А ви ж не сказали: "опинитись на горищі будинку пані
Моркван", погодьтеся!
— То що ж нам тепер робити? Мабуть, лише одне: побажати, щоб було скасовано попереднє бажання, — мовив пан Пляшкер. — Та саме й час. Я чую, що сюди вже йдуть.
Пан Амфібер з двома поліцаями брався сходами нагору.
— Але обережно, там два дивні, просто чудернацькі типи, — остерігав він поліцаїв, ступаючи по східцях. — Малий — у водолазному костюмі.
Дорослий без угаву товче якісь нісенітниці, здається, хоче мене одружити з якоюсь Морквою. Поліцаї косували на нього з недовірою.
— Вони обидва там, нагорі? — спитав один. — І ви не бачили, як вони туди добиралися? Хіба двері будинку були відчинені?
— Та ні, — відповів пан Амфібер. — Двері були зачинені. А то кожне шпацирувало б просто в будинок!
— Якось же ті двоє та дісталися в будинок. Правда? — спитав другий поліцай.
— Тепер це не найважливіше, — невдоволено боронився пан Амфібер. — Дорослий, у всякому разі, шукав там, нагорі, свою машину! Та ви зараз самі побачите.
Вони вже стояли під дверима горища.
— Дозвольте! — сказав один поліцай, просунувся наперед, тихо повернув ключа в замку і штовхнув двері. — Порожньо! — сказав він. — Тут нікого немає!
Пан Амфібер просунув у двері голову. Горище було порожнісіньке, коли не враховувати кількох припалих пилом слоїків, приткнутих на викинутій з кухні старій полиці. Пан Амфібер спантеличено обернувся до поліцаїв і спитав:
— Як же це? Ти диви, тут нікого немає. А де ж вони ділися?
— Про це ми б хотіли запитати вас, — сказав другий поліцай. — Ви забрали нас із відділку, витягли сюди нагору, нібито щоб показати якихось двох типів у водолазних костюмах...
— Один! У водолазному костюмі був лише один! — уточнив пан Амфібер.
— Спокійно! — урвав його мову перший поліцай. — А знаєте, що я думаю? Ви хотіли з нас пожартувати! Хіба ж не втіха — прогнати двох працівників поліції на п'ять поверхів угору!
— Три поверхи, — уточнив пан Амфібер.
— Я не маю аж ніякої охоти сперечатися з вами щодо поверхів! Ви про нас ще почуєте! Вам це дорого коштуватиме! Бо то не дешевенька розвага — водити за носа поліцію!
— За носа? Та я зовсім не хотів водити вас за носа! Мене ж бо самого, як я бачу, обвели круг пальця. Мені прикро, якщо вам здається, що вас водять... даруйте, за носа, — вибачався пан Амфібер.
— Ну-ну, добре. Не накладаємо стягнення і в вашому випадку, нам не першина! Воно ж вимагає забагато писанини, — підсумував другий поліцай. — Та якщо вам ще хоч коли-небудь заманеться коїти ваші веселощі щодо службової особи...
— Ніколи в світі, — пообіцяв пан Амфібер. — А надто щодо вас!
З тим обидва поліцаї спустилися сходами наниз.
Тільки пан Амфібер ще довгенько стояв на горищі, раз у раз хитаючи безпорадно головою.
— Вихопились! — сказав пан Пляшкер до Суботика. Вони стояли в кімнаті пана Пляшкера в будинку пані Моркван. — Якби я забажав вернутися сюди хоч на десять секунд пізніше, вони б застали нас на чужому горищі. Було 6 нам непереливки, еге ж?
— Сім, — сказав Суботик.
— Що, будь ласка?
— Тепер у мене лише сім цяток, — мовив Суботик.
— Отже, доведеться мені справді якнайточніше висловити своє бажання, аби не змарнувати ще однієї твоєї цятки. Я хочу, щоб зараз ми обидва стояли на нашому горищі просто перед машиною для здійснення бажань.
— Шість, — сказав Суботик. А тоді вони враз опинилися там.
Пан Пляшкер обійшов круг машини для здійснення бажань, оглянув її з усіх боків, зняв з неї кілька мереживних серпанків павутиння. Машина помітно припала пилом.
— Так, а тепер я відразу й запущу її, — сказав він, заздалегідь радіючи.
— Одну хвильку, постривайте, стоп, тату! — вигукнув Суботик. — Спершу я повинен усе вам пояснити, щоб ви нічого не пошкодили. Що ви збираєтесь робити?
— Вже ж не що! Ясна річ! Зараз забажаю собі на машину кнопку, щоб приводити в рух механізм, а тоді...
— Стоп! Краще— ручку! Її легше відрегулювати.
— Ну, гаразд, ручку...
— Але не гаразд те, що ви замовляєте ручку для машини вже тут, на горищі.
— Так? А то чому?
— Працюючи, машина має перебувати в якнайстабільнішому стані, не можна совати її туди-сюди. Вона дуже чутлива. А я не знаю, чи захочеться вам за кожним новим бажанням дертися на горище...
— Звісно, не захочеться, — сказав пан Пляшкер. — Я бажаю, щоб машина негайно опинилася внизу в моїй кімнаті на столі!
— П'ять, — сказав Суботик. — Хоч би ви були принаймні забажали, щоб і ми перемістилися наниз разом з машиною!
— А, та я зараз! Бажаю, щоб ми з Суботиком зараз були внизу в моїй кімнаті!
— Чотири, — мовив Суботик. Обидва вони вже стояли внизу на ліжку пана Пляшкера.
— Бачте, — нагадав Суботик, зіскочивши з ліжка, — ви знов висловили своє бажання неточно, не сказали, де саме в кімнаті ми хочемо приземлитись. Ще добре, що ми бемцнулись на ліжко. А могли б опинитися в замкненій шафі, бо, зрештою,
вона також — у вашій кімнаті.
Та пан Пляшкер навіть не чув Суботика як слід.
— Моя найкраща скатертина! — скрикнув він. — На що вона оце схожа!
Машина для здійснення бажань стояла на чудовій скатертині така сама брудна й запилюжена, як щойно на горищі. По нитці павутини, що звисла донизу, саме видерся нагору гладкий павучисько й зник усередині машини.
— Бр-р-рр, — аж здригнувся пан Пляшкер з огиди. — Бажаю, щоб із кімнати негайно зник весь бруд, а машина щоб сяяла й виблискувала так, як тоді, коли я тільки-но її одержав.
— Три, — докірливо сказав Суботик, коли весь бруд зник із кімнати і машина засяяла й заблищала, як новенька.
— Однак тепер я мушу пильнувати, аби не зробити більше жодної помилки, — заклопотано сказав пан Пляшкер. — Цяток лишилося як кіт наплакав. Мабуть, зроблю ось що, врешті-решт:
бажаю, щоб у машини була ручка, якою цю машину можна вмикати й вимикати!
— Дві, — сказав Суботик.
— Що таке, де ж та ручка? Не бачу я ніякої ручки! — розтривожився пан Пляшкер.
— А зайдіть-но з іншого боку, — підказав Суботик.
І справді, з іншого боку машини пан Пляшкер побачив невеликий металевий важіль, якого перед цим там не було. Біля нього горіла маленька червона лампочка.
— Що означає це світло? — спитав пан Пляшкер.
— Це знак, що машина готова до роботи, — пояснив Суботик. — Тепер треба поставити цей важіль на "ввімкнено" і промовити своє бажання в отой розтруб на машині. Коли бажання виконано, ставите важіль на "вимкнено". Ось і все.
— Треба негайно випробувати машину, — вирішив пан Пляшкер. — Я вже просто не витримую! Тільки що ж мені забажати?
Він поставив важіль на "ввімкнено" і замислився. Лампочка швидко-швидко заблимала.
—Хочу цілу купу грошей, — сказав пан Пляшкер у розтруб.
— А куди? — прошепотів йому Суботик. — Треба сказати, куди саме ви замовляєте гроші, бо вони опиняться десь-інде.
— А-а! Хочу цілу купу грошей сюди, в цю кімнату!
Машина глухо загула, і червона лампочка перестала блимати. Пан Пляшкер роззирнувся. На столі коло машини лежала пятимаркова монета, якої там доти не було. На стільці він побачив двадцятимаркову банкноту, під столом на килимі —
ще три.
— Оце й усе? — трохи розчаровано спитав пан Пляшкер. — Оце така купа грошей? — Він підняв з килима на підлозі під столом три грошові купюри й розглянув їх. — Три десятидоларові купюри! І що ж мені робити з американськими грішми?
— Це, безперечно, не все. Треба тільки пошукати, — сказав Суботик. — Ось, дивіться, — в черевику сім монет по п'ятдесят італійських лір. А отут у книжці — сто рублів! А зазирніть у люстру: тут вісім швейцарських франків і десятимаркова
купюра! А отут у вазі — чотирнадцять динарів! Отож буде вам ціла купа грошей, треба лишень позбирати їх усі.
— Я вже бачу, що знов не дуже точно висловив своє бажання, — сказав пан Пляшкер. — Спробую-но ще раз: хочу, щоб отут на стільці стояв кошик для білизни, повний наших рідних грошей!
Машина знов глухо загула, лампочка заблимала — і враз на стільці перед паном Пляшкером де не взявся повнісінький білизняний кошик дрібняків.
Пан Пляшкер розсердився.
— Знов не те! — забурчав він. — Хіба ж я можу піти до крамниці й розплачуватися за куплене самими дрібняками? Треба мені спершу сісти й гарненько поміркувати, щоб придумати нове бажання.
Він хотів був стягти важелезний білизняний кошик зі стільця, та скінчилося на тому, що кошик перекинувся і тисячі дрібних монет порозкочувалися по всій кімнаті. Неприязно озираючи розсипані на підлозі дрібняки, пан Пляшкер промимрив:
— Тепер, Пляшкере, кидай усе та давай тут лад!
Потім став перед машиною для здійснення бажань і мовив:
— Я хочу, щоб оцей дурний білизняний кошик зник із кімнати разом з усіма оцими грішми! Зараз-таки!
Машина знову глухо загула й заблимала червоною лампочкою, білизняний кошик щез так само враз, як і з'явився, а з ним разом — усі марки, долари, рублі, динари — одне слово, геть усі ті гроші, що були в кімнаті.
Потім червона лампочка погасла і важіль, легенько клацнувши, автоматично вказав на позначку "вимкнено".
— Та що це знов таке? — роздратовано сказав пан Пляшкер.
— Мабуть, машина перегрілася, — мовив Суботик. — У таких випадках вона автоматично вимикається задля перепочинку. Більш як троє бажань за такий короткий час неспроможна виконати й найкраща машина.
— А скільки їй треба часу для перепочинку? — запитав пан Пляшкер.
— Цього ніколи неможливо визначити заздалегідь, — відповів Суботик. — Десь так від дев'яти хвилин до дев'яти годин.
— Дев'ять годин? Ну, я не збираюся стільки сидіти над машиною й чекати. Ходімо десь попоїмо. А поки повернемося, вона, може, встигне перепочити.
Пан Пляшкер підійшов до вішалки і зняв із гачка свій піджак.
— Попоїмо? Чудова думка, тату! Попоїсти — це завжди су пер! — зрадів Суботик. — А куди ми підемо?
— До якоїсь кав'ярні, — відповів пан Пляшкер.
— Яка краса! До кав'ярні! Як гарно! В кав'ярню! Слухай, це ж — у риму! Ну то складу віршика!
Йдемо, йдемо!
Попоїмо
в кав'яреньці затишній —
татуньо Пляшкер
і синок
Суботик
дуже втішний!
Вже під дверима Суботик спитав:
— А там платити треба?
— Аякже! — засміявся пан Пляшкер.
— А чим?
— Та грішми ж!
— Якими грішми?
— Якими? Моїми, звісно. У тебе ж немає.
— Якими вашими? Покажіть їх мені.
— Ти що, гадаєш, я попоїм і просто піду геть, не заплативши? — Пан Пляшкер дістав з кишені гаманця, розкрив і наставив Суботикові під самий хоботець.