Невже ж тепер славним швайцарцям битись для нових земель?! Чи може для французького золота?!..
— Ваша правда, — вже спокійно відказав купець. — Але пам'ятайте, що ви піднімаєте меча проти неправди, проти утисків від Бургундії.
— Е, мій друже, нас, краян Лісових Кантонів, найменше обходить торгівля, що їй віддають стільки уваги бернці. Проте сусідів та союзників ми підтримаєм, тим паче, що справді це ж повстати проти гніту бургундського герцога, що накладає руку на нашу свободу. І вже вирішено — від нас поїдуть уповноважені до Карла Сміливого — будем вимагати, щоб він відмовився своєї сваволі. Головна Рада, що була зібралася в Берні, призначила й мене до цього посольства. От мета моєї подорожі. Так поїдьмо?
— Дуже приємно мені б їхати в вашому товаристві, господарю, але я людина щира й скажу вам: навіть бистрий погляд на вас кинувши, кожен скаже, ви певніше скидаєтесь на провозвісника війни, аніж на післанця миру.
— Я можу також зауважити, — йому швайцарець на відповідь, — ваша мова та почуття більше мають спільного з мечем, ніж з купецьким одягом.
— Справедливо. Я раніш узяв до рук меча, — Філіпсон посміхнувся: — і дуже можливо, даю перевагу мойому колишньому реместву багато більшу, ніж на те дозволяє розважність.
— Я зрозумів Іде одразу. Але ви, мабуть, бились проти чужинців. А я брав участь у борні за свободу.
Філіпсон схилив голову. Торкнувся рукою чола, мов людина, що їй раптом збудились найтяжчі спомини.
— Ох, — промовив, — ваші слова роз'ятрили мій пекучий біль. Який нарід може знати лихо Англії, не відчувши його на собі?! Чиї очі зрозуміють, не бачивши іншої країни, де були б такі чвари?! Край виснажує боротьба двох запеклих ворогів — двох партій. По всій Англії — на південь, на північ, на схід і на захід — битви, битви, — скрізь битви. Без числа, без ліку трупів, мільйони ешафотів у крові. Навіть до ваших спокійних долин, напевно, долинули чутки, що в Англії — громадянська війна.
— Я справді пригадую, — промовив швайцарець, — Англія позбулася своїх володінь у Франції через криваві внутрішні війни, що тривали багато років. За колір Троянди — адже так? Проте цьому вже край!
— Та, здається, так, — стримано відповів Філіпсон. Хтось постукав у двері. Господар сказав:
— Увіходьте.
"Двері розчинилися й на знак пошани вклонившись, як завсіди молодь до старших в цій пасторальній країні, до кімнати вступила чарівна Анна Геєрштейн.
IV
Ось лука він узяв, того, що змалку
Йому знайомий був. Тоді почав
На нього роздивлятися уважно.
І з нього глузували деякі:
Він, мабуть, і не вперше лука бачить!
Напевно, луки продає цей хлопець,
Чи, може, ще й краде?!..
Красуня підійшла з напівсоромливим, напівповажним виглядом, що так личить молодій господині, коли вона й бентежиться трохи, й немов пишається, збираючись виконати який важливий обов'язок. Вона прошепотіла щось потай свойому дядькові.
— Чом же лінтюхи не могли виконати свойого доручення сами. чом не з'явились сюди попросити, а послали тебе? Коли б що путнє, вони б забивали тим вуха мені на сорок голосів — така скромна швайцарська молодь за наших днів.
Анна схилилась і знов зашепотіла. Він пестливо гладив їй кучеряве волосся,
— Бутішольцького лука? — здивувався Бідерман. — Хіба юнаки так вже набралися сили з минулого року, коли жоден не міг його натягнути? Але прошу, он він висить із трьома стрілами. Хто ж він, той розумний, хто береться того, чого зробити, безперечно, є неспроможен?
— Син цього джентльмена, дядьку. Він не міг взяти гору ні в біганині, ні в іграх з кидним камінням, ні в інших розвагах. То й викликає їх змагатися верхи та натягнути довгого англійського лука.
— Їздити верхи, — мовив поважний швайцарець, — годі там, де немає коней, а коли б і були, — жодної місцини для гонів. А от лука англійського — ми йому можемо дати, бо це в нас е. Он зніми з стіни, бери три стріли й од мене скажи юнакам, що той, хто натягне його, зробить більше, ніж могли зробити Вільгельм Тель та славетній Штавбахер.
Анна підійшла до стіни брати лука. А Філіпсон докинув:
— Коли міністрелі дозволяють красуням на таку роботу, — хіба що тільки в тому випадкові, як це маленький лук Купідонів.
— Е, киньте за це, — жваво озвався Арнольд, хоч мимохіть посміхнувся. — Досить з нас міністрелів та мандрівних мінезінґерів, вони добре набридли нам з того часу, як довідались, що тут можна раздобутись на гроші. Швайцарка повинна співати самих баляд та веселих гірських пісень.
Тимчасом Анна зняла лука, що потребував такої нелюдської сили. Мав він понад шість футів завдовшки. Забрала стріли й лагодилась одійти.
Філіпсон попросив дозволу глянути на зброю. Взяв до рук і почав уважно роздивлятись.
— Яке чудесне дерево; я на цьому знаюся добре. За моїх часів не раз доводилося мати в руках такі луки. Колись я так легко б його натягнув, як дитина тоненького прутика.
— Ну, ми застарі, щоб як хлопчаки вихвалятись! — кинув на нього незадоволений погляд Арнольд. — Віднеси лука, Анно, братам і скажи, що той, хто натягне його, переможе Арнольда Бідермана! — він скоса позирнув на худорляве, але м'язисте тіло англійця, а тоді подивився на свою могутню постать.
Помітивши те, Філіпсон посміхнувшись сказав:
— Згадайте, господарю, що добре володіти зброєю не так треба сили, як мистецтва та спритности. — Тоді вже інакшим тоном додав: — Але найбільше мене дивує, що я бачу лук Матвія Донкастра, який жив не менше як сто років тому. Він уславився своєю зброєю, надто луком, що їх нині ледве може натягнути навіть і англійський стрілець.
— Як довідалися ви ім'я цього майстра? — здивувався Арнольд.
— А ось знак та ініціяли його наймення: їх він ставив на кожному лукові. Дивно, дивно, що я тут знайшов таку зброю! І як добре вона збереглась!
— Бо його завжди натиралося воском та маслом і трималося в порядкові, як трофей славетного дня. Навряд щоб вам справила приємність його історія, бо той день, що я кажу, був фатальний для вашої країни.
— Е, байдуже, — відказав Філіпсон, — моя країна так багато дістала перемог! її діти можуть спокійно слухати про якусь там одну поразку. Але я не знав, що англійці воювали в Швайцарії!
— Не як нація ціла, — відповів Бідерман. — Але за життя ще мойого діда ось що було сталось. Численний загін із різної різноти, але найбільше англійці, нормани та гасконці зробили наскок на Арґау й на сусідні місцини. Перед вів славний вояка на ймення Інґельрам де-Кусі; він мав щось проти австрійського герцога. І от він почав побпіль руйнувати австрійські володіння та землі нашого Союзу. Його салдати хоробрі й жорстокі, деякий час сиділи без діла, — тоді бо скінчилась ворожнеча Франції з Англією, — а війна ж була їхня стихія. І вони залюбки шукали її в наших долинах. Повітря мов полум'ям узялось від їхньої зброї і сонце потьмарилось від лету їхніх стріл. Скільки шкоди нам, скільки лиха! Ми програли кілька битв.
Він замовк і сумно схилив старечу голову. Тоді провадив далі:
— Але ось, нарешті, ми зійшлись з ними під Бутішольцем. Кров вершників змішалась з кров'ю їхніх коней… Високий горб укрив людські та конячі кістки — його й досі називають Англійська могила.
Тривала мовчанка. Хвилини за дві Філіпсон сказав:
— Хай легка їм буде земля! Коли винні були, — розплатились життям. Хай сплять собі з миром!
— Так! Хай сплять з миром вони та всі інші хоробрі мужі! Мій дід воював у цьому бою. Відтоді цього лука ретельно зберігає наша родина.
Але раптом за вікнами здивовані крики. Бідерман устав.
— Треба піти подивитись, як там наші молодики.
Він пішов із кімнати, за ним гість і собі.
На дворі зчинився запальний та галасливий шарварок. Всі вкупі говорили, кричали, сперечались. Артур стояв віддалік, байдуже спираючись на спущеного лука. Побачивши старого, молодь трохи почала стихати.
— З чого тахий ґвалт? Родіґере, — сказав Бідерман, — ну, як справа з луком?
— Він натягнув його, батьку, й улучив у ціль. Сам Вільгельм Тель не робив таких трьох пострілів зряду.
— Це випадок, звичайнісінький випадок, — скричав бернець. — Жодна сила людська не могла б такого зробити, а він, слабкий хлопець, що нічим себе не виказав, і поготів!
— Почекайте, так що ж він зробив? Тільки не всі разом… Кажи ти, Анно, — маєш найбільше здорового розуму, — в чому ж річ? Дівчина дуже збентежилась. Нарешті відповіла:
— За ціль, як звичайно, був голуб на палиці. Всі, крім чужинця, стріляли в нього з усіх своїх луків. Жоден не влучив. Тоді я принесла бутішольцького лука, запропонувала своїм родичам; вони відмовились. Сказали, що зброя, заважка для вас, ще більших труднощів завдасть їм.
— Справедливі слова, — сказав Арнольд — ну, а далі! — Тоді чужинець натягнув лука. А перед тим, щось написавши на папірці, дав мені його до рук.
— І стрельнувши невже він улучив?
— Він спочатку ще, — сказала дівчина, — відсунув палю на сорок сажнів далі…
— Дивно, — перехопив старий, — це вдвічі проти нормальної віддалі.
— …а тоді натягнув лука, неймовірно прудко пустив одну по одній три стріли, що перед тим були в нього за поясом; перша розтрощила палицю, друга розрубала мотуза, а третя забила бідолашного голуба, що вже злітав у повітря.
Старий остовпіло дивився на них, не ймучи віри своїм власним вухам. Нарешті, він ледве вимовив з подиву:
— Якщо ваші очі справді це бачили… Але що ж це? Ще ніхто не стріляв так у наших Лісових Кантонах.
— Я знову кажу, — тут скрикнув Рудольф Донергуґель, — це в кращому разі випадок, якщо тільки не маємо справи з нечистою силою.
— А що ти скажеш, Артуре? — посміхаючись запитав його батько. — Це як, випадок?
— Батьку, вам немає потреби доводити, що це така звичайна справа кожному англійському стрільцеві. Я говорю це не для брутального та зарозумілого юнака, а відповідаю господареві. Рудольф Донергуґель каже, ніби я напустив їм на очі туману, або то звичайний випадок. Щодо чар, — прошу: ось палиця, ось мотуз та птиця. Можна й помацати, — додав він іронічно.
По хвилевій мовчанці додав:
— А випадок — хай допоможе нам шановна Анна Геєрштейн; на тому папірці — є доказ. Раніш ніж натягнути лука, я відзначив собі три цілі і в них саме потрапив.
— Покажи, люба, папірця, — сказав старий, — і ти скінчиш змагання.
— О, ні, благаю вас, шановний господарю, — жваво метнувся Артур: — то тільки невдалі вірші, адресовані самій господині.
— Дозвольте мені зауважити, що написане для очей моєї небоги, можуть чути й вуха мої.
Він відібрав Анні папірця.