Вітрогонці він почепив на шапочку маленьку чорну кокарду. А Маленька Мю категорично відмовилася від будь-яких жалобних декорацій.
– Не вважаю доречним демонструвати своє горе чор– ною кокардою! – заявила вона.
– Якщо у тебе справді горе, я ладен погодитися з тобою, – ущипливо відказав Мумі-троль. – Але ж у тебе його немає…
– Твоя правда, – погодилася Маленька Мю. – Я не вмію сумувати. Лише веселитися або сердитися! Хіба допоможе білченяті мій смуток? А розсердившись, скажімо, на Крижану Пані, я могла б її укусити за ногу. Тоді б вона добре подумала, перш ніж чухати за вушком білченят лише за те, що вони такі милі та пухнасті.
– Щось у цьому є, – мовила Вітрогонка. – Але й Мумі-троль, як не дивно, має рацію. Що робимо далі?
– Я викопаю ямку у землі. Ось тут гарна місцинка, де улітку ростуть ромашки.
– Але, мій маленький любий друже, – з тугою в голосі заперечила Вітрогонка, – земля замерзла на кістку. У неї навіть коника-стрибунця не закопаєш!
Мумі-троль безпорадно дивився на неї й мовчав. Усі мовчали. Саме в ту мить сніговий кінь нахилив свою білу голову й обережно понюхав білченя, запитально поглянув своїми очима-люстерками на Мумі-троля, спроквола помахуючи хвостом-мітлою.
Водночас заграла на флейті сумовиту мелодію одна з невидимих мишок. Мумі-троль вдячно кивнув. Тоді сніговий кінь підняв білченя (разом з купальною шапочкою, хвостиком та усім решта) собі на спину, і процесія рушила до берега моря.
Вітрогонка співала оду білченяті:
Маленьке білченятко на світі цім жило, хоч трішечки дурненьке, зате таке тепленьке й пухнастеньке було.
Тепер воно холодне, не скаче без мети, лиш хвостик в нього гарний, такий гарненький хвостик – очей не відвести.
Кінь, відчувши під копитами твердь криги, труснув головою, зблиснув очима. Раптом підстрибнув від радості й поскакав уперед галопом. Невидима мишка враз утяла веселу та жваву мелодію. Сніговий кінь летів з білченям на спині, зникаючи у далечі, аж доки перетворився на крихітну цятку на видноколі.
– Не знаю, чи те, що відбулося, на добре, – занепокоївся Мумі-троль.
– Ліпше й бути не могло, – заспокоїла його Вітрогонка.
– Могло, – пирхнула Маленька Мю. – Якби я забрала собі на муфточку його чудовий хвостик…
Розділ четвертий
Таємничі істоти
Через кілька днів після похорону білченяти Мумі-троль зауважив, що хтось унадився до дровітні красти торф. Від дверей тягнувся широкий слід у снігу, ніби волоком тягнули мішки.
"Мю таке не під силу, – міркував собі Мумі-троль. – Вона надто маленька. Вітрогонка бере лише те, що їй необхідне. Не інакше, як Мара…"
Настовбурчивши хутро на карку, Мумі-троль рушив по сліду. Окрім нього, тепер нікому було пильнувати запаси палива. Йшлося ж бо про питання родинної честі!
Слід урвався на горі позаду печери. Там лежали мішки з торфом. Чималу купу вивершувала садова лава, у якої ще в серпні відламалася передня ніжка.
– Ота лавка довершить ефект, – одізвалася з-поза купи Вітрогонка. – Вона стара й суха, як тютюн.
– Напевно, – мовив Мумі-троль. – Лава віддавна належить нашій родині. Її ще можна відремонтувати…
– Або змайструвати нову! – заперечила Вітрогонка. – Заспівати тобі пісеньку про те, як Вітрогонка розпалила велетенське зимове вогнище?
– Заспівай, – великодушно погодився Мумі-троль.
Поволі притупуючи ніжками по снігу, Вітрогонка почала співати:
Гей, до нас, мовчуни й крикуни,
самотні блукальці,
тихоні й зухвальці,
і ті, що з чужої прийшли сторони.
Б’є барабан: бу-бу-бу!
Ватра тріскоче на білім снігу.
Танок шаленіє,
і в’ються хвости,
б’є барабан, аж земля двиготить.
Б’є барабан, голосний його клич.
Чорна-пречорна ніч!
– Досить мені тої чорної ночі! – враз заволав Мумі-троль. – Не бажаю нічого чути про ніч! Мені холодно! Я самотній! Я хочу, щоб повернулося сонце!
– Але ж саме тому ми розкладаємо сьогодні увечері велику зимову ватру! – заспокоїла його Вітрогонка. – Завтра одержиш своє сонце!
– Моє сонце… – тремтячим голосом повторив услід за нею Мумі-троль.
Вітрогонка кивнула головою й почухала носа.
Мумі-троль надовго замовк, а потім обережно запитав:
– Гадаєш, сонце помітить, що ми пожертвували для нього лавкою?
– Послухай-но, – мало не втратила терпець Вітрогонка, – це ритуальне вогнище старіше за твою лавку на тисячу років! Ти повинен пишатися, що вона удостоїлася такої честі!
Мумі-троль нічого на це не зміг заперечити. "Доведеться пояснювати Мамі з Татом, куди поділася лавка, – думав він. – Може, навесні приб’є до берега нові дрова та нові лавки для садка…"
Купа для ватри росла і росла. На скелю тягнули усе, що потрапляло під лапи: сухі гілляки, трухляві пеньки, старі бочки та дошки, знайдені на березі. Мумі-тролеві здавалося, що навколо аж роїться від робочих лап, але ніхто не потрапляв йому на очі. Маленька Мю приволокла свою картонну пачку.
– Вона вже більше не потрібна, – сказала Мю. – На срібній таці ліпше возитися з гори. А моїй сестриці, схоже, не гірше слатиметься, загорнувшись у килим з вітальні. Коли запалимо ватру?
– Як зійде місяць, – відповіла Вітрогонка.
Увесь вечір Мумі-троль перебував у жахливій напрузі. Він тинявся з кімнати в кімнату, запалюючи повсюдно свічки. Інколи завмирав, прислухаючись до сонного сопіння та поскрипування стін будинку від морозу, що притискав чимраз дужче.
Мумі-троль був певен, що тепер усі оті загадкові таємничі істоти, котрі бояться світла і про котрих розповідала Вітрогонка, повиходять зі своїх закутків. Вони потайки скрадатимуться до величезної ватри, запаленої маленькими створіннячками, аби перемогти темряву та холоднечу. І він нарешті їх побачить.
Запаливши гасову лампу, Мумі-троль подався на горище. Відчинив слухове віконце. Місяць ще не зійшов, Долину ніжно освітлювало північне сяйво. Унизу, біля містка, в оточенні ворухких тіней мерехтіла вервечка факелів. Тіні простували до моря і далі до гори.
Мумі-троль з лампою в лапах обережно спустився сходами уділ. Садок і ліс повнилися невиразними відблисками і шепотами, усі сліди вели до гори над морем.
Коли Мумі-троль прийшов на узбережжя, над скутим кригою морем уже висів місяць, крейдяно-білий і страшенно далекий. Щось ворухнулося коло нього, він глянув під лапи і зазирнув простісінько в блискучі бешкетні очка Маленької Мю.
– Але то буде пожежа! – зареготала Мю. – Підпалимо місяць!
Вони водночас підвели голови і побачили, як угору вистрілив жовтий пломінь: то Вітрогонка запалила ватру. Багаття миттю спалахнуло, полум’я з грізним ревом шугонуло знизу вгору, віддзеркалюючись на чорній поверхні криги. Повз вуха Мумі-троля прошмигнула коротенька самотня мелодія: то невидимі мишки квапилися, спізнюючись, на зимове видовисько.
Великі й малі тіні урочисто вигойдувалися навколо вогнища угорі, гупаючи хвостами в барабани.
– Уже й твоя лавка пішла в хід, – сказала Маленька Мю.
– Навіщо вона мені здалася, – нетерпляче відмахнувся Мумі-троль.
Він, спотикаючись, дряпався угору ковзкою скелею, що виблискувала у відсвітах вогню. Сніг танув від спекотного полум’я, і тепла вода стікала йому на лапки.
"Сонце повернеться, – схвильовано думав Мумі-троль. – Настане край темряві та самотності. Можна буде поніжитися на ґанку, підставивши до сонця спинку".
Ось він нарешті видряпався на гору. Від ватри пашіло жаром. Невидимі мишки завели нову, задьористу пісню. Однак ворухкі тіні зникли, барабани гупали уже по інший бік ватри.
– Чому вони пішли геть? – запитав Мумі-троль.
Вітрогонка глянула на нього своїми спокійними блакитними очима. Але Мумі-троль не був певний, чи бачила вона його насправді. Вона вдивлялася у свій зимовий світ, який, доки сам Мумі-троль спав у затишному, теплому будиночку родини Мумі-тролів, жив з року в рік за своїми, чужими йому законами.
– А де той, що мешкає у шафі в купальні? – запитав Мумі-троль.
– Що ти питав? – недочула Вітрогонка, думаючи про своє.
– Я хотів би познайомитися з тим, що мешкає в шафі! – повторив Мумі-троль.
– Йому не дозволяється виходити звідти, – сказала Вітрогонка. – Ніколи не знати, що йому спаде на думку.
Юрба крихітних істот на довгих ніжках ковзнула, немов дим від ватри, понад кригою, хтось із посрібленими рогами протупотів повз Мумі-троля, а над полум’ям пролетіло на північ, змахуючи величезними крильми, щось чорне. Однак усе відбулося так миттєво, що Мумі-троль ні з ким не встиг навіть познайомитися.
– Люба Вітрогонко, – благав Мумі-троль, тягнучи її за кофтину.
– Он там, – мовила вона лагідно, – сидить той, хто мешкає під посудним столиком.
То було зовсім крихітне звірятко з кошлатими бровами, воно самотньо сиділо перед ватрою, дивлячись на вогонь.
Мумі-троль сів поряд.
– Сподіваюся, хрусткий хлібець був не надто твердим?
Звіреня зиркнуло на нього, але нічого не відповіло.
– У вас такі незвичайно кошлаті брови, – ввічливо намагався продовжити розмову Мумі-троль.
Раптом кошлатоброве звірятко озвалося:
– Снадафф у мух.
– Перепрошую? – розгубився Мумі-троль.
– Радамса! – сердито відповіло воно.
– Він розмовляє своєю мовою, – пояснила Вітрогонка. – А зараз думає, що ти його образив.
– Але ж я не хотів його образити, – злякався Мумі-троль. – Радамса, радамса, – додав він благальним голосом.
Звірятко, не тямлячись від злості, підвелося і зникло.
– Що мені тепер робити? – забідкався Мумі-троль. – Воно увесь рік житиме під посудним столиком, не знаючи, що я лише хотів сказати йому щось приємне!
– Усяке трапляється! – втішила його Вітрогонка.
Садова лавка розсипалася снопом іскор. Вогню вже не було, тільки грань жевріла, і тала вода закипала у скелястих ямках. Невидима мишка зненацька урвала спів, усі подивилися униз, на скуте кригою море.
Там сиділа Мара. У її маленьких круглих очицях віддзеркалювався вогонь, а сама вона скидалася на велетенську безформну сіру масу. Мара була зараз набагато більшою, аніж у серпні.
Мара подряпалася на скелю, барабани замовкли. Вона підійшла до ватри і, не кажучи ні слова, сіла просто на грань.
Почулося страхітливе шипіння, всю скелю огорнуло клубами пари. Коли ж пара розвіялася, у ватрі не зосталося жодної жаринки, лише велетенська сіра Мара сиділа, наганяючи крижану імлу.
Мумі-троль утік на берег моря, допався до Вітрогонки і заволав:
– Що тепер буде? Мара загасила сонце!
– Не хвилюйся, – заспокоїла його Вітрогонка. – Бідолаха не хотіла зжерти вогонь, а лише погрітися.