Таке моє остаточне рішення!
– Овва! – тільки й мовив вражений Тато Мумі-троля. – А де саме?
– У печері. Там ніхто не заважатиме моїм роздумам дурними витівками! Дозволяю вам приносити для мене їжу двічі на день, але не раніше десятої години ранку!
– Гаразд, – покірно погодився Тато. – Може, панові Ондатрові придадуться якісь меблі?
– Що ж, не заперечую, – трохи подобрів Ондатр. – Але тільки найнеобхідніші. Я розумію, що ви не бажаєте мені зла, але ваша сімейка довела моє терпіння до краю.
З тими словами Ондатр узяв книжку, підхопив покривало і неквапно рушив у гори.
Тато Мумі-троля трохи позітхав сам до себе, а тоді знову взявся до підливання тютюнових грядок і невдовзі забув про той прикрий випадок.
Діставшись печери, Ондатр відчув глибоке задоволення від свого вчинку. Розстелив на піщаній долівці покривало, сів і негайно ж замислився.
Розмірковував він так зо дві години. Тиша і спокій панували навколо, крізь отвір у стелі печери зазирало сонячне проміння, освітлюючи його самотній притулок. І лише час від часу Ондатр пересувався з місця на місце услід за сонячною плямою.
"Саме тут я залишуся назавжди, назавжди, – міркував Ондатр. – Навіщо метушитися, вести пустопорожні балачки, лаштувати домівки, готувати їжу, нагромаджувати собі маєтки?"
Він задоволено роззирався у своєму новому помешканні, коли його погляд упав на чарівного капелюха, якого Мумі-троль і Нюхмумрик заховали у найдальшому закутку печери.
– О, кошик на сміття. То він уже тут стоїть, – навіть не здивувався Ондатр. – То хай собі стоїть, для чогось придасться…
Ондатр ще трохи поміркував, а тоді вирішив подрімати. Він загорнувся у плед, вставні штучні щелепи поклав до капелюха, щоб не вибруднилися у піску, і заснув, спокійно та умиротворено.
У будинку Мумі-тролів снідали оладками, золотистими оладками з малиновим варенням. Була ще також вчорашня каша, але охочих до неї не знайшлося, то вирішили відкласти її до завтрашнього сніданку.
– Кортить мені нині вчинити щось незвичайне, – мовила Мама Мумі-троля. – Ми позбулися клятого капелюха, і цю подію варто відсвяткувати! До того ж, сидіння сиднем на одному місці навіює нудьгу.
– То правда! – пожвавився Тато Мумі-троля. – Може, виберемося в мандри. Як ви гадаєте?
– Ми вже всюди побували! Усе вже звідано й нічого нового! – встряв Гемуль.
– Не може такого бути! – категорично заперечив Тато. – Навіть якщо й немає нічого нового, ми собі його придумаємо! Досить їсти, дітки! їжу візьмемо з собою.
– А можна доїсти те, що в роті? – запитав Чмих.
– Не корч із себе дурника, – присоромила його Мама. – Хутко позбирайте всі необхідні речі, бо Тато хоче вирушати негайно. Зайвого не беріть! Ондатрові ми напишемо записку, аби він знав, де нас шукати.
– Клянуся своїм хвостом! – враз скрикнув Тато, вхопившись за чоло. – Я цілком забув! Ми ж мали занести йому до печери їжу і меблі!
– До печери?! – верескнули водночас Мумі-троль і Нюхмумрик.
– Так… Гамак йому урвався, – розповідав Тато. – Ондатр сказав, що не має умов для роздумів і відрікається від світу… Ви підкидали йому до ліжка щітки й усілякий непотріб, тож він перебрався до печери…
Мумі-троль і Нюхмумрик пополотніли й з жахом перезирнулися, одразу зрозумівши один одного: капелюх!
– Не біда, – заспокоїла Мама. – Ми влаштуємо виправу до моря, а попри те занесемо Ондатрові обід.
– Берег моря – це так буденно! – зачмихав Чмих. – Невже не можна податися куди-інде?
– Цитьте, діти! – підвищив голос Тато. – Мама хоче скупатися у морі. Збирайтеся!
Мама Мумі-троля кинулася пакувати речі. Поскладала ковдри, каструлі, взяла березової кори на розпал вогню, кавник, їжі без міри, олійку для засмаги, сірники і все, чим та на чому їсться, а ще запакувала парасолю, теплий одяг, ліки від розладу шлунку, збивачку для вершків, подушки, сітку від комарів, убрання для купелі, скатертину і навіть свою торбинку. Інколи завмирала на мить, пригадуючи, чи нічого не забула, і врешті оголосила:
– Можемо вирушати! Відпочинок над морем – чи може бути щось ліпше!
Тато Мумі-троля подбав про люльку й вудку.
– Усі готові нарешті? – запитав він. – Певні, що нічого не забули? То рушаймо!
Уся громадка попростувала до моря. Останнім чеберяв Чмих, тягнучи за собою шість маленьких іграшкових корабликів.
– Як гадаєш, Ондатр уже встиг чогось накоїти? – пошепки запитав Мумі-троль Нюхмумрика.
– Сподіваюся, ні! Але мені так неспокійно на душі!
Тієї миті всі зупинилися так раптово, що Гемуль ледь не напоровся оком на вудку.
– Хто кричав?! – переполошилася Мама.
Увесь ліс дрижав від дикого гику. Хтось або щось гупотіло стежкою їм назустріч, нестямно горлаючи, чи то від страху, а чи від лютощів.
– Ховайтеся! – заволав Тато Мумі-троля. – Страховисько суне!
Та не встиг ніхто ще й кроку ступити, як на стежці з'явився Ондатр – вибалушені очі, хутро дибки. Він шалено вимахував лапами і безтямно лебедів щось зовсім незрозуміле, з чого можна було хіба зробити висновок, що він був дуже злий або дуже наляканий, або ж дуже злий, тому що дуже налякався… Він вихором помчав далі, у Долину Мумі-тролів, лиш за ним захурчало.
– Що це найшло на Ондатра? – чудувалася Мама. – Завжди такий спокійний і статечний!
– Щоб аж так перейнятися обірваним мотузком гамака!.. – похитав головою Тато.
– Гадаю, він роззлостився, бо ми забули принести йому попоїсти, – висловив припущення Чмих. – Тепер самі усе з'їмо…
Отак стурбовано розмірковуючи, подорожні простували до берега моря. Але Мумі-троль з Нюхмумриком вихопилися вперед, щоб зазирнути до печери раніше за всіх.
– Ліпше не ризикувати й не заходити досередини, – порадив Нюхмумрик. – Може, ВОНО ще там є. Зазирнемо крізь дірку у стелі.
Друзі мовчки видряпалися на скелю і поплазували, звиваючись по-індіанському, до отвору. Посеред печери стояв порожній Чарівний капелюх, плед валявся в одному кутку, книжка – в іншому. І ні живої душі… Однак піщана долівка була густо змережана дивними слідами, ніби хтось по ній стрибав чи танцював.
– Це сліди не Ондатрових лап! – мовив Мумі-троль.
– Я взагалі маю сумнів, що це – сліди лап, – озвався Нюхмумрик. – Надто дивні вони на вигляд…
Друзі злізли зі скелі, сторожко озираючись навсібіч, але нічого надзвичайного не спостерегли.
Так вони і не довідалися, що так жахливо налякало Ондатра, бо той категорично відмовився розповісти про це.[4]
Тим часом решта товариства дісталася берега моря – усі стояли гуртом біля самого прибою, жваво розмовляючи та жестикулюючи.
– Вони знайшли човна! – вигукнув Нюхмумрик.
– Біжімо до них!
І дійсно! То була справжня велика біло-зелена лодія, обшита лиштвами, з вітрилами, веслами та рибацьким спорядженням на борту.
– Кому вона належить? – поцікавився засапаний від бігу Мумі-троль.
– Нікому! – з тріумфом у голосі відповів Мумі-тато. – Лодію прибило хвилями до нашого берега. Це дарунок моря!
– Її треба якось назвати! – хвилювалася Хропся. – "Гарнюня" – правда ж, красиво?
– То ти у нас гарнюня, – спогорда пирхнув Хропусь.
– Я пропоную назву "Морський орел".
– Ні, – запротестував Гемуль. – Назва повинна бути латинською. Скажімо, "Muminates Maritima"!
– Я першим її побачив! – втрутився Чмих. – Це моє право – дати їй ім'я! "Чмих" – дотепно, коротко і гарно.
– Де вже гарніше придумати… – не втримався від кпинів Мумі-троль.
– Діти, заспокойтеся! – намагався вгамувати збуджене товариство Тато. – Тихо, цить! Ясно як білий день, що право вибору імені за Мамою. Бо ж ідея прогулянки до моря належить їй!
Мама зашарілася.
– Не знаю, чи зумію, – скромно мовила вона. – Он у Нюхмумрика скільки фантазії. Хай ліпше він назве нашу знахідку!
– Така честь… – від Маминих слів Нюхмумрик запишався. – Кажучи правду, мені з самого початку подобалася назва "Скрадливий Вовк". Звучить дуже стильно!
– Ні-і! – заарканився Мумі-троль. – Вибиратиме Мама!
– Гаразд, любі дітоньки! – врешті погодилася Мумі-мама. – Лишень не кажіть потім, що я дивакувата і старомодна. Як на мене, назва судна має нагадувати про мету, для якої воно повинно послужити. Тому найбільш вдалим іменем, на мою думку, видається "Пригода".
– Чудово! Чудово! – заплескав у долоні Мумі-троль. – А тепер корабель слід освятити! Мамо, у тебе не знайдеться пляшки, схожої на пляшку з-під шампанського?
Мама перетрусила всі свої кошики у пошуках пляшки з морсом.
– Ой, як шкода! – мало не плакала вона. – Я забула взяти морс!
– А я ж перепитував, чи нічого не забули! – докірливо докинув Мумі-тато.
Усі враз похнюпилися. Подорож на судні, яке не освячене за всіма правилами, може призвести до лиха!
Зненацька Мумі-тролеві прийшла до голови блискуча ідея.
– Дайте мені каструльки, – попросив він. Наповнивши посудини морською водою, Мумі-троль побіг до печери, де було заховано чарівного капелюха. За якийсь час він повернувся й простягнув Татові начакловану воду. – Покуштуй!
Мумі-тато відпив ковток і задоволено прицмокнув.
– Де ти таке роздобув, синочку?
– Таємниця!
Потім вони наповнили чарівною водою слоїк з-під варення, розбили його до форштевня лодії, а Мама урочисто виголосила:
– Освячую тебе на нинішні і майбутні звершення та нарікаю "Пригодою"!
Усі загукали "ура!" й кинулися завантажувати суденце кошиками, ковдрами, парасолями, вудками, подушками, каструлями, купальниками, а коли вже було по всьому, родина Мумі-тролів з усіма своїми друзями вирушила в мандри бурхливими зеленими хвилями моря.
То був гарний день. Хоча, можливо, й не надто ясний, бо сонце заслонив легенький серпанок. "Пригода" з напнутими білими вітрилами стрілою летіла до виднокола. Хвилі плюскотіли, пестячи її боки, співав вітер, а морські тролі та русалки витанцьовували перед носом судна.
Чмих прив'язав свої іграшкові кораблики один за одним, тож у кільватері "Пригоди" пливла ціла флотилія. Тато Мумі-троля стояв коло стерна, а Мама сиділа поруч, подрімуючи. Нечасто їй траплялася нагода насолодитися тишею та спокоєм. Угорі над ними кружляли великі білі птахи.
– Куди попрямуємо? – запитав Хропусь.
– Пливімо до якогось острова! – попросила Хропся. – Я ще ніколи не бувала на острові!
– Побуваєш неодмінно! – пообіцяв Мумі-тато. – Пристанемо до першого ж острівця, який нам трапиться на шляху.
Мумі-троль сидів на самому дзьобку носа човна, пильнуючи, щоб не наскочити на мілину.