися нашим клієнтам, якби відступили вам "Листок"? Адвокати, нотаріуси, всі купці — ліберали. Куенте хотіли втопити Сешарів, звинувачуючи їх у лібералізмі, а самі ж кинули їм якоря порятунку, бо оголошення лібералів залишаться у Сешарів. Продати "Листок"? Але ж це те саме, що продати устаткування й патент.
Він заправив із Куенте шістдесят тисяч франків — вартість усієї друкарні, щоб не зруйнувати сина: він
любить, він захищав його. Виноградар покликався на сина, як селяни покликаються на жінок: син погоджувався або не погоджувався залежно від пропозицій, які старий виривав одну по одній у Куенте, і, зрештою, він змусив їх, хоч і не без зусиль, заплатити за "Шарантсь— кий листок" двадцять дві тисячі франків. Але Давід зобов’язався надалі не друкувати будь-якої газети, інакше мусив би сплатити тридцять тисяч франків за порушення угоди. Цей продаж був самогубством для Сеша— рової друкарні, та це не обходило виноградаря. Де злодійство, там завжди і вбивство. У старого був памір вабрати цю суму в рахунок свого паю, вкладеного в спільне діло, і, щоб отримати ці гроші, він ладен був віддати й Давіда на додачу, тим паче, що цей капосний син мав право на половину несподіваного скарбу. На відшкодування втрат великодушний батько віддав синові друкарню, проте за приміщення Давід і далі мав платити оті горезвісні тисячу двісті франків. Продавши братам Куенте "Листок", старий зрідка приходив у місто: він посилався на похилий вік. А справжня причина була в тому, що друкарня більше його не цікавила, — вона йому вже не належала. Проте він не міг позбутися давньої любові до своїх верстатів. Коли справи приводили його до Ангулема, уже важко було збагнути, що більше вабило старого заглянути до свого дому — дерев’яні машини чи син, кому він "для порядку" пагадував про платню за оренду приміщення. Його колишній фактор, що перейшов до Куенте, розгадав, чим викликана ця батькова великодушність; він казав, що хитрий лис тим самим зберігає право втручання в синові справи: адже борг за винайм приміщення усе накопичувався — і в такий спосіб Сешар-батько став головним кредитором сипа.
Безтурботність Давіда мала свої підстави, котрі виразно змальовують вдачу цього юнака. Кілька днів по тому, як він став власником батьківської друкарні, Давід зустрів свого шкільного товариша, що саме тоді дуже бідував. Люсьєн Шардон, юнак близько двадцяти одного року, був сином колишнього хірурга республіканської армії, котрий після важкого поранення пішов у відставку. Хімік за покликапням, Шардон-батько з примхи випадку став аптекарем у Ангулемі. Смерть несподівано спіткала його в самому розпалі підготовчих робіт, необ-1 хідних для здійснення дуже прибуткового винаходу, якому він віддав багато років наукових досліджень. Він хотів знайти спосіб для лікування всіх видів подагри. Подагра — недуга багачів, а багачі щедро платять, щоб повернути собі втрачене здоров’я. Тому аптекар і обрав саме цю проблему з-поміж багатьох інших, що цікавили його. Покійний Шардон, поставлений перед вибором між наукою й практикою, зрозумів, що лише наука зможе йому забезпечити достаток; отоді він і заходився вивчати причини цього захворювання й поклав у основу свого способу лікування певний режим, пристосовуючи ного до властивостей кожного організму. Він помер у Парижі, куди поїхав домагатися визнання свого винаходу в Академії наук, так і не скориставшпся плодами своєї праці. Сподіваючись па майбутні достатки, він нічого не шкодував задля освіти сина й дочки, і всі прибутки від аптеки йшли на утримання сім’ї. Отже, він не тільки залишив дітей у злиднях, але й, на їхнє лихо, виховав їх у надії на блискуче майбутнє, яка згасла разом із ним. Славетний Деплен, що лікував його, бачив, як він страждав від безпорадної люті. Шанолюбство колишнього хірурга походило з його палкої любові до дружини, останнього пагону дворянського роду де Рюбампре, яку він чудом урятував од ешафоту 1793 року. Не питаючи в дівчини згоди на обман, він заявив, що вона вагітна, і вигадав час. Заробивши певне право побратися з нею, він і справді взяв її за дружину, хоча обоє вони були вбогі, їхні діти, як усі діти кохання, дістали в спадщину саму лише дивовижну материну вроду, — дар нерідко фатальний, коли його супроводжують злидні. Ошукані сподівання, безпросвітна праця й розпач, що так гнітили сім’ю, геть зів’ялили вроду пані ПІардоп, а невилазні злидні змінили її звички; однак мужність матері та дітей була не менша за їхнє горе. Бідолашна вдова продала аптеку, що була на головній вулиці Умо, найбільшого ангулемського передмістя. Гроші, виторгувані з продажу аптеки, давали триста ліврів ренти — суму, якої не вистачало навіть на прожиття самої пані Шардон; але мати й дочка змирилися зі своїм становищем і, анітрохи цього пе соромлячись, пішли працювати в наймах. Мати доглядала породіль, і за лагідну вдачу їй віддавали перевагу перед іншими в багатих домах, де вона й жила, нічого пе коштуючи своїм дітям та ще й заробляючи по двадцять су в день. Щоб син менше переймався думкою, що його мати посідає таке принизливе становище в суспільстві, вона стала називатися папі Шарлотта. Люди, котрі потребували її послуг, зверталися до аптекаря Постеля, наступника пана Шардона. Люсьєнова сестра працювала в сусідки, статечної жінки, шанованої в Умо пані Прієр, що тримала пральню тонкої білизни; дівчина заробляла там близько п’ятнадцяти су на день. Вона наглядала за роботою праль і вважалася там ніби старшою, що підносило її над становищем гризеток. Мізерні заробітки разом із трьомастами ліврів пані Шардон становили близько восьмисот франків за рік, на які усі трое мусили жити, одягатися й оплачувати квартиру. За найсуворішої ощадливості сім’ї не вистачало цієї суми, що мало не вся йшла на самого Люсьєна. Пані Шардон та її дочка Єва вірили в нього, як вірила в Магомета його дружина, їхня самопожертва задля Люсьєнового майбутнього була безмежна. Бідна родина жила в Умо, наймаючи в наступника пана Шардона за дуже скромну плату квартирку, що містилася над лабораторією в глибині внутрішнього двору. Люсьєн займав убогу кімнату на мансарді. Під упливом батька, якого захоплювали природничі науки, Люсьєн став одним із найздібніших учнів Ангулемського колежу; він навчався у третьому класі в той час, як Се— шар закінчував курс.
Коли випадок звів двох шкільних товаришів, Люсьєп, пізнавши, почім ківш лиха, дійшов межі й був напере* додні того відчайдушного рішення, до якого часто приходять у двадцять років. Сорок франків на місяць, що їх великодушно запропонував йому Давід, узявшись навчати його ремесла фактора, хоч і не мав жодної потреби в факторі, врятували Люсьєна від розпачу. Шкільна дружба, тепер поновлена, швидко зміцніла через схожість долі й різницю характерів. Вони обидва були обдаровані світлим розумом та багатьма талантами, які підіймають людину на висоти духу, й усвідомлювали, що їх кинуто на дно суспільства. Несправедливість долі міцно поєднала двох юнаків. До того вони обидва різними шляхами прийшли до поезії. Призначений для розумової праці в царині природничих наук, Люсьєн палко поривався до літературної слави; тим часом Давід, натура мрійлива і поетична, захоплювався точними науками. Такий обмін ролями породив своєрідне духовпе братерство. Люсьєн невдовзі поділився з Давідом широкими задумами, які перейняв од батька, що мріяв про застосування пауки в промисловості, а Давід вказав Люсьєнові нові шляхи, якими той повинен увійти в літературу, щоб здобути славу та багатство.