Не утікай. Я б'ю тобі поклони.
Утечею ти множиш перепони
Таким, як я, безщасним бідакам.
Лягає тінь на невисокий шпиль,
Де з лавра ще була колись лозина,
Де зараз тихий вогник мій танцює,
1, поки мовлю я, плазує звідусіль,
Затоплюючи паділ без упину,
Де моє серце з дівою домує.
СЬХХХІХ
Алегоричний опис любовних
гризот поетових
Із вантажем забутку, в буревій,
Моє судно блукає в океані,
Грозить тут Сцілла, там Харибда мане,
Стерник мій пан, ба ні, противник мій.
На гребках ручих дум веселий рій
Куйовдяться й кричать без перестану.
Одвічний вихр жаги і сподівання
Вітрила рве у сутичці крутій.
В тумані розпачу, під сліз потоком
З нерозуму посплітані канати
Звисають вже мачулами із борту.
Погасли мої вогники двоокі.
То вмінню гинуть, тямі пропадати?
Зневіривсь я потрапити до порту.
СХС
Притча
Пречиста лань на травах лугових
На сході сонця весняної днини,
Між двох річок, у затінку лаврини,
В уборі встала рогів золотих.
Уражений видінням, я не міг
Утриматись, і от я без упину,
Мов той скупар, за дивним скарбом лину,
В полоні хтивих схотінок своїх.
"Не руш мене!" — Ішла круг її шиї
З алмазів і топазів буйна в'язь. —
"Сам Кесар дарував мені свободу".
Був південь, коли сонце так яскріє.
А я, милуючись, її очима пас.
Та раптом зникла лань, а я упав у воду.
Донна постає перед поетом,
як Бог перед блаженними
Як вічно жить — це спозирати Бога,
Хіба це не всерадість повсякчас?
Щасливий я, що бачу, донно, вас,
В короткім відтинку мого шляху земного.
І ви іще прекрасніші від того, —
Повік би вас очима тільки пас!
О цей солодкий мого раю час,
З яким не порівняється нічого!
Він промайне, і не помітиш як.
Чого бажать? У кожного свій смак,
Той пахощі, той славу божествить.
Один вогонь підносить, інший воду,
Але мене це зовсім не обходить.
Нема, як ваш сяйний, мов сонце, вид.
СХСІІ
Граційна хода Лаурина
Амур, ось кого треба прославлять,
Ніщо земне не стане їй супроти,
На неї небо ллє свою ясноту,
Вона ж сторицею вертає все назад.
Диви, в який убралася шарлат,
Ряхтять усюди перла й позолота,
Зір і стопи спрямовує усоте
Туди, де пагорбів тінистий ряд.
Зелене зілля і барвисті квіти
У затінку густім осіньчука
Під її ніжки стеляться охоче.
І навіть ніч, у зорях палахка,
Готова в відповідь згори іскріти,
Аби світили й їй її прегарні очі.
СХС1ІІ
Ніжний голос поетової донни
Така пожива трапилась мені,
Що і нектар для мене не пиття.
Приносить кожна втіха забуття,
Як вип'ю з Лети краплю вже на дні.
Почую голос, і рядки сумні
Записую у серці черню я,
Зітхаю раз у раз, її любля,
Бо зазнаю розкошів удвійні.
Ніжнішого нема на цьому світі.
О, голос цей — сама краса!
Бо він витає тут же коло неї,
Подумати, що можуть сотворити
Природа всеплодюща й Небеса.
СХСІУ
Повертаючись до Провансу
Нарешті благодатний вітерець
Відсвіжує переліски й поляни.
Бентежний дух, ласкавий, добре знаний,
Мене хвилює й мучить унівець.
Скоріш сюди, в притулок для сердець,
Утікши від привичної Тоскани,
Від сірого туману серце в'яне,
Та сонце ріже млу вже напрямець.
Воно моє, у ньому мед і сила,
Без нього як мені на світі жить?
Та сліпну я, тікати б без загаю.
Ні, пізно. Врятували б тільки крила.
Занапастить мене яскравий світ.
Без нього тану, а у нім палаю.
СХСУ
Тільки смерть або донна можуть
зцілити поета від кохання
Дивлюся, як міняється мій вид,
А все ще піддаюся на понаду,
Тягнусь до віття чарівного саду,
Якому треба вічно зеленіть.
Скоріш не зазоріє неба звід,
Скоріш життя залишиться позаду,
Ніж цю страшну й таку солодку зваду
Зуміє хтось одразу упинить.
Отож, поки душа моя жива,
Дорога хресних мук ще несходима,
Та, може, ворог мій і милость зна.
Скоріше я повірю у дива:
Якщо на світі хтось мене підтрима,
То тільки Смерть чи лиходій — вона.
схем
Любовні спомини
Весна шурхоче між зелених віт,
Та б'є в чоло мені її дихання,
Щоб я згадав, які мені страждання
Приніс Амур, замкнувши білий світ.
Мені вона явила гарний вид,
І я зробився страдником кохання,
Від злота кіс ішло таке сіяння,
А нині нить перлова в них блищить.
Як гарно розпадались ці жмути
І як стягались — мода, бач, така! —
Згадаю, то у мислях круговерть.
Та час зв'язав їх у вузли круті,
І стиснув серце скрут того шнурка,
Якого, як попустить, то лиш Смерть.
СХСУП
Голос, коси, тінь та очі поетової
донни
В лице війнула холодком лаврина:
Любовна рана в Феба тут ятрить.
Амур в ярмі й мені звелів ходить.
Спізнивсь скидати, от і гну я спину.
Я — мов старий, що з роду сарацинів,
Обернений Медузою в граніт, —
У кіс піймався золотисту сіть,
В чиєму сяйві навіть сонце гине.
Ох, це волосся, ці медвяні пута.
Чогось добитись, втративши надії,
Не борюкаюсь і здаюсь охоче.
У її тіні серце крижаніє.
Від холоду ні крикнуть, ні зітхнути.
Я скаменів, побачивши ці очі.
СХСУІІІ
Очі і коси поетової донни
ще достойно не оспівані
Вітрець на сонці ледь перебирає
Волосся золотистого жмути.
Амур їх сплів і, в нитки їх густі
Заткавши серце, дух мій піднімає.
Душа-бо кожним нервом відчуває,
Як наближаєшся до мене ти,
Аби мене убить чи зберегти.
Куди хитнуться терези, не знаю.
Узрівши, у якім горю вогні
І які пута тягнуться між нами,
Бо зв'язані у мене руки й ноги,
Не знаю вже, що говорить мені.
Я перед зором цим втрачаю тяму,
Від ніжності дійшовши до знемоги.
СХСІХ
Украдена рукавичка
О руце, серця вірного заков,
Моє життя ти держиш у десниці,
В тобі змогли Природа й Небо злиться,
Щоб у красі явить мою любов.
П'ять пальців, п'ять перлинок мов,
П'ять ран моїх, яких завдала криця.
Тепер вам можна врешті розтулиться,
Я бачу вас оголеними знов.
О чиста і легенька рукавичка,
Що білокість приховуєш і рожі,
Засяяла тепер краса сама!
Аби іще й фату... крадіжка невеличка...
Радіти?., де ж!., на радість щось не схоже...
Я щойно був багач... та скарбу вже катма.
СС
Поетова донна зосереджує
в собі всі риси краси
О ця тонка оголена рука,
Овва, вже рукавичкою обвита.
Ці руки привчені до пестощів і сприту
І причарують враз молодика.
Амур запас уже шовкового шнурка.
Та скільки в нього способів ловити,
Чим тільки його шати не розшиті, —
Розповідать, зламаєш язика.
Світлисті очі і зірчасті вії,
Уста — ті, не кажи ти, янголині,
Ще й повні перел і солодких слів.
Та й інші є клейноди дорогії:
Чоло опукле й золота чуприна,
Що блиск її і сонце б те потьмив.
CCI
Повернута рукавичка
Амур (якого ще бажать хісна?)
Підніс мені шовкову рукавичку,
І як зрадів я, неборак, з незвички,
А потім загадавсь: чия ж вона?
Згадав той день (не дійсність, а мана!),
Коли в одну хвилину невеличку
Пошився я через мою правичку
В багатії чи в бідарі — хто зна?
Я й здобичі такій уже не рад,
Безпомічний, безмовний і розбитий,
І мушу ангелиці уступити.
Аби ж, тікачу, крил тобі до п'ят,
Ти міг би хоч цій ручці відомстити,
Через яку і сліз цей водоспад.
сси
Поет уже збезнадіївся завоювати
любов своєї донни
Із надр своїх живий прозорий лід
Пускає пломінь, жар нестерпний нині,
Він сушить серце, кров п'є по краплині,
Руїною мені уже грозить.
На мене смерть замахується бить,
її небесний грім і рев левиний
Життя моє догонять неодмінно,
Я мовчки побиваюся, та й квит.
Аби ж то спожаління і любов
Підпомогли, подвійна ця колона
Могла б мене прикрити од вогню.
Та я не вірю, тут бо знати знов
Мою ласкаву ворогиню й донну,
Та не її, недолю лиш виню.
ССІП
Даремно поет робив свою донну
безсмертною
Знеможений, горю вогнем без міри,
Усі це бачать, тільки не вона,
Мене трактує так, немов не зна,
Не помічає мук моїх допіру.
Божиста врода й повна недовіра.
Чому ваш зір бідаху обмина?
Аби моєї зірки не вина,
Ви пожаліли б душу мою щиру.
Вогонь мій, до якого вам байдуже,
Мої пісні красі твоїй урочій
Запалять інші душі не сторонні.
Надіюся, що він таки заслужить,
Щоб мій язик і згаслі твої очі
Іще надовго зберігали пломінь.
ССГУ
Поет закликає свою душу брати
приклад з донни і вернутися
до Бога
Душа, якій чимало Бог вділив,
Чуть, бачить, думать і читати знаки,
Мій зір і те, серед чуттів онаких,
Яке доносить серцю святість слів,
А що як батько вас би появив
Раніш чи згодом, стало б вам однако
Без двох вогнів лишатись серед мряки
І стіп коханих не знайти слідів?
Яскраве світло і виразний слід
Ведуть вас у короткий перехід
Туди, де вже чекає вічний спокій.
Знімайся в небо, зморений мій дух,
У цих туманах ти ще не потух,
До сяйва Божого спрямовуючи кроки.
ССУ
Поет вітає себе зі своїми
гризотами
Солодкий гнів, примирення і згода,
Страждать приємно й бід не уникать,
Приємно мовить вміло і не в лад,
В утіхах віднаходить осолоду.
Тобі, душе, хіба все недогода?
Мовчи й терпи і пий солодкий яд.
Та й пізно відступати вже назад.
Тобі ж кохання — вища нагорода.
Через віки зітхне з нащадків хтось:
"Як мучитись бідасі довелось
1 гарно як цвіло його кохання!"
А той недолі стане дорікать:
"Таку красу зустріну я навряд,
Аби ж то не кончина її рання!"
ССУІІІ
Пливучи Роною
Ти води ринеш із альпійських гір,
Ріки швидкої носячи наймення.
З тобою ми спадаємо шалено,
Амур мій, твій Природа проводир.
Ти спереду: женеш, як дикий звір
(З тобою збігтись сил нема у мене),
До моря, де трава така зелена,
Де свіжий вітер, де все вабить зір.
Там пробуває найдивніше з див,
Там наше ніжне і живе світило,
Краса не для твоїх річнистих берегів.
Поцьомай ніжку або ручку білу
їй, поцілунок скаже і без слів:
Він духом кріп кий — тіло знемощіло.
ССІХ
Повертаючись до Італії
Шпилі, де вже мене тепер нема
(Те, що лишив, його лишити годі),
Зі мною йдуть, а тут ще й при нагоді
Тягар накинула мені Любов сама.
Отак і йду, не скинувши ярма,
Дивуючись собі у цім поході,
І, даленіючи, ще ближче все підходить.
Отож простую, може, і дарма.
Як олень, від стріли діставши рану
І чуючи в боку підступний яд,
Тікає, хоч болить йому, щомочі.
Так я давно з стрілою в серці в'яну,
Притомлений, а водночас і рад,
І кволюся, а ще підбігти хочу.
ССХ
Поет нарікає на жорстокість
своєї донни
Від Ебро і до індського потоку,
Який шука до моря кожен спад,
І в небесах, і на землі навряд
Щоб бачив хто таку красу нівроку.
Що напророчать крук мені й сорока?
А Парка скільки може відмотать?
Оглухло милосердя, мов той гад,
Пропало моє серце одиноке.
Той, хто хоч раз її зустрів,
Захоплення і трепет відчуває
І так, як я, уже не охолоне.
Але, збиваючи мій запал і порив,
Вона вдає чи справді не зважає,
Як посивіли з горя мої скроні.
ССХІ
Поет розповідає, як і коли
він закохався
Амуру я прислужник із принуки,
Жага і звичка знов мене дола.
Якщо надія є, вона така мала,
Мені до серця тулить кволу руку.
Те бачить рятівницю в ній од муки,
Не знаючи, яка це сила зла.
Спить розум, пристрастей роїться мла,
Бажань не переводиться докука.
Краса, честь, доблесть сяяли у всьому.
Речам солодким здавшися в оману,
Серед гілля я серцем вгруз у ґлей.
В рік — тисяча і триста двадцять сьомий,
Дня шостого у квітні, вранці рано,
Ввійшов я в лабіринт, що без дверей.
ССХІІ
Після двадцятої річниці
поетового кохання
Радію в сні, люблю журу тяжку,
Люблю борвій і тіні обіймаю,
Пливу в морях, де дна нема і краю,
Пишу на струях, зводжу на піску.
Я так уже світилу по знаку,
Що від його проміння зір втрачаю.
І вслід тікачки сарни поспішаю
На кулявім і немічнім бику.
Розбитий, отемнілий, недолугий,
Я рвуся з трепетом у сні і наяву
До Діви й Смерті, до свого кінця.
Усе двадцятиліття (скільки туги!)
Я зойками і лементом живу,
Під злою зіркою попавшись на живця.
ССХІІІ
Чари поетової донни
перевершують усе
Чи є на світі хтось на неї схожий
З чеснотами високими всіма?
Чоло високе — скільки в нім ума.
Невіста скромна, а красою гожа.
З музикою змагатись голос може,
Постава й постать горда і пряма.
Поглянуть — янголиця йде сама,
їй битиме поклони і вельможа.
А зір готовий серце скаменить,
І блиск його прошиє доли й ніч
І вийме душу і поверне в тіло.
А потім голос ніжний зазвучить,
І сповнена зітхань солодких річ
Мене обмарить чарами уміло.
ССХУ
В поетовій донні зосереджені
всі щедроти душі й тіла
Смиренниця, хоч кров блакитна гра,
Дотепний розум і душа пречиста,
При стриманості сміх такий іскристий,
Вже зрілий плід, хоч молода пора.
Таких панянок доля обира
Чи цар зірок, у неї, Йсусе Христе,
Достоїнств стільки, стільки того хисту —
Все описать не знайдеться пера.
Амур і Честь у ній зійшлись охоче,
Сама краса — оздоба їй лишень.
До неї не звертайсь, а мовчки гинь.
І дивну здатність мають її очі:
Ніч осіять, притьмити білий день,
Згірчити мед, підсолодить полинь.
ССХУІ
Любовна скарга
Весь день я плачу, плачу я і ніч,
Як смертні засинають у покоях,
В гірких гризотах мучусь я удвоє:
Невже сльозам довіку литься з віч?
Я очі тру, а толку ані гич,
Душа, як звір, не знає вже спокою,
Метається, від стріл жаги такої
Терплю я муку, кару, Божий бич.
Овва, ось так від днини і до днини
Пройшов я, очевидно, півдороги
Тієї смерті, що для нас життя.
Моя це чи чужа чиясь причина,
Живе жаління, вірна підпомога,
Стоїть, хоч на очах згораю я.
ССХУІІ
Поет не шукає у співах нехоті
до своєї донни
Я вірив у вогонь мого рядка,
У сповнені гірким жалінням рими,
Вони розтоплять й серце некрушиме
Росою спочуття до юнака.
Ну, а як дійсність вийде не така,
Вони порозуміються із тими,
Які устами докорять одними
Ту, що мене очима уника.
До неї нехоті, а співчуття до себе
Я не шукаю.