Але справа в тім, що він не мав для цього ніяких можливостей. Усі добре знали, що головний його заробіток складався з продажу й перепродажу крадених котів та собак. А півдесятка канарок було про людське око. Проте Японець свято вірив у свій талан.
— Кажу тобі, Семе, я ще їздитиму власними кіньми,— любив похвалитися він, коли бодай нікчемне щастя розпирало гордістю його груди.
Своє честолюбство він тішив, вважаючи себе за неабиякого знавця породистих котів. Одного разу він навіть осмілився послати одну свою кішку на великосвітську виставку котів та інших хатніх тварин, ставлячи перед собою три мети: по-перше, вдовольнити своє самолюбство; по-друге, дістати дармовий квиток на виставку; по-третє: "Ну, знаєте, треба ж придивлятися до породистих котів, коли вже присвятив себе котячій справі".
Проте виставка була великосвістська, кожен її учасник мусив представити рекомендацію, отож його ангорська напівкровка була зневажливо відхилена.
Розгортаючи газету, Японець читав лише оголошення про загублених і знайдених хатніх тварин. Одного разу він вирізав і дбайливо зберіг статтю "Про поліпшення котячого хутра". Він причепив її на самому видному місці і під її враженням взявся проробити з нашою кицькою жорстокий дослід.
Спочатку він намочив її брудний смух особливою рідиною, щоб вивести комах. Потім ретельно вимив її з милом у теплій воді, незважаючи на зуби, пазури і несамовиті зойки. Кицька страх як розлютилася. Та коли вона погрілася біля гарячої печі, її смух розпушився, став чистенький і м'якенький. Японець та його помічник були приємно вражені такими наслідками. Та це був тільки початок. Головне ще попереду. "Для поліпшення хутра треба вдосталь годувати кота масною їжею і якомога довше тримати на холоді",— писалося в газеті.
Зима була вже близенько, тож Японець Малі виставив клітку надвір, захистивши її тільки від дощів та вітру. Він почав годувати кицьку самою макухою та риб'ячими головами. За тиждень настала очевидна переміна.
З кожним днем кицька дедалі ситішала й пухнатішала — з безділля їй залишалося тільки гладшати та викохувати своє хутро. Клітку її держали в чистоті, і природа, відгукнувшися на холод та масний харч, робила її смух дедалі густішим і лискучішим, отож на середину зими наша задвіркова кицька перетворилася на прегарну кішку в розкішній чудовій кожушанці, помережаній на диво красивими цятками. Японець був дуже задоволений з наслідків своєї спроби і вже багатів думкою, мріючи про майбутню славу. Чому б то, справді, не відіслати кицьку на цьогорічну виставку. Та хто на молоці обпікся, той і на воду дме, тож тепер він обмірковував кожну дрібничку.
— Бач, Семе, не годиться виставляти її як кішку без роду й без племені,— сказав Японець негрові.— Перш за все потрібно дати їй гарне ймення. Нам треба щось "королівське", тямиш, Семе. Нью-йоркське панство вельми полюбляє все "королівське". Скажімо, Королівський Дік або Королівський Сем, га? Проте ні, це все ймення для кота, а в нас же киця. .Слухай, Семе, як це там зветься той острів, де ти народився?
— Моя батьківщина — острів Аналостйн, сер.
— Ото буде хвацько, Тй-богу, хвацько—Королівська Аналостанка! Тямиш, Семе, єдина Королівська Аналостанка на цілу виставку, та ще й з атестатом! Ото буде штука! — і обидва потішено захихотіли.
— Але нам доведеться змайструвати родовід!
І вони склали предовгий фальшивий родовід.
Одного хмурого дня Сем у позиченому циліндрі приставив кицьку та її атестат на виставку. Він виступав як представник хазяїна. Йому колись довелося бути цирульником на Шостій Авеню, і він умів себе тримати з такою поважною гордовитістю, що Японцеві годі було з ним порівнятися. Мабуть, це стало однією з причин, завдяки яким Королівську Аналостанку зустріли на виставці вельми шанобливо.
Японця аж розпирало з погорди, що його кішка попала на виставку. Як і кожен лондонський простолюдин, Малі нітився перед аристократами, і, коли у день відкриття він побачив море циліндрів та екіпажів, серце йому закалатало. Швейцар підозріло оглянув Малі, але, побачивши квиток, пропустив, вважаючи його, напевне, за якого-небудь панського машталіра.
У залі перед нескінченними шерегами кліток лежали оксамитові килими. Японець обережно походжав, роздивляючися котів різних порід, зауважуючи їхні блакитні й рожеві стрічки, але не зважувався запитати, де ж його власна кицька, і тремтів від самої думки про те, що скаже це розкішне панство, коли дізнається, яку він устругнув з ними штуку. Він обійшов усі клітки, що стояли попід стінами, побачив чимало нагороджених котів, але його кицьки ніде не було. Японець вирішив, що сталася помилка, і судді зрештою вирішили не виставляти її. Ну то й хай! Він дістав квиток і може тепер запримітити найкращих персидських та ангорських котів.
У центрі зали містилися коти найвищого класу. Там юрмилося стільки люду, що клітки були загороджені канатами і коло них стояло двоє полісменів. Японець спробував протиснутися і собі. Він був замалий зростом, тож не міг роздивитися через плечі інших, і хоч пишно вбрана публіка сахалася його старого вбогого одягу, але йому так і не пощастило пройти наперед. Одначе, дослухаючись до розмов, він зрозумів, що саме тут і є окраса всієї виставки.
— Ну хіба ж вона не красуня! — мовила одна висока пані.
— І яка вишукана,— почулося у відповідь.
— Тільки за довгі віки, прожиті у витончених розкошах, можна виробити таку гордовиту поставу.
— О, якби придбати це бездоганне створіння!
— Але яке відчуття власної гідності, який королівський спокій!
— Кажуть, її родовід доходить мало не до фараонів.
І маленький, бідний, замизканий Японець здивувався, як це в нього вистачило сміливості послати задвірку кицьку в таке виборне товариство.
— Перепрошую, пані,— крізь натовп пробирався директор виставки.— Художник "Спортивної газети" має зробити малюнок нашої перлини для негайного опублікування. Будь ласка, відступіть трохи вбік? Ось так, дякую.
— О, пане директор, чом ви не умовите хазяїна продати це неперевершене створіння?
— Гм, не знаю, чи вийде,—відповів директор.— Він людина дуже багата і до нього так просто не доступишся. Але я спробую, я спробую, пані. Щоправда, дворецький казав, що він ледь погодився виставляти свій скарб. Послухайте, відійдіть геть! — гримнув пан директор на маленького халамидника, що протиснувся між художником та мостивою кицькою. Але невідомий бажав будь-що запримітити найпородистіших котів.
Він глянув на клітку й побачив табличку. Вона сповіщала: "Блакитна стрічка та Золота медаль Нью-Йоркської виставки котів та інших хатніх тварин присуджуються чистопородній з дійсним родоводом Королівській Аналостанці,, яку вивіз і представив відомий знавець-аматор Я. Малі, есквайр[1]. (Не продається)". Японець перевів дух і знову уп'явся в позолочену клітку. Там, під охороною чотирьох полісменів, високо на оксамитових подушках лежала, наче намальована, його задвіркова кицька у яскравій чорно-сірій кожушанці і млосно мружила очі. Їй до смерті набрид весь цей гармидер. Вона його зовсім не розуміла, і тому не вподобляла.
VII
Цілими днями стовбичив Японець під кліткою, купаючись у такій славі, яка йому навіть і не снилася. Проте він зміркував, що краще так і полишатися "невідомим" і хай уже "дворецький" веде справу до кінця.
Дякуючи задвірковій кицьці, виставка мала грандіозний успіх. З кожним днем її ціна зростала в очах Японця Малі. Але він зовсім не знав, які великі гроші часом дають за породисту кішку, і гадав, що йому казково пощастило, коли "дворецький" врешті дав директорові дозвіл продати Аналостанку за сто доларів.
Ось як вийшло, що задвіркова кицька попала з виставки у розкішний особняк на П'ятій авеню. І одразу ж вона виявила незрозумілу дикість! Проте її огиду до пестощів пояснили як аристократичну нелюбов до всілякого панібратства. Її втечу від болонки на стіл саме під час обіду виправдали як помилкове прагнення уникнути оскверняючого дотику. Замахи на улюблену канарку простили, витлумачивши їх, як вияв жорстокості, узвичаєної на її рідному сході. Особливе захоплення викликала її аристократична манера збивати покришки з молочних бідонів. Небажання спати у вимощеному шовком кошику і спроби пробитися крізь шибку пояснили тим, що в своєму королівському палаці вона не звикла до таких простих ліжок і до шибок у вікнах. Вона постійно гидила на килими, бо така вже в неї східна вдача. Марні спроби піймати горобця в огородженому високим муром дворі тільки підтверджували зайвий раз життєву непристосованість, яку дає королівське виховання. її нестримний потяг до помийниці пояснювали простимим дивацтвом високородної особи, її годували ласощами, її пестили, показували всім гостям і вихваляли, але вона почувалася нещасливою. їй кортіло додому. Вона шарпала свою блакитну стрічку, аж поки її зовсім здерла; вона билася об шибки, бо шукала виходу на волю; вона уникала людей та собак, бо не чекала від них нічого, крім жорстокості й підлоти. Вона годинами дивилася у вікно на дахи та задвірки. От аби вирватися й погуляти там! Але за нею пильно стежили і ніколи не випускали надвір, а покидьками вона тішилася лиш тоді, коли помийницю не виставляли за поріг. Проте одного березневого вечора, вона таки скористала нагоду, коли ящики із сміттям виносили надвір, шурхнула за двері і гайнула геть.
В домі, безумовно, зчинилась страшна веремія, та киця цього не знала і знати не хотіла. Вона хотіла одного—дістатися додому. Випадково чи ні, але, зрештою, після багатьох дрібних пригод вона таки дійшла до Грамерсі Грейндж Хілу. Та що ж далі? І додому не потрапила і з дому втекла! їй захотілося їсти, але щасливе піднесення не полишало її. Стомившися, вона перепочила біля садка. Знявся рвучкий східний вітер і приніс їй приємну звістку. Людина назвала б цю звістку смородом, що долинув з порту, але для кицьки це була жадана звістка з дому. Вона потрюхала по довгій вулиці просто на схід, ховаючися в тінь і тримаючися попід штахетами, часом застигаючи на місці, і знову бігла, поки не досягла порту й води. Та місце було незнайоме. Куди йти — на північ чи на південь? Щось підказало їй звернути на південь і, петляючи між котами й колесами, причалами й псами, прямими загорожами й береговими закрутами, десь через дві години опинилась серед рідних місць та пахощів.