Небесний цар і вісники крилаті.
А я зостався тут, сліпий, безсилий.
Одне ще мене може утішати:
Та, до якої прикипів душею,
Подбає, аби я злучився з нею.
СССХЬІХ
Поет бажає тільки смерті
Нерідко мариться: до мене ось прийшов
Від діви вісник, щоб до неї звати.
Я ж тіло й душу заходивсь міняти,
Щоб рятуватись від земних оков.
Я сам себе не пізнаю немов.
Зосталось днів мені тут небагато.
Я радий був би знать відходу дату,
Це близько, я вже чую явний зов.
Блаженний день, коли свою тюрму,
Розбивши вщент, я геть із себе скину
Мою незграбну, зашкарублу плоть.
Зоставивши земну позаду тьму,
До променистих верховіть я злину,
Де ждуть мене Мадонна і Господь.
сссь
Досконала врода поетової
донни
Крихка і нетривала благостиня,
Яка у нас зоветься ліпота.
І зроду ше її чудовна повнота
Не втілювалась так в одній людині.
Канон Природа поламала нині —
На вроду іншим поскупилась та.
(Хай ця моя невільна прямота
Не угнівить вродливиць у країні!)
Такої вроди нині чи колись
Не знайдете, та ще у цьому світі,
Подібному скоріше до Содому.
Так рано відійшла. А я змінивсь,
Аби могти під її сонцем жити,
На радість цьому сяйву золотому.
СССЬІ
Поет визнає, якою спасенною
була для нього суворість його
донни
М'яка суворість, стриманий відказ,
В зневазі гожа, а моє яріння
Приборкать хтіла, можу впевнить вас.
У мові чемність з гідністю сплелась;
Чутливість; неуважності ні тіні;
Квіт честі, ключ краси, шо неодмінно
Жене з думок попутну всяку грязь.
Цей бозкий погляд може ощасливить,
То гордий, аби вичитать суворо,
То бистрий — той, який підпомага.
І ці чудові зміни і пориви
Мені вказали, в чому саме корінь
Рятунку, в котрім зсякла вся снага.
СССІЛІ
Лаурина кончина
Щасливий дух, що посилати міг
До мене зір, сліпучіший за промінь,
Пісні рождаючи, з зітханнями при цьому, —
Моя душа не забуває їх.
Ти постаєш у видивах моїх
Серед квіток, на пагорбі крутому, —
Не дівчина, а янгол невідомий,
Якого досі я зустріть не встиг.
Та ось Творець позвав тебе до себе,
І дух твій, плоть лишивши, відійшов,
Аби засісти на святих облоках.
Та за тобою вслід пішла Любов
І Честь, і Сонце впало з неба,
І Смерть зробилась не така й жорстока.
СССЬНІ
Пташці
Чому співаєш, пташко, так нерадо,
Вбиваючись за тим, чого нема, —
Заходять, певно, ночі і зима,
А теплі дні зосталися позаду?
Узріла б, як тиняюсь я без ладу,
Як я від горя несповна ума,
На груди бідоласі ти б сама
Спурхнула розділить мою досаду.
Та випала нам доля не однака:
Ти маєш, мабуть, за живою плакать,
Для мене ж Смерть — ось пожадана річ.
Веліла нам повести між собою
Розмову задушевну віч-у-віч.
СССІЛУ
Поет просить Амура допомогти
йому славити Лауру
Амуре, поможи писать не гірше
Моєму вже ледачому перу,
Піднести ту, кого боготворю,
Рядки сльозами вдячними скропивши.
Наснаж, мій пане, величальні вірші
Тим полумінням, що я ним горю, —
Краси такої й цноти не узрю
На цій землі осиротілій більше.
Він: "Те, що мав я вкупі з небесами,
Містилося сповна в її душі, —
Недарма я любив її за вдачу.
Такої вроди від часів Адама
Не бачив світ. І якщо сам я плачу,
Скажу й тобі — ридаючи пиши".
СССЬУ
Повернення до Бога
О часе, на баскому ти коні,
Довірливим від тебе так немило!
0 ви, прудкіші за вітри і стріли,
Ісповнені брехні й облуди дні!
Однак я вас не винувачу, ні,
Природа розгорнула ваші крила,
А мені очі, бідаку, розкрила,
Щоб я себе побачив у багні.
Назріла, аж кричить, давно спонука
Вернутися в надійніший приплав,
Інакше цього лиха не збороти.
Амуре, не ярма твого, а муки
Душа моя втіка, та й сам ти знав:
Утверджується гартом лиш чеснота.
СССЬУІ
Поетові ввижається його донна
Як часто в невеселий мій покій
Честива віє аура Л аури,
1 я берусь відкрить свою зажуру,
Як я не смів сказати їй живій.
Освідчуюсь в любовній муці їй,
Спрямовуючи погляд ніжно-хмурий,
Як добре дістається від Амура,
Хоть він до мене не завжди лихий.
Вона мовчить, блідава, і на мене
Лише погляне і зітхне порою,
І лик скрашає чистими сльозами.
Моя душа, розтерзана, стражденна,
Себе картає й плаче над собою,
І, пробудившись, віднаходить тяму.
СССІЛЧІ
Поет зважується на смерть
Мені здається, ніби сотні літ
Попереду у мене провожата,
За нею через доли й перекати
Я поспішаю в інший, кращий світ.
Не в змозі світу суєтного сіть
Мене у цій дорозі упіймати,
Бо в серці промінь світить її свято,
І я зарікся втрати вже лічить.
Година смертна не страшна для мене.
Нехай приходить, я усе знесу:
Господь страждав і нам усім велить.
Бо смерть, ввійшовши в кожну її вену,
Не замахнулась на таку красу.
Ясного лику Діви не потьмить.
сссілан
Той самий сюжет
Сумним не стане в смерті ніжний вид,
Зате він смерті ніжність може дати.
Бо хто ж мені поможе умирати?
А та, кого судилося любить.
Хто на хресті нас врятував од бід,
Хто браму пекла скинув нам під п'яти,
Благою смерть явив, не супостатом,
Тож стріну я спокійно смертну мить.
Поквапся, Смерте! Чом мене не звеш,
Навіщо мені мука ця без меж, —
Адже її взяла ти без загаю!
Я неживий уже віддавна теж,
Я нею жив, я з нею йду до краю,
її стопою день переміряю.
СССПХ
Канцона
Поет розмовляє уві сні зі своєю донною
Коли моя підмога і затула,
Щоб дух підняти в днини невеселі,
Стоїть ліворуч при моїй постелі
І промовляє лагідно і чуло,
Я і собі, геть змучений, знебулий,
Питаю: "Звідки ти, душе щаслива?"
Вона ж відповідає неквапливо,
Віть пальми й лавра тулячи до себе:
"Сюди до тебе я зійшла із неба,
Покинувши високі Емпіреї,
Щоб рятувати од біди твоєї".
Про вдячність мої зори говорили.
"Ось тільки дивно, — я кажу, — мені,
Що мене знають в вашій стороні".
Вона на те: "Печальні хвилі
Твого плачу і жалісливі квилі
Сягали аж туди, в небесний град.
Виходить, ти не рад,
Що я у Матки Божої приполі
Щаслива, як ніколи?
Аби ж ти справді міг мене любить,
Як це показують твої слова і вид".
"Ба, я не скаржусь, коли щось не йде,
Зате недолю маю право клять я.
Та вірю у твоє я внебовзяття,
Як ніби сам я бачив диво те;
Бог і Природа в серце молоде
Не внесли б так багато благодаті,
Якби не рачили тебе вважати,
Що ти достойна вічного спасіння, —
Душа, всім на радіння,
Недавно ти жила ще серед нас
І в небо вознеслась в урочий час.
Без тебе і життя мені нема,
І світу за слізьми уже не видко.
Хай би мені погаснути в сповитку,
Ніж мучитись тут муками всіма".
На те вона: "Сумуєш ти дарма.
А краще б ти, крилатий,
Від суєти наважився тікати,
Аби рішуче дать догану
Цим схотінкам поганим,
А потім і зі мною полетіть,
Із двох одну собі узявши віть".
"Хотів би я відказ почути твій,
Що означа це віття?" А вона:
"Та хто ж цього не зна?
Хіба не ти її співець-хвалій?
Звитяга — пальма. Верх був мій
Над цілим світом і собою.
А лавр — тріумф. І, певне, мною
Заслужений. Господь Бог і тобі
З гріхами в боротьбі
Підможе, тільки покладись на нього,
І ми зійдемось за земним порогом".
"Невже я бачу наяву ці очі,
Мов ті сонця, й ті самі коси,
Що їхні чари наді мою й досі?" —
"Чому чуткам ти віриш так охоче?
Тепер живу я у краю урочім
Безтільна, — тіло узяла земля.
І ось тобі являюсь я
Такою, щоб зуміла побороти
Твою невтішну по мені скорботу
І, стоячи отак в красі усій,
Вбезпечила рятунок твій і свій".
Тут я заплакав. А вона
Втирає мені сльози шматом бганим,
І знов лунають голосні догани —
Від них і камінь розсадився он.
Відтак пропала. І пропав і сон.
СССЬХІ
Старість
Мені нерідко кажуть дзеркала:
"Твій вид змарнілий, підупаде тіло,
Немає сприту, сила знемощіла.
Пора признатись: старість налягла".
Природа як руйнує, то дотла.
Перемагати час нам не під силу.
І як вода вогонь погасить вміло,
Так від цих слів спаде і сонна мла.
Я добре бачу, як життя мина,
Що нам дається раз, один-єдиний,
1 чую в своїм серці слово щире
Тієї, що жила завжди одна,
А нині, вставши з праху, гордо лине,
Преславна, як ніхто, в небеснім ширі.
СССЬХН
Поет сподівається скоро
покинути землю ради
неба
Нерідко в небеса на крилах мрії
Утішно так заноситись мені,
Щоб там набуть, злетівши впорожні,
Скарб, що дорожчий над блага земнії.
І серце мре в солодкій веремії,
А та, перед якою я в огні,
Мені говорить: "Ти не згинеш, ні,
За тебе, друже, я тепер радію".
Веде мене вона до Пана Бога:
Чим не нагода ревно помолиться,
Аби дав дозвіл зріть обидва лики.
А він на те: "Тебе чека дорога
Завдовжки, мабуть, років двадцять-тридцять.
І не сумуй: цей термін невеликий".
СССЬХІІІ
Повернення до Бога
Смерть погасила сонце — можна оку
Не сліпнути в сліпучих парусах,
Та, хто жар-крига, обернулась в прах,
Усох мій лавр і поступився дроку.
Є в цьому радість і якась морока.
Думки зухвалі і панічний страх
Минулися, живець надій зачах,
І почуваюсь я, як кажуть, ще нівроку.
Від тої, хто і ранить, і зцілить,
Я вирвався і став самим собою,
На радість і печаль мою велику.
На світі я набувсь, хоч це не пересит,
Тому й вертаюсь до свого Владики,
Що може небо двигати бровою.
СССЬХГУ
Поет докоряє собі за те,
що змарнував стільки років
В Амура двадцять літ, як я на ретязку,
Веселий у вогні і без сльози у горі,
Коли ж вона пішла в надгоряні простори,
Терплю десятий рік біду тяжку.
Гріховну чашу випивши гірку
Життя такого, падаю від змори,
Добра шукаю, Бог же прийде скоро
До того, хто спіткнувся на віку.
Стид і ганьба. Життя моє пусте
З якої не поглянеш сторони.
А мої друзі, де тепер єсьте?
Тебе я кличу, Боже, пом'яни,
Що я в твоїй тюрмі, й прости хоча б за те,
Що я прийшов признатись до вини.
СССЬХУ
Каяття
Кляну в сльозах свої минулі дні,
Коли я покохав земну істоту,
Крилатий, я літать не мав охоти,
Тож по собі лишив сліди дрібні.
Ти ж бачиш, на якім тепер я дні.
Небесний Царю, ти благий був доти,
Яви мені ще раз свою щедроту,
Дай змогу відпокутувать мені.
Хай не лишусь у бурі й боротьбі,
А з миром відійду. Як і не жити,
То можна очі гідно хоч склепити.
Тож милість дай мені твою велику —
Дожити гідно до скінчання віку.
Усі мої надії лиш в тобі.
ПРИМІТКИ
І. Вступний сонет до "Канцоньєре" Петрарка написав тоді,
коли вирішив відібрати частину італійських віршів до цієї збірки.
НІ. Поет має на увазі 6 квітня — день Ісусової смерті на хресті.
IV. Юпітерові Марс послав слугою — тобто утвердив благий
вплив планети Юпітер над згубним впливом планети Марс.
X. Юпітер-Гримій — це Папа Боніфацій VIII, який переслі-
дував бунтівний рід Стефана Колонии.
XXII.