(Прикажчик рвучко підвів голову). Ви знаєте, скільки грошей у мене в касі. Ось уже два роки я не мав від вас таємниць у справах. Я посилав вас на фабрику. Одне слово, нічого від вас не приховував. А ви? У вас сердечна схильність, а ви мені про це й словом не прохопилися. (Жозеф Леба зашарівся). Авжеж, авжеж! — вигукнув Гійом.— І ви сподівалися одурити такого старого лиса, як я? Мене — того, хто перший розкрив банкрутство Лекока!
— О пане! — вигукнув Жозеф Леба, придивляючись до хазяїна не менш пильно, ніж той придивлявся до нього.— То ви знаєте, що я закохався?
— Я все знаю, шалапуте,— відповів прикажчикові статечний купець, по-приятельському смикнувши його за кінчик вуха.— І прощаю тобі, бо колись і зі мною було те саме.
— І ви дасте згоду?
— Авжеж, дам і півсотні тисяч екю на додачу, та й у заповіті відпишу вам стільки ж! Ми розширимо торгівлю, створимо нову фірму! О, ми з тобою ще такі справи закрутимо, хлопче! — вигукнув старий купець, підхоплюючись на ноги й вимахуючи руками.— Ти сам знаєш, зятю, торгівля — велике діло! Тільки йолопи можуть дивуватися з того, яку втіху ми в ній знаходимо. Бути в усьому обізнаним, уміти вчасно дати розпорядження, тривожно очікувати — як у азартній грі! — чи не розориться "Етьєн і компанія", бачити, як марширує полк імператорської гвардії в мундирах із твого сукна, підставити ногу сусідові — і цілком законно! — вміти продати з вигодою, але дешевше, ніж інші, успішно розвивати справу, яка тільки зароджується, починається, росте, хитається і міцніє, не зробити жодного хибного кроку, знати не гірше за міністра поліції всі таємниці ділового світу, стояти твердо, коли інші зазнають краху, мати приятелів у всіх фабричних містах і листуватися з ними — яка цікава, яка одвічна гра, Жозефе! Хіба це не означає жити по-справжньому? Я й помру серед цієї метушні, як старий Шеврель, але втішаючись думкою, що все своє життя робив улюблену справу.
Захопившись своєю палкою промовою, старий Гійом і не дивився на прикажчика, який плакав рясними слізьми.
— Що з тобою, бідолашний хлопче?
— О, я так кохаю її, пане Гійом, я зараз мов у нестямі! Мені здається...
— Ну, й добре, хлопче,— сказав розчулений купець.— Ти щасливіший, ніж думаєш, чорт забирай! Адже й вона кохає тебе. Я знаю — можеш мені вірити.
І він примружив свої зелені очиці, дивлячись на прикажчика.
— Огюстино, Огюстино! — У захваті вигукнув Жозеф Леба.
Він уже хотів вибігти з кабінету, коли раптом відчув у себе на плечі залізну руку, і хазяїн, приголомшений почутим, одним посмиком притяг його до себе.
— До чого тут Огюстина? — спитав Гійом, і його голос умить заморозив бідолашного Жозефа Леба.
— Так це ж її... я кохаю... — затинаючись, пробелькотів прикажчик.
Збентежений своєю нездогадливістю, Гійом знову сів і обома руками стиснув свою стовбувату голову, щоб обміркувати безглузде становище, в якому він опинився. Жозеф Леба, присоромлений, охоплений розпачем, залишився стояти перед ним.
— Я мав на увазі Віргінію, Жозефе, — озвався нарешті купець із холодною гідністю.— Та я знаю — серцю не накажеш. Мені відома ваша скромність, забудьмо про це. Я ніколи не видам заміж Огюстину раніше, ніж Віргінію. Віднині ви одержуватимете десять відсотків з прибутку.
Прикажчик, якого кохання надихнуло не тільки мужністю, а й даром красномовства, благально склав руки і заговорив з таким палом і почуттям, що зумів похитнути рішучість старого купця. Якби йшлося про торгівлю, Гійом міг би опертися на тверді правила і прийняти те чи те рішення; але опинившись за тисячі льє від комерції, він мусив пливти по морю почуттів навмання, без компаса, геть розгубившись перед такою несподіванкою і, будучи від природи людиною доброю, почав відступати.
— Ох, Жозефе, хай йому всячина, та чи ти не знаєш, що між моїми дочками десять років різниці? Панна Шеврель теж не була красунею, а проте не мала підстав скаржитися на мене. Раджу й тобі вчинити, як я. Та не реви отак, ти що, з глузду з'їхав? Ну, чого тобі треба? Може, все якось і владнається, там побачимо. З кожної халепи є вихід. Беручи собі жінку, ми рідко умліваємо з кохання до неї. Збагнув? От і пані Гійом — вона аж надто побожна, і сам розумієш... Ну, гаразд, хлопче, можеш сьогодні взяти Огюстину під руку, коли до церкви підемо...
Такі фрази кидав навмання Гійом, сам не знаючи, як йому бути. Останні його слова закоханий прикажчик вислухав з невимовною радістю; він уже думав і про те, як улаштувати долю Віргінії, ладячи її за одного з приятелів, а коли виходив із почорнілої від сажі контори, потис майбутньому тестеві руку і шепнув йому зі змовницьким виглядом, що усе буде гаразд.
"А що скаже дружина?" Ця думка не давала славному купцеві спокою, коли він залишився сам-один.
За сніданком пані Гійом та Віргінія, від яких торговець сукном поки що приховав свою невдачу, раз у раз із лукавим виразом поглядали на вкрай збентеженого Жозефа Леба. Сором'язливість прикажчика здобула йому щиру прихильність майбутньої тещі. Статечна купчиха навіть розвеселилася і з усмішкою поглядала на чоловіка, дозволивши собі кілька недвозначних жартів, що в цих патріархальних сімействах були в ужитку з давніх-давен. Вона завела розмову про те, чи вищий Жозеф за Віргінію, і попросила їх помірятися зростом. На ці невинні витівки, сповнені, проте, очевидного натяку, голова родини спохмурнів і виявив аж надмірну увагу до зовнішньої добропристойності, звелівши, щоб Огюстина, а не Віргінія взяла старшого прикажчика під руку, коли родина піде до церкви Святого Луппа. Здивована такою витонченістю чоловічих почуттів, пані Гійом ушанувала свого повелителя схвальним кивком голови. Отже, процесія вирушила з дому в такому порядку, який не міг заохотити сусідів до лихослів'я.
— Чи не здається вам, панно Огюстино, — сказав прикажчик, тремтячи від хвилювання,— що дружина заможного купця, такого, як, скажімо, пан Гійом, могла б дозволити собі більше розваг, ніж ваша шановна матуся, могла б носити коштовні прикраси, їздити у власній кареті? О, якби я одружився, я доклав би всіх зусиль, щоб моя дружина була щаслива. Я б не дозволив їй стояти за прилавком. Я думаю, що тепер жінки в торгівлі сукном менш потрібні, аніж раніше. Пан Гійом, звичайно, мав підстави робити, як він вважав за слушне, та й дружина його любила допомагати чоловікові в справах. Ну а з мого погляду, то досить буде, коли жінка, щоб не сидіти згорнувши руки, трохи займеться рахівництвом, листуванням, замовленнями, всякими дрібницями, домашнім господарством. А після сьомої, коли крамниця зачиняється, я б розважався — виїздив до театру, в гості. Та ви не слухаєте мене?
— Аякже, слухаю, пане Жозефе. А якої ви думки про живопис? Чудове ремесло, чи не так?
— Справді, я знаю одного маляра, що фарбує стіни, пана Лурдуа. У нього водяться грошенята.
Отак розмовляючи, сімейство прибуло в церкву Святого Луппа. Там пані Гійом знову перебрала владу на себе й уперше посадила Огюстину поруч із собою. Віргінія сіла в четвертому ряду, поруч з Леба. Під час проповіді ніхто не помітив, що Огюстина поглядає на Теодора, який, стоячи біля колони, палко молився на свою мадонну, та коли стали підносити святі дари, пані Гійом завважила — трохи запізно! — що Огюстина тримає молитовника догори ногами. Достойна купчиха вже хотіла була добре вичитати дочці, але в ту саму мить, коли підвела голову й опустила вуаль, вона побачила, куди спрямований Огюстинин погляд. За допомогою окулярів пані Гійом добре роздивилася молодого художника, більше схожого своєю зовнішністю світського чепуруна на відставного кавалерійського офіцера, ніж на торговця з їхнього кварталу. Годі собі уявити, який гнів заклекотів у душі пані Гійом, адже вона пишалася тим, що бездоганно виховала дочок; вона розгадала в серці Огюстини таємне кохання і з притаманного їй святенництва та невігластва перебільшила його небезпеку. Вона вирішила, що дочка вкрай зіпсута.
— Ану тримайте молитовник як годиться, мадмуазель! — прошепотіла мати тихо, але сама не своя від люті.
Вона вихопила з доччиних рук молитовник, що викрив дівчину на злочині, і перевернула його.
— Не смійте озиратися, читайте молитви, а то вам доведеться мати справу зі мною,— додала мати.— Після служби я і батько поговоримо з вами.
Ці слова наче громом уразили сердешну Огюстину. Вона мало не зомліла. Але їй стало мужності приховати тривогу — вона боялася і за своє кохання, і боялася, що мати влаштує їй скандал тут-таки в церкві. Та глянувши на дівчину, неважко було здогадатися про її душевний стан — молитовник тремтів у неї в руках, і сльози капали на сторінки, які вона розгортала. Зустрівши палючий погляд, яким обдарувала його пані Гійом, художник зрозумів, що коханій загрожує небезпека, й пішов розлючений, готовий на все.
— Ідіть до себе в кімнату, мадмуазель! — звеліла пані Гійом дочці, коли повернулися додому.— Ми вас покличемо. І не смійте нікуди виходити.
Розмова між подружжям Гійомів відбувалася в такій таємниці, що спочатку нічого не можна було довідатися. Проте з жалю до сестри, яку вона ніжно втішала і підбадьорювала, Віргінія нишком підкралася під самі двері материної спальні, де відбувалася нарада, щоб підслухати бодай кілька слів. Під час першої такої виправи з третього поверху на другий вона почула, як батько вигукнув:
— Та ви хочете вбити свою дочку, паніматко!
— Бідолашна моя сестричко,— сказала Віргінія невтішній Огюстині, — батько на твоєму боці.
— А що зроблять вони з Теодором? — спитало невинне створіння.
Тоді цікава Віргінія знову спустилася на другий поверх і цього разу залишалася там довше. Так вона довідалася, що Леба закоханий в Огюстину.
В Книзі Буття було записано, що того пам'ятного дня дім Гійомів, завжди такий спокійний, мав перетворитися на пекло. Жозеф Леба був у розпачі, коли пан Гійом розповів йому, що Огюстина кохає іншого. Старший прикажчик, який уже умовив приятеля просити руки Віргінії, зрозумів, що всі його надії загинули. Віргінія, вражена тим, що Жозеф, по суті, відмовився від неї, захворіла на мігрень. До таких жахливих наслідків призвела розмова сам-на-сам між подружжям Гійомів, коли утретє за своє спільне життя вони не змогли дійти згоди. Нарешті, о четвертій пополудні, Огюстина, бліда, тремтяча, з червоними від сліз очима, постала перед батьком і матір'ю.