— Вона б швидко принесла її назад!
— А хто така Діна, дозволь спитати? — озвалася Лорі.
Аліса аж засяяла, бо ладна була день і ніч говорити про свою пестунку.
— Діна — то наша киця. Вона так хвацько ловить мишей! А бачили б ви, як вона полює на пташок: раз — і нема!
Ця тирада справила на товариство глибоке враження. Декотрі пташки відразу поспішили від біди чимдалі. Стара Сорока стала дуже ретельно кутатися в шалик, примовляючи:
— Думайте, що хочете, але я мушу йти додому. Нічне повітря — не на моє горло!
А Канарка тремтячим голосом почала скликати своїх діток:
— Ходімо, любесенькі! Вам давно пора в люлю!
Отак, під різними приводами, всі розійшлися, й Аліса зосталася сама.
— І хто мене тягнув за язика згадувати Діну! — сумно подумала вона. — Здається тут, унизу, ніхто її не любить, а я певна, що вона — найкраща киця у світі! О, Дінонько, Діно! Чи ми ще стрінемося знову, чи вже навіки розійшлись?.. [34]
І бідолашна Аліса знову залилася слізьми — так самотньо й пригнічено вона почувалася.
Однак трохи згодом до неї долинуло дрібне тупотіння, і вона рвучко підвела голову: може, то Миша передумала і вертається доказати свою історію? [35]
Розділ четвертий
Кролик крутить Крутихвостом
Але то був Білий Кролик. Він тихо дріботів назад, тривожно роззираючись на всі боки, мовби чогось шукав. Аліса розчула, як він мурмоче сам до себе:
— Герцогиня! Ой, Герцогиня! Бідні мої лапки! моя шкурка! мої вусики! Вона ж мені голову зніме! І де я міг їх загубити, де?
Аліса миттю здогадалася, що він шукає віяло й білі лайкові рукавички — і, добра душа, сама кинулася їх шукати. Але ні віяла, ні рукавичок ніде не було. Після купання в озерці все довкола здавалося іншим, а коридор зі скляним столиком та дверцятами щез без сліду.
Невдовзі Кролик примітив Алісу, що нишпорила туди-сюди, і визвірився на неї:
— Гей, Мері Ен! Ти що тут робиш? Ану біжи додому та принеси мені пару рукавичок і віяло! Одна нога — тут, друга — там!
З переляку Аліса гайнула, куди вказував Кролик, навіть не пояснюючи йому в яку оману він упав.
"Він переплутав мене з покоївкою, — думала вона на бігу. — Ото здивується, коли втямить, хто я насправді! А втім, я принесу йому віяло й рукавички, — звісно, якщо знайду".
Ледве вона це подумала, як попереду виринув чепурний будиночок, на дверях якого блищала мідна табличка з написом: "Б.КРОЛИК, ШЛЯХТИЧ". [36]
Аліса ввійшла без стуку і поспішила нагору. Вона страшенно боялася, що стріне справжню Мері Ен, і та нажене її раніше, ніж вона знайде віяло й рукавички.
— Чи ж не чудасія? — думала Аліса. — Опинитися на побігеньках у Кролика! Ще трохи — і я стану служницею в Діни!
І вона почала уявляти, як би це виглядало.
— "Панно Алісо! Негайно одягайтеся на прогулянку!" — "Зараз, зараз, нянечко! Я тут, поки вернеться Діна, стережу нірку, щоб не втекла миша".
"А втім, хтозна, чи Діну триматимуть у домі, якщо вона отак попихатиме людьми!" — додумала думку Аліса.
Тим часом вона опинилася в охайному покоїку, де на столі біля вікна побачила (як і сподівалася) віяло й дві чи три пари білих рукавичок. Вона взяла все, що мала взяти, і вже збиралася бігти назад, як раптом побачила біля дзеркала невеличку плящину. Цього разу ніякого "ВИПИЙ МЕНЕ" на ній не було, проте Аліса її відкоркувала й приклала до губ.
— Я вже знаю, — подумала вона, — досить мені щось випити чи з'їсти — так і вродиться якесь диво! Подивимося, що буде цього разу? Я б не проти знову підрости — так нелегко бути дрібнолюдком!
Так воно й сталося, і то далеко швидше, ніж гадалося. Не встигла Аліса випити й півпляшечки, як відчула, що впирається головою у стелю. Довелося їй нагинатися, щоб не скрутити собі в'язів. Вона похапцем поставила плящину на місце. [37]
— Ой, як шкода, що я стільки відсьорбнула! — сказала Аліса. — Сподіваюся, що далі не ростиму... вже й так у двері не пролажу...
Гай-гай! Запізно було шкодувати! Вона все росла й росла, і за якусь часину мусила стати навколішки. Далі й цього вже було не досить, тож Аліса спробувала лягти, впершись одним ліктем у двері, а другий заклала за голову. Та вона все росла й росла, і останнє, на що спромоглася — це виставити руку в вікно, а ногу — в комин.
"Я й ворухнутися не можу. Що ж то тепер зі мною буде?" — подумала Аліса.
На щастя, дія чарівного напою на цьому припинилася. Вона вже не росла. Правда, зручніше їй від цього не стало, та й надії вибратися звідси майже не було, тож не дивно, що вона засумувала.
— Як гарно було вдома, — думала бідна Аліса. — Там тебе ніколи не вижене під стелю і ніхто тобою не поштуркує — ніякі миші та кролики. І треба ж було мені плигати в ту кролячу нору?..
— А все ж... а все ж... тут, знаєте, доволі цікаво живеться! Подумати тільки — що я пережила! Читаючи казки, я гадала, що такого на світі просто не буває, а тут — ось воно! Про мене конче треба написати книжку, конче! Я й сама напишу, коли виросту велика...
— А втім, я й так уже велика, — скрушно додала вона. — Принаймні тут рости вже нікуди.
— Що ж воно виходить, — думала Аліса, — невже я ніколи не постаршаю? З одного боку, [38] це непогано — ніколи не бути бабусею... Але... вічно вчити уроки!.. О ні, не хочу!
— Дурненька Алісо! — розраювала вона саму себе. — Як же тут вчити уроки? Тут і для тебе місця бракує — не те що для підручників!
Отак вона розмовляла, виступаючи то від однієї, то від іншої сторони, і з цього всього виходила не найгірша розмова.
Коли це раптом знадвору озвався чийсь голос. Аліса вмовкла і стала дослухатися.
— Мері Ен! Мері Ен! — гукав голос. — Ти несеш рукавички, чи ні?
Відтак почулося легке дріботіння по сходах. Аліса здогадалася, що то Кролик повернувся на її розшуки. Геть забувши, що тепер вона у тисячу разів більша за нього і боятися його смішно, Аліса так затремтіла, аж будинок заходив ходором.
Кролик був уже під дверима і спробував їх відчинити, та що двері відчинялися досередини і були підперті Алісиним ліктем, то в нього нічого не вийшло. Аліса почула, як Кролик пробубонів:
— Що ж, обійду кругом і залізу через вікно.
"Як рак на горі свисне!" — подумала Аліса.
Підождавши, аж поки Кролик, як їй видалося, завовтузився під самим вікном, вона зненацька виткнула руку і хапнула нею наосліп. Вхопити їй нікого не пощастило, але почувся легенький вереск, щось гупнуло й відразу брязнуло розбите скло. Аліса зробила висновок, що Кролик, мабуть, чи не впав у парник з огірками.
Далі почувся гнівний голос (Кроликів): [39]
— Пете! Пете! Егей! Де ти?
А тоді, у відповідь, зовсім незнайомий їй голос:
— Я тут! Яблучка викопую, ваша вельможносте!
— Яблучка він викопує! — роззлостився Кролик. — Знайшов роботу! Краще допоможи мені вибратися звідси!
(Знову задзвеніло розбите скло).
— А тепер скажи мені, Пете, що це там, у вікні?
— Що ж, ваша вельможносте, як не рука! (У нього вийшло "мильможносте".)
— Рука? Телепень! Ця "рука" заткала ціле вікно!
— Та ж ціле, ваша мильможносте. Але однаково це рука.
— Так чи так, а робити їй там нічого! Іди й прибери її!
Запала довга мовчанка, і до Аліси лиш час від часу долітали тихі вигуки:
— Ох, не до душі вона мені, ваша мильможносте, не до душі!
— Роби, що тобі звелено, страхопуде!
Тут Аліса знову розчепірила долоню і знову хапнула повітря. Цього разу почулися два тихесенькі верески і брязнула ціла купа розбитого скла.
"Скільки у них тих парників? — подумала Аліса. — І що вони робитимуть далі? Спробують витягти мене через вікно?.. Будь ласка, буду тільки рада. Мені зовсім не кортить тут засиджуватися".
Вона ще трохи послухала, проте надворі було тихо. Нарешті почувся рип візка і гомін багатьох голосів.
— А де друга драбина? [40]
— Таж мені загадано принести лише одну, другу Крутихвіст тарабанить...
— Крутихвосте, тягни-но, голубе, її сюди!
— Ставте їх отут, на цьому розі!
— Або ні, спершу сточіть їх мотузкою.
— Та вони ж не сягають навіть до половини!
— Ет, якось воно буде! Не вередуй!
— Гей, Крутихвосте, лови мотузку!
— А дах же витримає?
— Вважай, там одна черепичина їздить!..
— Уже поїхала! Падає!..
— Голови, голови бережіть!
Почувся гуркіт.
— Чия це робота?
— Чия ж іще? Мабуть, Крутихвостова.
— А хто полізе в димар?
— Тільки не я! Лізь сам!
— Еге, нема дурних!
— Полізе Крутихвіст!
— Гей, Крутихвосте, пан велить тобі лізти в димар!
— Овва! — сказала про себе Аліса. — Виходить, Крутихвіст ще й у димар має лізти? Мабуть, він у них за попихача! Я йому не заздрю... Димар, звичайно, вузькуватий, а все ж, гадаю, підхвицьнути його якось та вдасться!
Вона просунула ногу чимдалі в димар і чекала, аж поки десь там, над самим її черевиком, щось зашкряботіло й завовтузилося (що то була за істота, годі було вгадати).
"А ось і Крутихвіст!" — сказала вона сама до себе і дриґнула ногою. — Цікаво, що буде далі". [41]
Перше, що вона почула, був цілий хор голосів:
— Дивіться, дивіться! Крутихвіст летить!
Потім Кроликів голос:
— Гей, там, біля живоплоту, ловіть його!
Після чого запала тиша й знову вибухнув схвильований лемент:
— Підведіть йому голову!
— А тепер — горілки!
— Гляди, щоб, бува, не захлинувся!
— Ну що, старий? Що там сталося? Кажи!..
Нарешті озвався кволий писклявий голосочок. ("Крутихвіст" — здогадалася Аліса.)
— Я й сам до пуття не знаю... Годі, дякую, мені вже легше... Але в голові й досі гуде... Важко говорити... Знаю тільки, що мене хтось буцнув, і я шугонув угору, як повітряний змій.
— Так воно й було, друзяко! — підтвердили інші.
— Треба спалити будинок! — пролунав Кроликів голос.
— Тільки спробуйте! — крикнула щосили Аліса. — Я напущу на вас Діну!
Умить залягла гробова тиша.
— Цікаво, що вони робитимуть далі? — подумала Аліса. — Якби мали глузд, то розібрали б дах.
За хвилю-другу надворі знову зчинилася веремія, й Аліса почула Кроликову команду:
— На початок вистачить однієї тачки.
"Тачки з чим?' — подумала Аліса.
Проте довго гадати їй не довелося, бо тієї ж миті у вікно пороснув цілий град камінців, і декотрі з них поцілили їй в обличчя. [43]
"Пора покласти цьому край!" — вирішила Аліса й гукнула:
— Раджу вам цього не робити!
Знову залягла мертва тиша. Аліса не без подиву завважила, що камінці на підлозі один за одним обертаються на крихітні тістечка.
Враз її осяяло.
"Якщо я з'їм одне, — подумала вона, — то воно, без сумніву, вплине на мій зріст.