А Хропусь повернувся до лісу і виламав там дві однакові за довжиною гілляки.
Потім усі знову зібралися докупи, щоб опанувати мистецтво пересування на ходулях. Нюхмумрик чувся на ходулях, наче на власних ногах, і показував іншим, що та як слід робити.
– Ширше крок! – командував він. – Не думайте! Довіртеся своїм відчуттям! Не дивіться вниз, бо втратите рівновагу!
– Мені паморочиться в голові! Мене зараз знудить! – скиглив Чмих.
– Послухай, Чмиху! – існував лише один спосіб заспокоїти малого, і Нюхмумрик про це знав. – Цілком можливо, що на дні моря лежать затонулі скарби…
Скиглія одразу ж перестало нудити.
– Погляньте на мене! – загукала Хропся. – Я навчилася! Я зуміла! Я зовсім не думаю, лише відчуваю…
– Хто б сумнівався! – буркнув її братчик.
За вправами минула година, врешті Нюхмумрик сказав:
– Тепер я вірю – ми впораємося. Час вирушати в дорогу!
– Я ще не готовий! Мені ще треба повчитися! – заблагав Чмих, крадькома кинувши погляд на морське дно.
– У нас немає часу, – не піддався на вмовляння Нюхмумрик. – Пильно вважайте на слизький намул та шпарини у дні. Ідіть за мною услід!
Вервечкою, з ходулями під пахвами, друзі зійшли у червоний присмерк провалля. Вони сковзалися й шпорталися в морських водоростях і ледве бачили один одного у клубах вогких випарів.
– Сподіваюся, ви пам’ятаєте, що відповідальність за все повністю лежить на вас? – запитав Чмих.
– Так-так, пам’ятаємо, – заспокоїв малого Мумі-троль. – Не хвилюйся.
Перед ними розпростерлося дно мертвого моря. Вигляд воно мало невтішний. Розкішні корони морських водоростей, що колись погойдувалися у прозорій воді, тепер зів’яли й почорніли, а в поодиноких калюжах відчайдушно тріпалася риба. У повітрі витав сморід. Медузи й маленькі рибки задихалися без води, Хропся металася навсібіч, підбираючи їх і зносячи до калюж.
– Ось так, ось так, – примовляла вона, – зараз вам полегшає…
– Як мені їх шкода, – мовив Мумі-троль. – Але ми не встигнемо врятувати усіх…
– Хоч кількох, – гірко зітхнула Хропся. Вона видряпалася на свої ходулі й рушила вслід за рештою.
Комета з дна провалля видавалася набагато більшою й немов тріпотіла та мерехтіла у водяних випарах мертвого моря.
Схожі на довгоногих комах, друзі все глибше й глибше спускалися в надра морського дна. Де-не-де здіймалися велетенські скелі піщаника – їхні вершини були колись острівцями, до яких приставали прогулянкові кораблики, а навколо у воді плюскотіла дрібна звірина.
– Тепер ніколи не наважуся плавати на глибині, – зізнався Нюхмумрик. – Як уявлю собі, що таїться у безодні піді мною…
Він зазирнув у розколину, де ще не висохла вода і вирувало якесь загадкове життя.
– Але тут гарно! Моторошно й гарно… – додав Нюхмумрик. – Подумайте лишень, тут не ступала іще нога жодної живої істоти!
– Он вона! – зарепетував Чмих. – Скриня зі скарбами! Ти ж казав, що на дні моря трапляються затонулі скарби!
Чмих відкинув ходулі й почав витягати скриню з піску.
– Допоможіть мені! – кричав він. – Вона замкнена… І міцно застрягла…
– Скриня надто велика, – намагався погамувати запал малого Хропусь. – Ми не зможемо взяти її з собою. Любий Чмиху, поквапся! Дорогою нам трапиться ще не один гарний скарб!
Чмих, похнюпивши носа з відчаю, поплівся за друзями.
Скелі ставали вищими й недосяжнішими, а розпадини – глибшими. Ходулі раз у раз застрягали у тріщинах, просуватися вперед стало важче. Час від часу хтось перечіпався й поров носом. Друзі перестали розмовляти, мовчки брели, брели, брели… Раптом перед ними вигулькнув затонулий корабель. Бідолаха мав страшенно нещасний вигляд. Щогла зламалася, пробиті боки заросли мушлями та водоростями, такелаж забрала зі собою морська течія, але жіноча фігура на носі збереглася й з сумною усмішкою дивилася кудись повз них.
– Гадаєш, їм пощастило врятуватися? – прошепотів Чмих.
– Звичайно! – навіть не допускав сумнівів Мумі-троль. – Вони ж мали рятувальні шлюпки. Ходімо! Надто сумна картина…
– Зачекайте! – попросив Чмих, зістрибуючи з ходуль. – Там щось блищить! Певно, золото!
Він заповз під корабельні уламки і почав відкопувати блискучу річ з купи водоростей.
– Кинджал! Золотий, з коштовним камінням на держалні!
Хропся нахилилася, щоб роздивитися ближче, й похитнулася. Вона нахилилася вперед, потім відсахнулася назад, пронизливо закричала і полетіла широкою дугою в чорне нутро корабельного руйновища.
Мумі-троль кинувся на порятунок. Він видряпався вгору заіржавілим якірним ланцюгом, ковзаючись на слизьких рештках водоростей, вибрався на палубу й зазирнув у темряву трюму.
– Де ти?
– Тут! – тоненько заскімлила Хропся.
– Поранилася?
– Ні, але мені страшно.
Мумі-троль зістрибнув у трюм.
Вода сягала йому до пояса, тхнуло пліснявою.
– Це Чмих в усьому винен зі своєю вічною жадобою коштовностей!
– Але я його не винувачу, – заперечила Хропся. – Мені також дуже подобаються коштовності: і золото, і перли, й діаманти! Хтозна, може, й на цьому кораблі вони є… Може…
– Надто темно! – урвав її Мумі-троль. – До того ж, тут на кожному кроці чигає небезпека.
– Твоя правда, – слухняно погодилася Хропся. – Витягни мене нагору, будь ласка.
Мумі-троль підсадив її до краю отвору.
– Що там у вас? – гукнув Нюхмумрик.
– Я знову врятована! – радісно відповіла Хропся, досягаючи люстерко, аби пересвідчитися, чи воно не розбилося. На щастя, люстерко уціліло, жоден рубін не відколовся. У дзеркалі Хропся бачила свою намоклу гривку, чорний отвір на палубі, вушка Мумі-троля, які стирчали з того отвору, а поза його спиною, глибоко у темряві, – ЩОСЬ, щось ворухке! І те Щось усе ближче підкрадалося до Мумі-троля…
– Обережно! – скрикнула вона. – За тобою хтось крадеться!
Мумі-троль озирнувся…
…і побачив восьминога! Найгрізніше страховисько морів, велетенський спрут поволі підповзав до нього з темряви.
Мумі-троль спробував видряпатися з пастки, але деревина була надто слизькою, він щоразу зісковзував і зрештою булькнув у воду. Хропся лементувала на повні груди, не випускаючи, однак, з лапок люстерка.
Спрут невблаганно наближався.
Раптом він завмер і заблимав очицями. Дзеркальце упіймало своєю поверхнею палахкотливе сяйво комети і засліпило чудовисько. Восьминіг налякався, бо все своє життя прожив у пітьмі, у глибинних нетрях моря. А тепер темрява зникла. Море зникло. Та – що найжахливіше – очі осліпли від нестерпного червоного світла. Восьминіг застогнав і, зіщулившись у найдальшому кутку трюму, затулив усіма вісьмома щупальцями голову.
– Хропсю, ти врятувала мені життя! – вигукнув Мумі-троль. – Та ще в який винахідливий спосіб!
– Це сталося випадково! Але я радо рятувала б тебе щоднини від восьминогів!
– Це було б уже занадто! – зауважив Мумі-троль. – Ходімо! Не хочу затримуватися у цій дірі ані на хвилину!
Цілий день мандрували вони пустелею вимерлого моря, сходячи все глибше і глибше. Тут зустрічалися велетенські глибоководні мушлі, анітрохи не схожі на ті, що викидає на берег прибій. Вони були дуже яскравими та барвистими, з численними зубцями й завитками.
– У них можна й мешкати, – зауважила Хропся. – Чуєте, як шумить усередині? Може, хтось там сидить і дихає?
– Це море, – пояснив Нюхмумрик. – Мушля пам’ятає шум моря.
Йому закортіло пограти, і він вийняв з кишені свою губну гармонію, але не зумів видобути з неї жодного звуку – водяні випари витіснили всі мелодії.
– Це мені зовсім не подобається, – засмутився Нюхмумрик.
– Тато полагодить тобі гармонію, як повернемося додому, – заспокоїв його Мумі-троль. – Він майже все вміє лагодити, якщо має відповідний настрій…
– Ми неподалік найглибшої морської западини, – попередив Нюхмумрик. – Будьте обережні…
Водорості тут не росли. Морське дно, вкрите сірою багнюкою, стрімко обривалося углиб просто перед ними. Навколо панувала велична німотна тиша. Зненацька дно зникло у безодні тіней та пари.
Ніхто не наважився підійти до краю, щоб глянути вниз. Друзі побрели уздовж урвища, лише Хропся озиралася, тужно зітхаючи, бо біля самого провалля лежала найгарніша морська мушля. Вона біло мерехтіла у присмерку, і море співало у ній.
– Облиш! – мовив Мумі-троль. – Тут небезпечно! Внизу причаїлися небачені чудовиська. Вони чатують у багнюці…
Настав вечір. Друзі збилися докупи, наслухаючи неприродну тишу.
Усе навколо було м’яким, вологим та дивно мовчазним, їм бракувало звичних приязних звуків, які приносить зі собою надвечір’я: шелесту листя під повівом нічного вітерцю, перегуку пташок, кроків запізнілих подорожніх, що поспішають додому.
Розпалити вогонь було ніяк, тож вони боялися заснути посеред зачаєних небезпек, що могли чигати звідусіль.
Урешті видряпалися на високу скелю, на вершині якої почувалися трохи безпечніше, і повечеряли рештками хрустких хлібців із Хропусевих запасів. Мумі-троль викликався першим стояти на чатах, ще й відчергувати замість Хропсі.
Всі позасинали, тісно притулившись один до одного, а він вдивлявся у пітьму, що запала над пустелею мертвого морського дна. Підсвічене сяйвом комети, воно здавалося червоним, однак тіні залишалися чорними, мов оксамит.
Мумі-троль оглядав похмурий краєвид і думав, як же, напевно, потерпає від страху Земля, спостерігаючи за наближенням палаючої вогненної кулі! Він думав про те, як страшенно любить увесь світ з лісами й морями, вітрами й дощами, сонячним сяєвом, травами й мохами, а ще про те, що жити без цього неможливо…
Але потім він згадав про Маму і вирішив, що вона неодмінно придумає, як зарадити лихові.
Чмих прокинувся і сказав:
– Завтра вона прилетить.
Усі подивилися на комету (навіть Хропся, але боязко, з-під пасемець гривки).
Комета в короні з вогненних язиків стала загрозливо великою. Від спеки вся волога випарувалася, і тепер було видно далеко навкруги.
– Доброго ранку! – привітався Нюхмумрик, натягуючи капелюх на вуха. – Нам час у дорогу!
Близько сніданкової пори їм стрінувся на велосипеді домовичок з дитям у торбі за спиною, з валізкою на багажнику та гронами торбинок на кермі.
Домовичок аж пашів від напруги і мовчки витріщився на них.
– Привіт! – гукнув – Мумі-троль. – Ти мене не впізнаєш? Перебираєшся в інше помешкання?
Домовичок зліз з велосипеда і, ледь переводячи дух, заторохтів:
– З Долини Мумі-тролів уже всі накивали п’ятами! Ми не маємо наміру чекати, доки прилетить комета і настане кінець світу!
– Хто сказав, що комета впаде в Долину? – запитав Хропусь?
– Ондатр!
– А як же Мама з Татом? – скрикнув Мумі-троль. – Вони ж чекають на мене!
– Так-так, – нетерпляче перебив його мову Домовичок, – вони сидять на ґанку.