Вакху, своїм божеством наше, земне, божество.
Й ви, з ким заняття здружили мене, товариство поетів,
Ласки для мене просіть, за благородним вином.
Хай хоч один серед вас, Назонове ймення згадавши,
Сльози змішає з вином, кухоль поставить на стіл,
А спом'янувши мене, озирнеться з подивом: "Де це
Той, без кого наш гурт нині неповний, — Назон?"
Так і зробіть, якщо шани я в вас заслужив добротою,
Не заподіявши зла жодному з ваших рядків,
Врешті, якщо, поважаючи давніх, я нижче не ставлю
Й тих, які пишуть тепер, — наших сучасних співців.
Хай Аполлон вам у пісні сприяє і, якщо можна,
Ймення моє, хоч воно, посеред вас хай живе!
4
Я — Назоновий лист. Я прибув з побережжя Евксину.
Важко було мені йти, важко й морями пливти.
Плачучи, мовив Назон: 'Ти Рим побачиш... Наскільки
Долю щасливішу ти маєш, ніж доля моя!.."
Плачучи, він писав, а перстень, що ним запечатав,
Спершу він у сльозах до своїх щік притуляв.
Хто б запитав про причину журби, той міг би просити,
Щоб показали йому сонце у сонячний день.
Той — ні листя в лісах, ні трав на м'яких не помітить
Луках, ані у ріці, навіть у повінь, — води.
Той запитає, чому це Пріам за Гектором плаче,
А чому — Філоктет, вражений зубом змії.
О, якби з ласки богів не мусив Назон над своєю
Долею плакать!.. Якби перемінилась вона!..
Ну, а тим часом терпляче труднощі він переносить,
Має надію, що гнів божества не триватиме вічно, —
Бо не злочинцем себе — винним Назон визнає.
Часто ласкавості бога дивується; каже й себе він
Зарахувати до тих, хто його ласку пізнав:
Батьківський статок зберіг, залишив громадянином,
Та й що живе дотепер — Бога ласкавого дар.
І, якщо віриш хоч трохи мені, він завжди у серці
Носить, леліє тебе — першого друга свого.
Він Евріалом своїм, він Егідом тебе називає,
Й Менетіадом, і тим, хто йшов з Орестом у світ.
Він за вітчизною і за усім, що втратив із нею,
Скільки б утрат не було, не побивається так,
Як за лицем твоїм, поглядом, навіть од меду солодшим,
Меду, що в сота кладе пильна аттічна бджола.
Часто ті дні він пригадує; жаль йому, що забарилась
Смерть: не прийшла перед тим, як наставали ті дні.
Врозтіч кинулись всі, мов од мору якого, — боялись
І на пороги ступить, де впав удар громовий.
Ти серед небагатьох був із ним, якщо можна назвати
Небагатьма усього двоє чи троє людей.
Він, хоча вражений був, не втратив тями — завважив,
Що його біль водночас болем зробився твоїм.
Він пам'ятає слова твої, погляд, зітхання глибокі,
Сльози твої ще й тепер чує на грудях своїх:
Так ти йому — й собі допоміг, бо потребу в розраді
Не лише він у той час — ти, його друг, відчував.
За добродійство тобі він любов обіцяє і вірність —
Чи буде сонце над ним, чи його вкриє земля.
Бо своє власне життя, знаю, б оддав за твоє.
Повною мірою він віддячить за все й не дозволить,
Щоб замість поля тобі берег орали бики.
Лиш про вигнанця дбай ненастанно! Він не попросить,
Добре-бо знає тебе, — сам я від себе прошу.
5
Рік довершився, і день уродин господині моєї
Почестей жде — приступіть, руки, до чистих дарів!
Може, й Лаерта син зустрічав так само святкову
Днину своєї жони — десь на краєчку землі.
Біди забувши, добрі слова язик мій хай мовить,
Та чи ті добрі слова мовити не відучивсь?..
Білий одяг візьму — його раз на рік одягаю,
Хоч несумісні вони: світлість — і доля моя.
Скромний із дерну вівтар, задимівши, хай зеленіє,
Хай вколо нього вінки цвітом тутешнім ряхтять.
Ладану, хлопче, подай, вогонь хай вище злітає,
Хай на жертовнім огні добре вино зашипить.
Празнику світлий! Хоч я од своєї жони так далеко,
Хоч моя днина хмурна, все ж завітай аж сюди!
Як господині моїй судилася болісна рана —
Хай замість неї вже я тут до кінця натерплюсь!
Хай корабель, що так уже ним побавилось море,
Шлях, що лишилось пройти, пройде по тихій воді.
Домові хай порадіє вона, дочці та вітчизні —
Досить, що в мене навік забрано радощі ті.
Тож, коли з мужем улюбленим щастя вона не зазнала,
Хмари важкі хоч тепер хай не псують їй життя!
Мужа хай любить, живе, дарма що од нього далека,
Хай їй по рокові рік довгі спливають літа.
Ще ж і своїх додав би я літ, якби не боявся,
Що разом з ними й жоні темної барви вділю.
Що є стійким у житті? І хто б міг подумать, що нині
Я уродини жони буду між ґетів стрічать?..
Та подивися: од ладану дим під вітром потягся
Вправо... Відносить його до італійських земель.
Видно, й хмаринці, що від вогню, чуття притаманне:
Не випадково з твоїх, Понте, тікає країв.
Не випадково — й тоді, коли жертву складають прилюдно
Двом, які вклали себе ж у поєдинку, братам, —
Дим, мовби з їхньої волі, ворожий собі, зачорнівши,
Цівками в'ється двома над язиками вогню.
Сам я не вірив у те, пам'ятаю, і, Баттів нащадок,
Так я про нього судив, свідком оманливим був.
Нині — усьому я вірю: від Аркта, диме кмітливий,
Ти відвернувсь — у той бік, де батьківщина, струмиш.
Днино ясна! Коли б у свій час ти нам не заблисла,
Я у скорботі своїй жодного свята б не знав!
А народилась чеснота в той день, героїнь усіх гідна, —
Та, що Ікарій отцем був їй чи Еетіон.
Разом і цнота прийшла на світ, і щирість, і вірність,
От лишень радість, на жаль, не народилась тоді!
Праця зате і журба й нерівна з чеснотами доля,
Й слушні на ложе своє, де їй самотньо, жалі.
Втім, у нещастях гартована цнота з них і черпає
Щедру для себе хвалу — має поживу з біди.
Не настраждався б Улісс — у щасті б жила Пенелопа,
В світі б, одначе, ніхто про Пенелопу не знав.
А коли б муж в Ехіонове місто ввійшов переможно,
То про Евадну, жону, ледве чи Аргос би чув.
Зважмо: чому лиш одну з-поміж дочок Пелія славлять?
Бо опинився в біді тільки її чоловік.
А якби першим хтось інший ступив на пісок Іліону,
Про Лаодамію хто б чи говорив, чи писав?..
Так і твоя (якби ж то!) нікому не знана лишилась
Вірність, коли б ходові гнали мій човен вітри!
О всеблаженні! О ти, що між ними, Цезарю, сядеш, —
Лиш як перейдеш колись ген поза Нестора вік, —
Я не за себе прошу: заслужив, зізнаюся, на кару, —
Згляньтесь над нею: вона — не заслужила її!
6
Ти, хто для мене опорою був в усіх моїх справах,
Ти, хто притулком мені, гаванню тихою був,
Ти, навіть ти відступив, полишив турботу про друга,-
Так вже намуляв плече братолюбивий тягар?
Що ж, я дійсно тягар. Та навіщо брався за нього —
Щоб у хвилину важку так от відкинуть його?..
Посеред буряних хвиль покидаєш судно, Палінуре?
Ні! Хай і вірність твоя хистові пару складе!
Чи під час бою, згадай, Ахіллових коней погонич,
Автомедон, затремтів, випустив віжки із рук?
Чи Подалірій хоч раз, узявшись за лікування,
Хворому не допоміг, про обіцянку забув?
Краще б уже не пустив, аніж вигнав гостя із хати;
Хай не схитнеться вівтар — той, що мене прихистив.
Ти мене взявся був оберігати, тому-то й сьогодні
Не полишай у біді — хоч яку-небудь подай
Раду, якщо я ще й іншої не допустився провини
Й чимось довір'я твого раптом я не обманув.
Хай із цих уст, що насилу скіфське повітря вдихають,
Віддих останній злетить (не пошкодую за ним!),
Перше, ніж вчинком лихим твоє серце змушу стискатись,
Ніж із своєї вини стану немилим тобі.
Доля мене не настільки гнітить, щоб через тривалі
Біди я в тій далині, врешті, позбувся ума.
Та уяви, що позбувсь: то скільки, погодься, Пілада
Вразити словом гірким міг Агамемнона син?
Міг, імовірно, вдарить його, та хіба відступився
Вірний Пілад через те, друга покинув в біді?..
Є щось одне у щасливих із нещасливими спільне:
Кожен і тим, як і цим чимсь догодити спішить.
Так і сліпцеві, й тому, в кого пурпуром тога обшита,
Влада у кого в руках, першими йти даємо.
Не співчуваєш мені — мусиш долі моїй співчувати:
Бо свого гніву ніхто б не помістив уже в ній.
З бід моїх крихту візьми найіфихітнішу — й чим дорікаєш,
Те буде менше в стократ, ніж ота крихта страждань.
Скільки з ровів заболочених очеретин проростає,
Скільки на Гіблі квіток, скільки кружляє там бджіл,
Скільки зернин відусіль у комори підземні стягають
Через вузенькі ходи юрми мурашок дрібних, —
Стільки мене облягає нещасть — їм ліку немає,
Скільки б не нарікав — часточку тільки назву.
Скажеш: "їх мало",— пісок сип на берег, колоссям збагачуй
Лан і відро по ведрі воду до моря носи.
Годі гнівитися! Таж не пора тепер на образи!
Не покидай серед хвиль, їм на поталу, човна!
7
Лист, що читаєш його, прибрів з далекого краю,
Де, розливаючись, Істр воду до моря жене.
Знай, якщо тобі мило живеться й здоров'я слугує,
То і в моєму житті часточка радості є.
А запитаєш, мій дорогий, як годиться, про мене,
То, хоч мовчатиму я, знатимеш сам, як живу.
Я нещасливий — ось як нещастя свої підсумую.
Кожен зазнає того ж, Цезаря хто прогнівив.
Хочеш дізнатися про племена в томітанському краї,
Хочеш про звичаї знать, серед яких я живу?
Хоч перемішані тут з місцевими гетами греки —
У непокорі своїй все ж відрізняється ґет.
Люду сарматського й ґетського тут чимало довкола —
Полем, на конях усі, скачуть туди і сюди.
Кожен — із сагайдаком; і лук, і стріли при ньому,
Вістрям в отруту змії вмочена вбивча стріла.
Голосом, поглядом жах навівають: Марси правдиві —
Ані волосся вони, ні бороди не стрижуть.
Варвар ножем не лінується вдарити — ніж наготові
В нього при боці висить, варто рукою сягнуть.
Ось серед кого живе оспівувач любощів ніжних!
Ось, що він, друже, тепер бачить і чує довкіл!
Що ж, хай живе тут, але — нехай тут не помирає,
Тінню щоб він не блукав у тих понурих місцях!
Пишеш, що повен театр пісням моїм плеще в долоні,
Що до ладу тих пісень танці виконують тут.
Я ж ті пісні уклав, ти знаєш, не для театру,
Тож і не треба гучних оплесків Музі моїй.
Тішусь, однак, що вигнанця забути щось заважає,
Що його ймення звучить досі на ваших устах.
Та як згадаю, бува, через що пішов на вигнання —
То і пісні, й Пієрид, їхніх натхненниць, клену.
Лиш проклену — й розумію: без них же мені не прожити,
Знову спішу до стріли, що у моїй же крові.
Так і те грецьке судно, евбейською хвилею бите,
По катарейських уже водах зухвало пливе.
Я по ночах тепер не для хвали, не для слави віршую:
Тихе, незнане ім'я нині б корисним було.
Працею скріплюю дух, про біди свої забуваю,
Болісну тугу свою пробую словом оддать.
Що ж іще інше почну, одинокий, серед пустелі?
Засіб який ще знайду для заспокоєння мук?
Чи на місцевості зір зупиню — місцевість немила,
Гіршої, прямо скажу, в цілому світі нема.
Чи подивлюсь на людей — їм і назва ця не підходить:
Дикої лютості в них більше, аніж у вовків.
Що їм закон? Справедливість тут поступається силі;
І правосуддя лежить: меч — одинокий суддя.
Шкури й широкі штани — од морозів пекучих рятують,
Лиця в них геть заросли, глянути — острах бере.
В декого ще збереглось відлуння грецької мови,
Варварський призвук, однак, чужості їй надає.
Всіх обійди, а такого нема, хто б міг по-латині
Мовити слово якесь, хай і буденне, просте.
Мушу і я тут (вибачте, Музи!) серед сарматів,
Римлянин, римський співець, їхньої мови вживать!
Сором, але зізнаюсь: відвикаю від рідної мови —
Слово латинське, бува, ледве що сходить на ум.
Мабуть, і в книжечці тій чужих чимало зворотів,
Та не людину вини — край, де людина живе.
Щоб із ужитку не вийшла, однак, Авзонії мова
І щоб до батьківських слів не онімів мій язик,
Сам із собою мову веду, повторяю забуте
Слово, ступаючи знов на лиховісні стежки.
Так, убиваючи дні, я свій дух, себе розважаю,
Щоб перед зором душі образ біди не стояв.
Хочу знайти забуття у піснях: забудуся трохи —
Значить, не марно писав, тим і вдоволений я.
8
Я не настільки упав, хоч повалений, щоб опинитись
Нижче від тебе, бо там — просто нічого нема.
Чим тебе, підлий, дійняв я, що так мене зневажаєш?
Те, що на глум береш, може спіткати й тебе!
Біль мій, падіння моє — тебе таки не зм'якшили?
Таж наді мною і звір міг би пустити сльозу!
Доля тобі не страшна — що на кулі завжди рухливій?
Заздрість і гордість її не погамують тебе?
Помсти Рамнусії, хто заслужив її, той не уникне —
Що ж на нещастя моє ти ще й ногою ступив?..
Бачив я: в морі втонув, хто сміявся над утонулим.
Мовив я: "Море таке — то справедливість сама!"
Хто жебракові колись не подав — живе із подачок:
Руку протягує сам — хліба ласкавого жде.
Місця ніде не нагріє Фортуна, усе вона в русі —
Кроком непевним, вертка, мовби наосліп іде.
То усміхнеться, то на обличчі знов спохмурніє,
Лиш непостійність ота — ось що постійне у ній.
Я, було, теж квітував, але квіт той був нетривалий,
От як на мить спалахне — й тут же погасне стебло.
А щоб у дикій злобі не радів ти всією душею —
Маю надію ще, знай, бога земного вблагать.
Бо моя помилка — то ще не злочин, і я через неї
Сорому серед людей — не ворожнечі зазнав,
Бо в неосяжних, од сходу й до заходу, обширах світу
Ласкою всіх здивував той, в чиїй владі вони.
Хай застосовувать силу до нього — марне заняття,
Все ж він до слізних благань хилиться серцем м'яким.
І за зразком богів, адже серед них колись буде, —
Вибачить — то попрошу кращої долі собі.
Сонячні й хмарні дні порівняй у цілому році —
Матимеш більше ясних, аніж захмарених днів.
Не поспішай же моєму падінню надмірно радіти:
Може, й мені, поміркуй, доля всміхнеться колись.
Може, стрінемось ми, коли принцепс погідніше гляне,
В Місті: ти — жалібний, я — розвеселений знов.
Хай би тебе я за більшу провину вигнаним бачив —
Ось із найближчих прохань перше прохання моє.
9
О, якби в пісні моїй ти себе називати дозволив —
Як твоє ймення у ній часто звучати б могло!
Про доброту твою не забуваючи, кожну сторінку
Книжки своєї — твоїм я прикрашав би ім'ям.
Чим я тобі зобов'язаний — знав би те кожен у Місті;
Та чи гортають мене в Місті, уже не моїм?..
Про твою чулість і нинішній вік, і завтрашній знав би,
Звісно, якщо давнина віршів моїх не зітре.
Не перестане розумний читач тобі дяку складати:
Ти за поета стояв — мав би пошану за те.
Цезаря перший дарунок мені — що дихати можу,
Після великих богів — друга подяка тобі.
Той — життя дарував, а ти — бережеш той дарунок:
Що послуговуюсь ним — в тому заслуга твоя.
Як багатьох, що були при мені, біда нажахала,
Дехто ж лише удавав, що нажахався біди.
З пагорба всяк тоді поглядав, як суденце тонуло,
Руку ж плавцеві ніхто так і не зволив подать.
Напівживого лиш ти одібрав у захланного Стікса —
Що пам'ятаю про те — також заслуга твоя.
Хай і боги, і Цезар до тебе прихильними будуть,
Це побажання моє — всім побажанням вінець.
Тільки дозволь — твої добродійства плетеним тонко
Висвітлю віршем своїм — їх подивлятиме всяк.
Навіть тепер, хоч мовчати їй велено, ледь не назвала
Муза імення твого — ледь не злетіло їй з уст.
Як гончака, що натрапив на слід тремтливої лані,
Жодної змоги нема втримати на повідку,
Як поривається кінь біговий — то копитом б'є дошку,
То в неї впреться чолом — чує вже пал до змагань,
Так і моїй забороною зв'язаній Музі все важче
Стриматись, бо раз у раз прагне назвати тебе.
Тож, аби вдячність моя тобі не вийшла на шкоду —
Тій забороні — не бійсь! — я покорюся таки.
Не покорився б, якби ти вважав, що про тебе забув я;
Вдячним я буду в душі — не заборониш того.
Поки ще бачу (аби вже недовго!) те сонячне світло,
Подихом кожним, повір, буду служити тобі.
10
Тричі вже Істр замерзав, відколи живу я край Понту,
Хвилю Евксинську пливку сковував тричі мороз —
Я ж, здається мені, вже стільки літ на вигнанні,
Скільки в облозі колись Троя дарданська була.
Так повільно йде час, що скажеш: він зупинився,
Рік, мовби ліньки йому, звільна верстає свій шлях.
Навіть літо мені не вкорочує довгої ночі,
Частки тягучого дня навіть зима не бере.
Видно, на шкоду мені змінився лад у природі:
Все тут до смутку мого крок достосовує свій,
А може, час іде звично для інших — тільки до мене
Став він жорстоким таким — до блукача, що його
Берег Евксинський (назва оманлива!) нині тримає,
Й лівий (дійсно такий!) дикої Скіфії край.
Дикі-бо тут, — їм ліку нема, — войовничі племена,
Жити з війни, грабежу зовсім не соромно їм.
Вийдеш у поле — пильнуйсь; але й пагорб, мури низенькі
Певного захисту теж од ворогів не дають.
Щойно ти пильність забув — налітає зграєю ворог,
Ще й не розгледиш його — мчить із добичею геть.
Часто й по цей бік стін захисних, хоч зачинені брами,
Стріли збираємо: скрізь тут на дорогах лежать.
Мало хто зважиться поле орать; однією рукою
Плуга, нещасний, веде, в другій — тримає меча.
Грає в шоломі пастух на скріпленій воском сопілці,
Не перед вовком вівця — перед війною тремтить.
Мало й укріплення нас захищають: варварів юрми,
Змішані з греками, й тут страх наганяють на нас.
Так! Серед нас — різниці немає — селиться варвар,
Саме у варварів тут — більша частина домів.
Хай не боїшся ти їх, але відчуваєш огиду:
В шкурах, у патлах вони — видно лиш очі одні.
Та навіть ті, що грецького роду свого не забули,
Одяг забули таки: носять, як перси, штани.
Мови такої вживають вони, яку тут розуміють,
Я ж хіба з поміччю рук — знаками мову веду.
Сам я — варваром тут: не втямлять жодного слова,
Мова латинська — гай-гай! — ґета тупого смішить.
Може, погане щось при мені, не ховаючись, мовлять,
Може, вигнанням мені всяк дорікнути готов.
Тож чи на згоду хитну головою, а чи заперечу
Знак той, як часто бува, піде на шкоду мені.
Меч додай, — за суддю, що право робить безправним,
Часто на площі таки сплачують кров'ю вину.
Грізна Лахесо, чому ти мені, хто таке над собою
Має сузір'я важке, не вкоротила життя?
Я ні вітчизни, ні вас, мої друзі, бачить не можу,
Я нарікаю на те, що серед гетів живу.
Дві мої кари важкі.