А коли б і доліз хто до проходу, де непохитна брама, де залізні ґрати, де легко стріляти з веж та мурів, де кидали стріли, де шпурляли камінням, де можна було лити розтоплене оливо на ворога вниз, на зухвальця, хто наважився б наблизитись до Геєрштейну такою страшною дорогою — його б життю був край. Яка ж тут загроза залогам?!
А нині замок зруйнований. Немає під'ємного мосту. Немає спускних ґрат. Відкритим переходом, вузьким кам'яним шляхом від берега до берега раз-у-раз снують краяни; вони вже призвичаїлись і не відчувають страху.
Артур, мов добрий, знов натягнутий лук, оживав. Ну, певно, він не з таким цілковитим спокоєм, як його проводирка, йшов за нею слідом. Вона легко, мов сарна, просувалась вузьким нерівним камінням, до того ж слизьким від. ненастанних дрібних бризків сусіднього водоспаду. Він таки неспроможен був оцінювати красу небезпечної переправи в близькому сусідуванні з водоспадом, що пекельним ревом сповняв вуха обидвом юнакам. Він намагався туди й разу не глянути, щоб, бува, знов не потьмарилось у голові від гомінливого гуркоту хвиль, що падали з високого порогу в бездонну, здавалось, безодню. Але силкувався тамувати своє хвилювання, сором бо його брав: ну що, як покаже себе боягузом там, де дівчина така спокійна. Артур почував, він мусить довести їй, який є навсправжки. Отож приборкав свій острах, ступав твердо. Спираючись обережно на гострого костура, пройшов за юнкою страшним мостом, опинився з нею біля брами й пішов угору напівзруйнованими сходами.
Тоді вони вийшли на також геть порізаний руїнами простір. Раніш то був двір перед вежею. Вежа здіймалась у небо темна й хмурна. Обоє похапцем проминули вкриті мохом, плющем, дикими ростинами руїни й крізь головну браму дикого замку вийшли далі.
І з цього боку замок над усім височів. Тільки ж узгір'я тут розкинулось стрімким похилом, мов фортеційний вал, обриваючись над річкою прямовисною скелею. Навкруги рясно поросли чагарі й молоді дерева.
За молоденьким гайочком місцевість враз мінялася.
Пологим схилом на південний схід забігали ґрунта, і головне, що одразу впадало в очі — величезний із колод будинок, простий, без жодних прикрас. Навколо шопи, повітки, клуні, стайні, а в небо знімається широким стовпом сірий дим. Просторий розкинувся овочевий сад, далі вільшняк, а там принадно пишались каштани. А трохи віддалік десятини на чотири зеленів виноградник. Нині в Швайцарії виноградарство взагалі вже не диво. Але за тих далеких часів хіба що вряди-годи хто заможніший та освіченіший міг віддавати йому належну увагу.
На буйних луках випасалась добірна череда, — гордощі й багатство швайцарців-горян. Влітку худоба скубла траву на підгір'ї Альпійського пасма; на осінь її заганяли сюди: ближче ховатись під осінню негоду. Он ягнята спокійно п'ють насолоду соковитої травиці; неподалік високі дерева зелениною й тінню сповняють привабний сільський краєвид. А ген-ген срібніє маленький струмочок. В ньому виграє відблиск сонця, що прогнало туман. Ручай тече між мальовничих пологих берегів, а там далі зникає під рясними хащами, потім знову з'являється, вигинається туди й сюди, і мов неохоче покидає, нарешті, спокійний край. Як юнак від веселих мирних дитячих розваг кидається в бурхливий вир життя, так ручай, кінець-кінцем, вливається до скажено-шумливого потоку. Того грізного потоку, що ревучи витікав із гір, ударявся об кручу, де старовинна вежа, і стрімголов мчав у провалля; там замалим не загинув Артур.
Артур увесь горів хутчій побачитись з батьком, але мимохіть спинився на мить. Душа схилялася у подиві, ледве йняв віри очам: грізний жах — і така безмежна спокійна краса! Обернувся назад, на вежу Геєрштейн, на ту скелю… Пересвідчився: не сон і не мариво — неподалік дика пустеля, тривожна, страшна. Артур пильно вглядався. Тепер бачив, знати, що ця видимо з великими труднощами оброблена людськими руками місцина дуже невелика проти пустельних гір. Вони становили височенну їй огорожу, з геть голих скель, подекуди вкритих дрімучими сосновими лісами гір, лісами давезними, лісами сивими, старими, як світ. А вдалині в сяйві кривавої заграви горів рожевими блисками величезний льодовик; а там, іще вище над замерзлою поверхнею льодового моря, мовчазні велично зносились гострі верховини безконечних гір, де вічні сніги.
За кілька хвилин охопив Артур зором усі простори, всі далі. Коли раптом на маленькій галяві перед фермою він побачив кількох чоловіка, і перший — його батько. Пізнав одразу: хода, одежа, шапка, — то був батько, що його якийсь час перед тим Артур уже не сподівався був бачити.
І він радісно поспішив за своєю проводиркою.
Ось вони зовсім наблизились. Попереду назустріч швидкою ходою до нього — батько. Поруч літній чоловік, на зріст майже велетень. Проста, велична постава, гідна славетніх земляків Вільгельма Теля, Штавбахера, Вінкельріда та інших славних швайцарців, що минулого сторіччя їхня хоробрість і сила оборонили їхню свободу, незалежність їхньої батьківщини.
Ввічливий Арнольд Бідерман дав знак іншим лишитись позаду. Він розумів, що свідки зайві: батька й сина зустріч дуже схвилює. Ті спинилися, вдаючи, немов їм дуже цікаво розпитувати Антоніо. Ще крок — І ледве Анна встигла сказати Артурові:
— Цей старий — мій дядько, Арнольд Бідерман, а юнаки — мої родичі!..
Батько й син стали віч-на-віч. Тактовний Бідерман відійшов з небогою осторонь. Він спитав її, як усе було трапилось, сам інколи кидав погляд на Філіпсонів. Але все сталось цілком не так, як він сподівався.
Філіпсон-батько пристрасно любив свойого сина. Хотів вкоротити собі віку, коли гадав, що втратив його, не міг жити без нього. Яких же променистих радощів зазнав, побачивши його живого й здорового! А проте, Арнольд Бідерман не бачив ні палких обіймів, ні патетично-схильованих поз.
Як і кожен англієць, Філіпсон добре ховав палкі почуття під холодним стриманим виглядом. Зразу як побачив молодика, він прискорив ходу, але, наблизившись, притишив. Спинився і майже докір, а не батьківська ніжність, прозвучала в його тоні:
— Артуре, я дарую тобі, але скільки печалі ти мені сьогодні завдав!
— Батьку, — відказав молодик: — пробачте, Я вчинив вам тяжку кривду: тільки ж вірте, я сподівався, — так вийде на краще.
— Дякуй, сину мій, долі, що роблячи краще й слухаючись самого себе, ти дивом уникнув страшного загину. Артур на те відповів:
— Цим зобов'язаний я ось кому, — він шанобливо показав на Анну.
— Я складу їй подяку, коли дізнаюсь, як можу її віддарувати. Але, Артуре, чи гідно чоловіка, щоб йому допомагала жінка, коли це він має жінкам ставати в допомозі?
Артур спустив очі долі. Він аж зашарівся.
Арнольд Бідерман, що все чув, зробив крок уперед і промовив:
— То не сором, юначе, що ти послухав поради, чи що тобі допомогла унтервальденська дівчина. Знай, наш вільний край, його свобода — однакова заслуга і його дочок, як і його синів. А ви, шановний гостю, дожили сивого віку, то ж чимало вже бачили й мусите знати: часто дужого рятує слабший, а гордовитого — тихий і покірливий.
— Я принаймні знаю, — ґречно на те англієць, — що не слід без потреби сперечатись із господарем, який мене люб'язно прийняв під свою стріху.
І ласкаво глянувши з глибокою любов'ю на сина, він повернув із усіма до будинку. За кілька хвилин спокійно вступив у розмову з Бідерманом на якусь зовсім сторонню тему.
Артур мав нагоду уважно роздивитись Бідермана. Мужня й невимушена постать дивно поєднувала старовинну простоту та грубу величність. Вбрання було схоже на одяг молодої Анни.
Поверх нижньої одежі, багато коротшої, ніж у дівчини, до колін, — щось на зразок теперішньої сорочки з вирізом тільки на грудях. Високі немов чоботи на ногах, стан підперізує пояс з буйволового реміння, з срібною застібкою, а на голові шапка з куниці, також прикрашена сріблом. Просте вбрання, немов усе з вовни гірських вець та з футра забитих на ловах звірів. А проте, увесь вигляд власника примушував усіх ставитися до нього з великою пошаною. Якже могло бути інакше скрізь, де він з'являвся, за тих войовничих часів? Високий на зріст, дужий, широкий у плечах, товстелезні м'язи, мов Геркулесові, йому виступають на тілі. І відкрите чоло, відвага та мужність у синіх очах.
Він ішов, навколо сини й родичі, покірливі, з повагаю, — він проводир. Дорогою розмовляв із старшим Філіпсоном. А юнаки пильно поглядали на Артура. Час од часу питали півголосом Анну, про що — він не чув; відповідала коротко й нетерпляче. Вони на те чим-раз більше сміялись, і Артур не міг не подумати, що глузують із нього. Розумів, однаково ж реготали б із кожного, хто не спроможен перейти краєм безодні так твердо й безстрашно, мов вулицями в місті. Проте його опала гризота, тим молодикові тяжча, що була тут ця дівчина. Даремно намагався потішати себе; адже юнка жартів не поділяє, вона поглядами, здається, й словами тим докоряє своїм юнакам. Але болем стискалося серце: може ж то тільки людяність?
— Вона також повинна почувати призирство до мене, — міркував собі Артур. — То спричинилась звичайність, що ховає зневагу під машкарою милого співчуття. Бо ж що вона знає за мене? А те, що бачила… Ех, коли б їй знаття, який то я хоробрий і відважний! — гордо докинула думка, — отоді то вона більше б мене поважала…
Тут увійшли мандрівники до оселі Арнольда Бідермана. Вони опинилися. в просторій залі, одночасово ідальня й вітальня — де вже все було наготовлено до обіду. Зацікавлено розглядались навколо. По стінах висіло хліборобське знаряддя та причандалля до ловів. Але старому Філіпсонові, скоро звів голову, одразу впали в очі шкіряні лати, довгий важкий келеп та двоєручний меч. А поруч укритий порохом, невичищений, забутий шолом із забралом. Почорнілий на ньому вінець золотий, зверху яструб — безліч здогадів враз заснувало в голові англійського гостя.
Обізнаний із історією швайцарської революції, був певен того, що перед ними трофей предавніх воєн між горянами та їхнім колишнім паном-феодалом.
Попросили до столу. В кімнаті одразу стало завізно. Сюди зійшлись чисто всі, хто жив під Бідермановою стріхою. Численне товариство взялось до смачного обіду. Давали баранину, рибу, різні молочні страви, а тоді найулюбленіші ласощі — м'ясо диких кіз.