– А коли не хочу, то не співаю! І це правильно, бо так мені подобається.
– Прошу тебе, Суботику, піди хоч раз до школи. Я впевнений, що тоді ти думатимеш зовсім інакше!
– Що за дивне прохання?! Дивне-дивнюще! – пробурчав Суботик.
Проте одягнувся, причепурився і помчав до школи.
Коли старший учитель пан Злобер зайшов до класу, там панувало неабияке пожвавлення.
– Тихо! – гарикнув пан Злобер, неначе грім прогуркотів, і ляснув книжкою по столі.
У класі запала тиша, учні розбіглися по своїх місцях і уклякли біля парт.
– Що за галас? – грізно запитав учитель.
– У нас новачок! – відповів один з учнів.
– Він такий кумедний! – вигукнув інший учень.
– Він у своєму водолазному костюмі схожий на жабу! – додав третій.
– У нього все обличчя в чорнильних цятках! – обізвався четвертий.
– Тихо! – знову гарикнув пан Злобер. – Не всі разом!
Він суворо оглянув усіх учнів, поволі пройшовся між партами, тоді різко обернувся і пішов назад до столу. Сів і поклав перед собою свої книжки.
– Сідайте! – наказав він.
Полегшено зітхнувши, учні посідали.
Лиш тепер пан Злобер звернув свій погляд на новачка. А той увесь час спокійнісінько сидів собі за першою партою.
– Ти що, не можеш підвестися? – запитав учитель.
– Чому ж ні? – ввічливо відповів новачок і підвівся.
– Чому ти сидиш за першою партою?
– Я не сиджу за першою партою.
– Що-о-о?
– Я стою за першою партою, – серйозно пояснив новачок.
– Годі пащекувати! Сядь! – вигукнув старший учитель Злобер. – Хто тебе тут посадив?
– Я сам сюди сів!
– У нас не можна сідати, куди тобі заманеться! У класі я визначаю, хто де має сидіти! – гримнув учитель. – Негайно звільни це місце!
Новачок підвівся і став поміж партами.
– Клаусе Фрідріху Підлабуцкере, де у нас є вільні місця? – запитав учитель одного з учнів, дивлячись на нього поверх окулярів.
Клаус Фрідріх Підлабуцкер скочив на рівні ноги.
– Тільки одне місце вільне, пане старший учителю! – відрапортував він. – За першою партою!
– Гаразд, – сказав пан Злобер. – Тоді нехай новий учень сяде за першу парту.
І новачок знову сів на те саме місце. Старший учитель Злобер грізно став перед ним.
– Як тебе звати? – запитав він.
– Робінзон, – відповів новачок і засміявся. Це був Суботик.
– Припинити сміх! – наказав старший учитель Злобер і наморщив лоба.
– А чому? – здивовано запитав Суботик.
– Бо тут не можна сміятися! – заявив старший учитель.
– Чому ж ні? – заперечив Суботик. – Ось дивись. – І він засміявся так, що рот його розтягся до самісіньких вух. Усі діти також засміялися – так на них уплинув сміх Суботика.
– Тихо! – загорлав старший учитель Злобер. І не смій казати мені "ти". У твоєму віці це вже давно треба знати!
– А як же мені до тебе звертатися? – здивовано запитав Суботик.
– Мені треба казати "ви". Зрозумів?
– "Ви"? – Суботик не міг зійти з дива. – Ти хто мені, батько чи мати? Ти наче й не жінка, бо ж у штанях. Чи, може, жінка?
– Негідник! – вереснув пан Злобер. – Нахаба! Рівняти мене з якоюсь жінкою!
– А хіба жінка – це щось погане? – спитав Суботик.
– Ні, звичайно, – погодився пан Злобер.
– Чого ж ти лаєшся? – запитав Суботик.
– Ви! – гримнув пан Злобер.
– Ми лаємось? Тобто я й усі хлопці? Ні, вони не лаються. Та й я, здається, теж ні. Опріч того, коли б навіть хтось випадково й подумав, що ти жінка, то чого ти ображаєшся?
– Ви! – знову вереснув пан Злобер. – Мені Треба казати "ви", ось що! І відчепись ти від мене зі своєю жінкою!
– Ніякої жінки в мене немає, – сказав Суботик. – Я не одружений. Я ще занадто молодий...
– Годі! – урвав його пан Злобер і знеможено втупився поглядом у стелю. – Але ж ти не тільки Робінзон, – сказав він, трохи заспокоївшись. – Це ім’я. А як прізвище?
– Пляшкер! – гордо відповів Суботик.
– А чому на тобі такий кумедний костюм?
– Бо всі інші костюми на мені деруться!
– Деруться? – перепитав старший учитель пан Злобер. – Як же це вони "деруться"?
– А ось як! – відповів Суботик і, схопивши пана Злобера за рукав піджака, щосили смикнув його. Піджак роздерся. – Зрозумів тепер, як?
– Геть! – спаленівши від гніву, вигукнув старший учитель. – Негайно вийди з класу! Твоє щастя, що тепер заборонено бити учнів! А то ти в мене скуштував би різки!
– Ото було б добре! – зрадів Суботик. – Я люблю різки! Це ж смакота!
– Геть! – вигукнув пан Злобер ще голосніше. – Щоб твоєї й ноги тут не було!
– Як хочеш! – сказав Суботик і неквапом попрямував до дверей. Там він зупинився і кинув через плече: – Я й сам не залишився б у твоєму класі. Чого може навчити учитель, який уміє лише гримати на учнів, не відповідає на найпростіші запитання і забороняє сміятися?!
Добре, що Суботик устиг вчасно зачинити за собою двері. Пан Злобер схопив зі столу книжку і шпурнув у нього. Книжка вдарилась об двері, і тоді Суботик зазирнув у клас і безневинно промовив:
– Тут щось упало. Мабуть, хтось щось упустив...
І знову поспіхом зачинив двері. Він стояв у коридорі й докірливо похитував головою, дивлячись, як здригаються двері від ударів з того боку. Це пан Злобер пожбурив у двері три книжки, лінійку і портфель.
– У цьому класі надто гамірно, – сказав Суботик. – Піду пошукаю собі якийсь інший клас!
Він неквапно пройшов довгим коридором і зупинився біля дверей, із-за яких долинав голосний сміх.
– О! Це приємніше, ніж грюкіт у двері! – сказав Суботик.
Він прочинив двері і з подиву аж укляк на порозі: за вчительським столом сиділа дівчинка! Вона була не старша від інших хлопчаків та дівчаток, що вчилися в цьому класі.
– Ти ба, яка маленька вчителька! – вражено вигукнув Суботик.
Діти засміялися.
– Краще сказати: молода вчителька, а не маленька, бо я не мала як на мої роки, – пояснила дівчинка, що сиділа за вчительським столом. – А ти хто такий?
– Я новачок. Мене звати Робінзон, – відрекомендувався Суботик.
– Тоді знайди собі місце й сідай, – сказала дівчинка. – Тільки швидше, будь ласка! Нам треба проводити урок.
Суботик знайшов собі вільне місце й сів. Дівчинка тим часом пояснювала дітям, як виникають хмари. Якщо хтось із учнів чогось не розумів, вона пояснювала докладніше, а інші учні допомагали їй. Коли вона щось питала, вони дружно зводили вгору руки: кожен хотів показати, що він усе добре зрозумів.
– А чому ваша вчителька така молоденька? – пошепки запитав Суботик у свого сусіда по парті.
Той засміявся, а тоді відповів також пошепки:
– Вона не вчителька. Наш справжній учитель сидить он там, за останньою партою.
Суботик озирнувся і справді побачив за останньою партою дорослого чоловіка, що сидів серед дітей.
– Ледащо ваш учитель, от що! – сказав Суботик.
– Я тобі дам – ледащо! – вигукнув сусід по парті і тицьнув йому під п’ятачок стиснутого кулака.
– А чого ж він нічого не робить? – запитав Суботик.
– Бо ми все вміємо робити самі! Кожен, хто хоче, може бути за вчителя. І тільки якщо схибить у чомусь або не знатиме, що казати далі, йому на допомогу приходить справжній учитель і пояснює все сам. Крістіна дуже добре знає географію. Через те вона завжди веде урок, коли ми вивчаємо частини світу, різні країни й міста. Бернд уміє добре рахувати. Він допоміг усім нам вивчити таблицю множення. Отак у нас завжди. Щодня новий учитель. Усі дуже уважно слухають, ніхто ніколи не нудиться – одне слово, у школі нам весело й радісно.
– Отже, кожен може виконувати роль учителя? – спитав Суботик. – Якщо так, я теж хочу бути вчителем!
Сусід по парті підвів руку, і дівчинка за вчительським столом спитала його:
– Що таке?
– Робінзон хоче бути вчителем.
– Робінзон? – перепитала дівчинка. – Але ж я ще не скінчила пояснювати... Хто за те, щоб Робінзон був учителем?
Майже всі піднесли руки – дітям хотілось краще познайомитися з новачком.
Суботик гордо підвівся, почекав, поки дівчинка, що вела урок, сіла на своє місце за партою, а тоді сів за вчительський стіл. Він суворо оглянув усіх учнів, як це робив пан старший учитель Злобер, і гримнув:
– Ви що, не можете підвестися?
Якусь мить діти ошелешено дивилися на нього, а потім, схопившись за животи, вибухнули оглушливим реготом.
– Тихо! – заволав Суботик. Він кричав так голосно, як незадовго до того пан старший учитель Злобер.
Але це викликало ще гучніший вибух реготу. Деякі діти аж заходилися. Найдужче сміявся справжній учитель.
– Хіба я щось не так роблю? – запитав Суботик.
– Ти просто не схожий на вчителя. Вчителі так не роблять, – докірливо хитаючи головою, сказала та дівчинка, що вела урок до нього. – Вчителі ніколи не кричать на учнів. А чого ти нас взагалі хочеш навчити? Адже ж не крику.
– Ні, – знітився Суботик, – не крику. Я хотів провести урок віршування.
– Урок віршування? То ти складатимеш вірші, а ми лише слухатимемо? Таж ми помремо з нудьги!
– Ні, ми складатимемо вірші гуртом, – пояснив Суботик. – Я почну з першого рядка, а хтось інший придумає другий. Звичайно, той другий рядок має римуватися з першим. В нагороду йому надається право придумати третій рядок, а далі ще хтось повинен придумати четвертий рядок, який римується з третім. І так далі...
– Я нічого не зрозуміла, – сказала дівчинка.
– Ти все зрозумієш, коли ми почнемо віршувати! Отже, я починаю:
Мене звати Робінзоном...
– Це відомо вже давно нам, – насмішкувато вигукнула дівчинка.
– Ну, от бачиш! Дуже добре! – похвалив її Суботик. – Отже, у нас уже є два перші рядки:
Мене звати Робінзоном –
Це відомо вже давно нам!
Тепер придумай третій рядок.
– Третій? Гаразд! Я віршуватиму так само, як і ти: А мене...мене звати Крістіна...
– Хто віршуватиме далі? – запитав Суботик.
Маленький товстунчик з п’ятої парти підніс руку й гордо продекламував:
А тебе... тебе звати Крістіна,
Зацвіла на городі калина!
– Віршуй далі, – сказав йому Суботик. Товстунчик подумав трохи, а потім продекламував:
А мене назвали Тім...
Тоді руку підніс справжній учитель і, як тільки Суботик надав йому слово, продекламував:
Хто б не був ти – Том чи Тім,
– Річ же, дітоньки, не в тім.
Так не віршують великі поети.
Все це безглузді слова і куплети.
Нащо даремно морочиться з ними?
Вірш – то не ймення і навіть не рима.
– Дуже добре! – вигукнув Суботик. – Я й сам краще б не придумав. Але як нам віршувати далі, щоб виходило, як у поетів?
– Складімо віршем яку-небудь історію! – запропонував учитель. – І щоб вона була цікава й змістовна.