Усі метушилися, галасували й штовхалися, ховаючи свій скарб під полотнищем. Здійнявся легкий вітерець, дерева злякано зашелестіли. Грім гуркотів усе ближче.
– Я вийду на мис, погляну, що робиться надворі, – мовив Нюхмумрик.
Натягнувши капелюх ще глибше на вуха, він подався на розвідини. Щасливий від того, що знову на самоті з самим собою, Нюхмумрик став на крайчику мису, спершись спиною на велику брилу.
Море змінилося до невпізнання: стало чорно-зеленим, забурунилося білими баранцями, підводні скелі мерехтіли, наче фосфор. З півдня, велично гуркочучи, насувалася гроза. Вона нап'яла над морем свої чорні вітрила, заслонивши вже пів неба, зловісно спалахуючи блискавицями.
"Суне просто на острів!" – подумав Нюхмумрик. Він тремтів від радості й захвату, дивлячись у вічі буревієві, що котився понад морем. Зненацька Нюхмумрик помітив маленького чорного вершника на чорному коні. Той з'явився лише на мить на тлі побілілої мов крейда стіни хмар; плащ його розвівався крильми, вершник і кінь здіймалися увись… Ще мить, і вони щезли у сліпучому спалаху блискавки; сонце зникло, дощ сірою пеленою насувався на острів.
"То був Чарівник! – здогадався Нюхмумрик. – Не хто інший, як Чарівник на своїй чорній пантері! Це не просто легенда, вони існують насправді…"
Нюхмумрик чимдуж побіг назад. Щойно він влетів до куреня, по полотнищу вітрила, що лопотіло на вітрі, затарабанили важкі дощові краплі. Хоч до вечора було ще далеко, увесь світ поринув у пітьму. Чмих з головою загорнувся у ковдру – так страшенно боявся бурі. Решта тулилися одні до одних. У курені духмяно пахло Гемулевими квітами. Ось уже громовиця над самими їхніми головами… Раз по раз схованку осявали білі пасмуги. З риком котила гроза свої залізні колісниці небом, море люто жбурляло на берег самотнього острова велетенські вали хвиль.
– Щастя, що ми не вийшли у море, – сказала Мама Мумі-троля. – Яка жахлива погода!
Хропся вклала свою тремтячу лапку в Мумі-тролеву долоню, і він враз відчув себе її захисником, мужнім та хоробрим.
Чмих хлипав під ковдрою.
– Гроза саме над нами! – озвався Тато.
У ту ж мить велетенська блискавка з шипінням вдарила просто в острів, а вслід за нею луснув грім.
– Десь недалеко вдарила, – мовив Хропусь.
То вже було занадто. Гемуль обхопив голову лапами.
– Безлад! Усюди суцільний безлад! – бурмотів він.
Буревій потроху відходив на північ. Грім відкочувався все далі, спалахи блискавок зблідли.
Незабаром лише злива періщила навколо та бушувало море.
"Зараз не час розповідати про Чарівника, – міркував Нюхмумрик. – Вони й так налякані…"
– Вилазь, Чмиху! – покликав він. – Усе вже минулося!
Чмих, мружачись, виборсався з-під ковдри. Йому було трохи соромно за свій переляк та хлипання, тож він чухався за вухом, вдаючи, ніби позіхає.
– Котра година? – запитав.
– Скоро восьма, – відповів Хропусь.
– Гадаю, час вкладатися до сну, – звеліла Мама. – У нас був важкий день.
– Цікаво було б поглянути, куди вдарила блискавка… – несміливо озвався Мумі-троль.
– Завтра! – суворо урвала його Мама. – Завтра все з'ясуємо і поплаваємо у морі. А зараз надворі мокро, сіро й неприємно.
Вона повкривала дітей ковдрами і сама заснула коло них, поклавши свою торбинку під подушку.
Негода розходилася знову. Дивні звуки домішувалися до ревиська хвиль: голоси, тупіт ніг, сміх та теленькання великих дзвонів десь на морі. Нюхмумрик тихо лежав, прислухаючись до нічних перегуків, мріяв і згадував про свої довколосвітні подорожі. "Невдовзі знову подамся в мандри, – думав він. – Але ще не зараз".
Розділ четвертий,
у якому Хропся позбулася гривки під час нічного нападу гатіфнатів і в якому розповідається про неймовірні знахідки на самотньому острові
Хропся прокинулася посеред ночі з відчуттям огиди: щось торкнулося її личка. Вона не наважилася визирнути з-під ковдри, лише сторожко принюхалася. Пахло паленим! Хропся натягнула ковдру на голову й тихо покликала:
– Мумі-тролю! Мумі-тролю!
Мумі-троль вмить розплющив очі.
– Що трапилося?
– Серед нас якесь страхіття! – жебоніла злякано з-під ковдри Хропся. – Я відчуваю, що тут якесь страхіття!
Мумі-троль вдивлявся у темряву. Так воно й було!
Крихітні світелка… Бліді світляні тіні сновигали між поснулими. Мумі-троль розтермосив зі сну Нюхмумрика.
– Поглянь, – прошепотів він вражено. – Примари!
– Та ні, – заспокоїв його Нюхмумрик. – То гатіфнати. Гроза наелектризувала їх, от вони й світяться. Не рухайся, бо вдарить струмом!
Гатіфнати, здавалося, щось шукали. Вони переворушили усі кошики, запах паленого посилився. Раптом маленькі істоти скупчилися в кутку, де спав Гемуль.
– Вони його не поб'ють? – захвилювався Мумі-троль.
– Гатіфнати шукають барометр, – збагнув Нюхмумрик. – Я ж казав йому не брати барометра! Ось вони його й знайшли!
Спільними зусиллями гатіфнати тягнули барометра. Щоб зручніше ухопитися, вони вилізли на Гемуля, і тепер від запаху паленого аж у носі крутило.
Прокинувся Чмих і зачмихав.
Зненацька в курені розлігся чийсь рев. То один із гатіфнатів наступив Гемулеві на носа.
Умить всі зірвалися на ноги. Зчинився неймовірний переполох. Тривожні запитання лунали впереміш із зойками, коли хтось, наступивши на гатіфната, обпікався або ж діставав удар струмом.
Гемуль плутався під ногами, завиваючи від страху й тицяючись наосліп по кутках, аж доки налетів на полотнище вітрила й завалив куреня. Це було щось жахливе.
Згодом Чмих стверджував, що вибиралися вони з-під вітрила щонайменше годину (можливо, він ледь переборщив).
Коли всі нарешті звільнилися з-під намету, гатіфнати вже давно зникли у лісі разом з барометром. Ні в кого не виникло жодного бажання кинутися їм навздогін. Гемуль, зойкаючи, запхав носа у мокрий пісок.
– Це вже занадто! – обурювався він. – Чому бідолашний безвинний ботанік не може жити у тиші й спокої?!
– Життя – не тиха заводь, – задоволено зауважив Нюхмумрик.
– Дощ ущух, – повідомив Мумі-тато. – Бачите, дітоньки? Небо розпогодилося. Скоро почне світати.
Мама Мумі-троля тремтіла від холоду, міцно притискаючи до себе свою торбинку. Вона глянула на бурхливе нічне море й запитала:
– Як вчинимо? Може, відбудуємо курінь і спробуємо ще поспати?
– Не варто, – мовив Мумі-троль. – Ліпше позагортаємося в ковдри і зачекаємо сходу сонця.
Усі посідали рядком на березі, попритулявшись один до одного. Чмих упхався посередині – йому здавалося, що так безпечніше.
– Не повірите, який то був жах, коли хтось у темряві торкнувся мого обличчя, – розповідала Хропся. – Не зрівняти з грозою!
Вони сиділи й дивилися, як над морем починає світати. Шторм уже вгамувався, однак великі хвилі все ще з ревом накочувалися на берег. Небо на сході зблідло, було страшенно холодно. І ось у цю передсвітанкову годину вони помітили гатіфнатів, котрі покидали острів. Човни один за одним, наче тіні, випливали з-за мису й виходили у відкрите море.
– Прекрасно! – зрадів Гемуль. – Сподіваюся, вони ніколи більше не потраплять мені на очі…
– Напевно, знайдуть собі інше місце для зібрань, – озвався Нюхмумрик. – Потайний острів, де їх ніхто не знайде!
Тужним поглядом дивився він услід легким суденцям вічних мандрівників.
Хропся спала, поклавши голову Мумі-тролеві на коліна. На східному видноколі з'явився перший рожевий пруг. Кілька загублених буревієм хмарок зашарілися, немов рожі, а потім з моря підняло свою осяйну голову сонце.
Мумі-троль нахилився, щоб розбудити Хропсю, й стетерів: її чудова гривка майже цілком обгоріла! Напевно, тоді, як гатіфнат торкнувся її у темряві. Що вона на це скаже? Як він зуміє розрадити її? То була справжня катастрофа!
Хропся розплющила очі й усміхнулася.
– Знаєш, дивні речі зі мною відбуваються! – швидко залопотів він. – Останнім часом мені почали подобатися дівчатка без гривок!
– Он як? – здивувалася Хропся. – Чого б це?
– З волоссячком вони видаються такими нечупарами!
Хропся саме підняла лапки, щоб причесатися, та що це?! Замість гривки намацала лише обсмалений віхтик волосків. З жахом вона розглядала себе у дзеркальці.
– Ти облисіла! – повідомив Чмих.
– Тобі пасує, чесно! – втішав її Мумі-троль. – О ні, не плач!
Та Хропся впала у пісок, гірко ридаючи за втратою найгарнішої своєї окраси.
Друзі оточили її, намагаючись розвеселити. Намарно!
– Подивись на мене, я від народження лисий і зовсім за тим не шкодую, – переконував Гемуль.
– Натремо тобі голову олійкою, і волосся швидко відросте, ось побачиш, – заспокоював Мумі-тато.
– Ще й закучерявиться, – додала Мумі-мама.
– Правда? – схлипувала Хропся.
– Щира правда! – запевнила мама. – А як тобі личитимуть кучері!
Хропся перестала плакати й підвелася з піску.
– Погляньте на сонце! – вигукнув Нюхмумрик.
Свіжоскупане й усміхнене сонце вставало над морем. Увесь острів мерехтів та світився після дощу.
– Заспіваймо ранковий гімн, – запропонував Нюхмумрик, витягаючи з кишені гармонію. І всі дружно підхопили мелодію:
Ніч минулася, зате
Світить сонце золоте.
Геть подались гатіфнати,
Але пісня не про те.
Лити сльози, Хропсю, нащо?
Гривка виросте ще краща!
Йо-хо![5]
– Гайда купатися! – загукав Мумі-троль.
Усі одягнули купальники і побігли до моря (окрім Гемуля, Мами й Тата Мумі-троля – їм вода видалася надто холодною).
Кришталево-зелений з білими чубчиками прибій набігав на пісок.
О, яка то розкіш бути мумі-тролем і вигойдуватися на аквамаринових хвилях при сході сонця! Нічні негаразди забулися відразу, попереду чекав новий довгий червневий день. Немов дельфіни, пронизували вони хвилі й летіли на їхніх гребенях до берега, де у піску бавився Чмих. Нюхмумрик заплив далі у море, гойдався горілиць, милуючись небом, блакитним і прозорим.
Мама тим часом приготувала на обкладеному камінням вогнищі каву й заклопотано розшукувала заховану вчора від сонячного проміння у прибережному піску маслянку. Та пошуки не увінчалися успіхом – шторм змив маслянку в море.
– Чим я маститиму дітям канапки? – бідкалася Мама.
– Не переймайся; може, шторм приніс нам щось навзамін, – заспокоїв її Тато. – Після кави подамося на розвідини вздовж берега, подивимося, що буря викинула на суходіл.
Так і зробили.
По інший бік острова з моря стриміли відполіровані до блиску хребти скель. Поміж них можна було натрапити на невеличкі піщані латки, всіяні дрібними мушлями (танцювальні майданчики морських русалоньок), або чорні таємничі розпадини, в яких гуркотів прибій: здавалося, ніби хвилі розбиваються об залізні мури.