Ех, як би він накинувся на мене, коли б знав, хто мій тато! Тільки він не повинен здогадатися!
IV
СЕНГЕРСЬКА ЗНАХАРКА
Хлоп’ята подались до Калеба. Дорога вела берегом струмка, в протилежний бік від їхнього табору. Наближаючись до завороту, вони побачили маленьку рублену хатку. Під дверима спокійно греблися кури, між ними походжала свиня.
— Тут живе знахарка, — сказав Сем.
— Яка? Бабуся Нєвіль?
— Еге. А як вона мене любить! Мов квочка шуліку, що тягає в неї курчат. Мабуть, ночей не спить, про мене думає.
— Справді? За що ж це?
— Я так гадаю, що все почалося з свиней. Ні, стривай, не з них, а з дерев. Тато зрубав чималенько в’язів і тим зіпсував краєвид з її віконця. Вона, дивачка, не переносить, коли вирубують дерева. От вона й розсердилась, ніби ці дерева належали їй. Потім трапилась халепа з свиньми. Якось у зиму їй довелося дуже скрутно, а в неї було дві свині. Ціна їм була, можливо, по п’ять доларів, вона сама так казала, а кому, як не їй, краще знати, бо ж свині жили разом з нею у хаті! Вона прийшла до нас — раніше, мабуть, усі пороги пооббивала, — а тато з нею довго торгувався і зрештою купив обох свиней за сім доларів. Така вже в нього звичка. Потім він прийшов додому і сказав мамі: "Здається, в старої кепські справи. Передай їй у суботу два мішки муки, сала, картоплі". Тато завжди так робить добро— потихеньку. Так от, мама привезла бабусі всю цю провізію — не менше як на п’ятнадцять доларів. Знахарка ніби подобрішала, але майже не розмовляла. Мама не знала, що робити — чи просто подарувати старій усе привезене, чи сказати, що вона може відробити за нього в наступному році або через рік, або ще коли-небудь, як підуправиться з своїми справами. Знахарка мовчала, поки все не було перенесене в льох, а тоді схопила величезний кийок і напустилась на маму: "Геть звідси, така-сяка! Чи, може, ти вважаєш, що це милостиня? Твій чоловік украв у мене свиней! Так що тепер ми квити. Забирайся звідси! І щоб ноги твоєї тут більше не було!" Вона дуже образилась на нас, коли тато купив у неї свиней, але ще в п’ять разів дужче образилась, коли прибрала до рук наші продукти. Очевидно, вони скисли у неї в животі.
— Безсовісна стара відьма, — сказав Ян, чия симпатія схилялась до Рафтенів.
— Ні,— заперечив Сем, — вона тільки дивачка. Її тут у нас поважають. Але вона страшенна дивачка. Бабуся дуже не любить, коли вирубують дерева, а навесні, як тільки з’являться перші квіти, вона йде в ліс і годинами сидить біля них, примовляючи: "Гарнесенькі мої, малесенькі мої!" І так само любить вона пташок. Коли хлопці хочуть позбиткуватися з неї, вони роблять пращу і жбурляють каміння у птахів на її городі, а вона лютує. Кожної зими сама ледве не помирає з голоду, а годує всіх птахів, які злітаються до її хати. Вони їдять у неї просто з рук. Тато каже, що птахи, мабуть, приймають її за старий сосновий пеньок. А мені подобається, як вона пестить пташок. Вона стоїть на морозі й усе кличе їх: "Гарнесенькі мої, малесенькі мої!"
— Бачиш отой піддашок? — вів далі Сем, коли вони трохи наблизились до хатини знахарки. — То горище, і воно все забите травами та різним корінням.
— Для чого?
— Як для чого? Для ліків. Вона в цьому велика штукарка.
— Ах, так, пригадую. Бідді розповідала, що її бабуся лікує травами.
— Лікує? Ні, лікар з неї нікудишній. Але клянусь, що вона знає кожну рослину в лісі. Очевидно, трави набирають у неї цілющої сили, коли з рік полежать на горищі та кіт поспить на них.
— Хотілося б мені побачити цю бабусю.
— Це можна, — відповів Сем.
— Хіба вона тебе не знає?
— Знає, але я піддурю її,— пояснив Сем. — Нічого в світі вона так не любить, як хворих.
Сем зупинився, закотив рукава й уважно оглянув свої руки. Не знайшовши того, що йому було потрібно, він скинув підтяжки, опустив штанці й почав так само вивчати ноги. Як відомо, у хлопчаків завжди буває достатня кількість порізів та синців у різній стадії загоювання. Сему сподобалась подряпина під коліном: перелізаючи через паркан, він напоровся на цвях і трохи зідрав там шкіру. Досі він і не думав про цю подряпину, але тепер вирішив "пустити її в діло". Позичивши у Яна свинцевий олівець, Сем розмалював навколо шкіру так, неначе вона омертвіла. Зеленим лушпинням з волоського горіха він надав їй неприємного жовтокоричневого відтінку — кольору загниваючого людського тіла. В результаті на нозі в нього з’явилося щось схоже на жахливу зяючу рану. Пожувавши якоїсь трави, Сем зробив жовтозелену кашку й намазав її на хустку, якою туго перев’язав "хвору ногу". Потім він виламав палицю і, скривившись, ніби від болю, пошкутильгав до житла знахарки. Коли друзі підійшли вже зовсім близько, відхилені двері несподівано з грюкотом зачинилися. Сем аніскілечки не розгубився, тільки зиркнув хитро на Яна, а потім постукав. У відповідь почувся гавкіт маленької собачки. Сем постукав ще раз. В хаті зачовгали чиїсь ноги, але відповіді знову не було. Сем постукав утретє, і тоді різкий голос крикнув:
— Геть звідси! Геть від мого порога, негіднику!
Сем посміхнувся до Яна. Потім, розтягуючи слова трохи більше, ніж звичайно, заквилив:
— Пожалійте нещасного хлопчика, бабусю! Лікарі нічим не можуть мені допомогти.
І зрештою це була чистісінька правда.
Але відповіді вони й зараз не дочекались. Тоді Сем, набравшись духу, прочинив двері. В хаті біля вогню сиділа стара баба. Її червоні очі сердито вп’ялися в непроханих гостей. В зубах вона тримала люльку, на колінах у неї дрімав кіт, а в ногах крутилося миршаве цуценя, яке загарчало на незнайомих.
— Хіба ти не Сем Рафтен? — розгнівано запитала стара.
— Вгадали, бабусенько. Але я наштрикнувся на гвіздок у паркані. Кажуть, що так можна заразити кров, — мимрив Сем, приглушено стогнучи й намагаючись викликати співчуття.
Слова "геть звідси" завмерли на вустах знахарки. Її добре старече серце розм’якло від жалості до страждальця. Та й приємно їй було бачити, як ворог принижено благає в неї допомоги. І вона буркнула:
— Покажи.
Ойкаючи та стогнучи, Сем розв’язав ногу й намагався якомога ефектніше показати бридке місиво, що він ним обліпив коліно, як раптом знадвору почулися кроки. Двері відчинилися й до кімнати увійшла Бідді.
Вона і Ян одразу пізнали одне одного, незважаючи на те, що з часу їхньої зустрічі хлопець помітно виріс у довжину, а Бідді — в ширину. Обоє дуже зраділи несподіваній зустрічі.
— Як поживають ваші тато й мама? Чи всі здорові в сім’ї? А пригадуєте, як ми разом готували бальзам для легенів? Ми тоді були ще зеленими. Пам’ятаєте, я часто розповідала вам про бабусю? Оце вона і є. Бабусю, це — Ян. Ми були з ним найкращі друзі, коли я служила в його мами. Правда, Ян? А бабуся моя може розказати вам усі таємниці про трави!
Страждальницький стогін Сема урвав цю розмову. Всі обернулись до "хворого".
— А, це нібито Сем Рафтен? — холодно промовила Бідді.
— Він, він, тільки в нього страшна біда, — відказала бабуся. — Лікарі прирекли його на смерть і відмовились лікувати. От він і прийшов до мене.
Новий жалібний стогін Сема ніби потвердив її слова.
— Ну, давай подивимось, — вела далі стара. — Бідді, подай ножиці. Треба розрізати йому штанину.
— Ні, ні! — з несподіваною енергією зарепетував Сем, побоюючись прочухана вдома — Я можу її закасати.
— Ну гаразд, закасай, — погодилась знахарка. — Та в тебе дике м’ясо! Його можна було б вирізати, — сказала вона, намацуючи щось у кишені (Сему здалося, що вона шукає ніж, і він уже приготувався мерщій чкурнути у двері), — але це штучки дурних лікарів. Я можу обійтися без них.
— Звичайно, можете! — палко вигукнув Сем, ухопившись за цю думку. — Різати — то справа безголових лікарів, а ви дасте мені чогось випити.
— Та дам уже, дам.
І Ян і Сем з полегкістю зітхнули.
— Ось тобі, пий!
Стара подала "хворому" кварту з водою, всипавши туди якогось сухого товченого листя. Сем випив.
— А цей пучечок візьми з собою. Треба настояти його на двох суліях води і пити по склянці через кожну годину. Потім хай розрубають тобі сокирою живе курча, а ти прикладай його ще теплим до хворого місця двічі на день, поки не зійде дике м’ясо. Ти скоро видужаєш, тільки не забудь — щоразу треба брати свіже курча.
— А чи… не краще… гиндича? — слабо простогнав Сем. — Я мамин пестунчик, бабусю, і для мене нічого не пошкодують.
При цих словах він якось дивно захрипів.
З боку можна було подумати, що він уже конає.
— Помопч краще. Про твоїх батьків зараз не будемо говорити. Вони вже достатньо покарані. Дай боже, щоб за свої гріхи вони зовсім тебе не поховали. Такого нещастя я і сама їм не побажаю.
Протяглий стогін обірвав її слова, що загрожували вилитись у нескінченну проповідь.
— Що це за рослина, бабусю? — запитав Ян, всіляко уникаючи погляду Сема.
— А така собі лісова рослинка.
— Я знаю, але на що вона схожа, як вона зветься?
— Вона ні на що не схожа. Сама на себе схожа. А зветься ліщиною.
Ліщина цілющі властивості має,
З людини хвороби страшні виганяє,
як говорить клишоногий Джіммі.
— Я вам коли-небудь покажу ліщину, — сказала Бідді.
— Аз неї можна робити бальзам для легенів? — не без лукавства кинув дівчині Ян.
— Здається, нам час уже додому, — ледь чутно вставив у розмову Сем. — Мені полегшало. Де моя палиця? Ти, Ян, неси ліки, та, дивись, обережніше з ними.
Ян взяв у руки пучечок ліщини, але ніяк не міг зважитись підвести на Сема очі.
Бабуся веліла друзям ще раз прийти до неї, і, тепло прощаючись, провела їх аж до самих дверей. Тут вона раптом сказала:
— Заждіть!
Підійшовши до ліжка, що стояло в єдиній кімнаті хатини, бабуся відгорнула простирадла. Під ними лежала ціла купа червонобоких яблук. Вона вибрала два найкращих і простягла хлоп’ятам.
— Я сховала їх тут від свиней. Таких гарних яблук у мене ніколи не родило.
— Ще б пак! — прошепотів Сем, коли вона відійшла вбік. — Її син Ларрі накрав їх з нашого саду. Тільки в нас є цей пізній сорт.
— До побачення! Дякуємо вам! — сказав Ян.
— Я вже кра-а-аще себе почува-а-аю, — промовив Сем, розтягуючи слова. — Хворобу ніби рукою зняло. Оце скуштував ваших ліків і більше ніяких не хочу. — І тут же додав пошепки, так щоб стара не почула: — Скоріше б викинути цю гидоту, поки ще не отруївся на смерть.
В думці Сем прикидав, який би то вийшов переполох, коли б він зараз пожбурив геть свою палицю і дременув щодуху до лісу.
Ян ледве умовив друга хоч заради пристойності трохи припадати на ногу, поки вони не зникнуть з очей.