370] (Він лігурійцями правив і дбав про міста їх великі),
371] Жалем своїм побережжя зелене ріки Ерідана
372] Й ліс, примножений сестрами друга, сповняв, але раптом
373] Став його голос незвично тонким, а замість волосся —
374] Пір'ям увесь забілів, дугою витяглась шия,
375] Пальці багрянець покрив, і перетинки їх поєднали.
376] Зліва й справа — крило; замість рота — дзьоб заокруглий.
377] Так от став лебедем Кікн, від Юпітера й неба далекий:
378] Кривдницю-блискавку, що Громовержець метнув, пам'ятає.
379] Любить озера, ставки. Проклинаючи пломінь, воліє
380] Плавати в тихій воді, ворожій огневі стрімкому.
381] Чорний смуток тим часом повив ясночолого Феба.
382] Змерк і поник він, неначе б і справді мав світ покидати.
383] Сяйво своє, і себе він, і білу зненавидів днину,
384] В тугу поринув увесь, ще й гнів долучає до туги.
385] Світові більше не хоче служить: "Неспокійна од віку,-
386] Каже він,— випала доля мені. Я жалію сьогодні
387] Тих безконечних трудів, за котрі ні подяки, ні честі!
388] Інший нехай попровадить тепер колісницю вогненну!
389] А як такого нема, як боги свою визнають слабість,-
390] Сам хай веде її, щоб, пересвідчившись, як це нелегко,
391] Врешті відклав блискавки, що в батьків забирають дитину.
392] Звідавши коней вогненний порив, буде знать, що скарав він
393] Несправедливо того, хто не здужав упоратись з ними".
395] Всі божества — щоб на світ не наводив глибокої пітьми,
396] Слізно благають його. Перепрошує навіть Юпітер
397] За блискавиці свої і грозить водночас як володар.
398] Коней сполоханих скликує Феб — вони дибляться й досі —
399] Й гнів свій зганяє на них (а гнівився тоді, як ніколи!),
400] Б є їх щосили, шмагає: винить у загибелі сина.
401] Батько всевладний тим часом обходить довкіл велетенські
402] Стіни небес — оглядає, чи пломінь аж так не пройняв їх,
403] Що завалитись могли б, та не видно такої загрози:
404] ілі и несхитні вони. Суходоли окинувши зором,
405] Бачить страждання людей. Над усе ж про Аркадію дбає,
406] Рідний свій край: оживляє струмки і річки, що поникли,
407] Мовби одвикли пливти, прихорошує травами землю, [40]
408] Листям — дерева, зчорнілим гаям велить зеленіти.
409] Серед таких от турбот зустрілась йому нонакрінська
410] Дівчина — й бог запалав щонайглибшим до неї коханням.
411] Вовни тонкої не пряла вона для вбрання дорогого,
412] Зачісок пишних не знала: лиш пояс охоплював стан їй,
413] Стрічка, біла, мов сніг, неслухняне в'язала волосся.
414] То вона лук у руці, то спис легенький тримала;
415] Фебі служила ясній: тільки з нею любила Діана
416] Йти на лісистий Менал. Але вічним ніщо не буває!..
417] Сонце стрімке вже пройшло половину високого шляху,
418] Як увійшла вона в гай, що од віку не бачив сокири.
420] Лук, на траву прилягла й під голову замість подушки
421] Повний свій сагайдак, візерунками вкритий, поклала.
422] Вгледівши втомлену без супровідника діву, Юпітер
423] Хитро всміхнувсь: "На цей раз приховаюсь-таки від дружини,
424] Ну, а коли попадусь — то хоч буде за що поплатитись!"
425] Миттю обличчям і одягом він уподібнивсь Діані
426] Й каже: "О діво-мисливице, перша з моїх супровідниць,
427] Як полювалось тобі?" Та схопилася: "Здрастуй, богине,
428] Вища — я певна того — й від Юпітера. Я Ь і йому те
429] В вічі сказати могла, хай почув би!" Той чує й сміється,
430] Рад, що над ним перевагу йому ж віддала во.на, й спрагло,
431] Не по-дівочому, став цілувать її. Та намагалась
432] Про полювання своє, про місця, де була, розказати —
433] Де там! — ще дужче обняв її й не без гріха себе видав.
434] Не піддається йому, але скільки-бо сил є у жінки?
435] (Глянула б ти, о Сатурніє,— серця не мала б на неї!)
436] Ще відбивається й ще. Та кого може діва збороти?
437] Хто — Громовержця? І ось, осягнувши свого, переможець
438] Вже на Олімпі засів, а їй опротивів і ліс той —
439] Свідок,— і гай, де мало що сагайдака не забула,
440] Стріл і лука свого, як у горі звідтіль поверталась.
441] Ось серед почту свого по стрімких верховинах Менала,
442] Здобиччю горда, ступає Діктінна: вдалось полювання.
443] Німфу помітивши, кличе здаля її, ця ж утікає:
444] Спершу вона їй здалася Юпітером; потім, круг неї
445] Інших чимало побачивши німф, перестала лякатись
446] Підступу й до своїх подруг, що з ловів ішли, приєдналась.
447] О, як то важко не зрадить обличчям провини своєї!
448] Погляд щоразу відводить вона, і вже, як бувало,
449] Побіч богині не йде, не очолює німф у поході.
450] Все лиш мовчить і рум'янцем густим видає свою кривду.
451] Що з нею — тут же пізнала б Діана, якби довелось їй
452] Звідати кривду таку ж, але німфи — таки здогадались.
453] Ось у дев'ятий вже раз округлився місяць рогатий,
454] Як після ловів трудних, натомившись на братовім жарі, [41]
455] В гай Діана ввійшла, відкіля витікав дзюркотливо
456] Чистий ручай, що на дні ворушив піском золотавим.
457] Місце сподобалось їй, торкнулася хвилі стопою —
458] Вабить богиню й вода: "Від стороннього ока далеко —
459] Всі ми тут,— каже,— поніжимось голими в хвилі прозорій!"
460] Жар Паррасійку пройняв. Уже всі познімали свій одяг,
461] Жде чогось тільки вона, та її роздягли проти волі.
462] Одягом досі прихований гріх очевидним зробився.
463] Поки сама не своя хоче лоно руками прикрити,--
464] "Геть! — каже Кінтія їй.— Не забруднюй священних потоків!"
465] Так із числа супровідниць своїх нещасливу прогнала.
466] Знала відразу про все й Громовержця дружина, одначе,
467] Кару жахливу свою на догіднішу мить відкладала.
468] Врешті наспіла пора. Вже ж бо й хлопчик Аркад (він Юноні
469] Тут же ненависним став) появивсь у суперниці-німфи.
470] Зиркнувши люто туди, не ховала вже гніву Юнона:
471] "Ще бракувало того,— проказала,— щоб ти, потіпахо,
472] Нас осоромила плодом своїм, щоб усім стала явна
473] Кривда моя й поведінка ганебна верховного бога!
474] Запам'ятаєш мене: красуватись, повір, вже не будеш,
475] Не пощастить вже тобі замануть мого мужа, негідна!"
476] З тим, за волосся вхопивши, на землю, до ніг собі, з маху
477] Кинула німфу, вона ж простягає до неї в благанні
478] Руки, та що це? Нараз вони їжаться чорною шерстю,
479] Грубнуть, кривими стають, гачкуваті ростуть на них кігті,
480] Правлять уже замість ніг, а лице, яким щойно Юпітер
481] Намилуватись не міг,— роззявилось вищиром хижим.
482] Щоб молитвами вона не схилила душі Громовержця,
483] Робить німою її: переповнений гнівом і люттю,
484] Рик виривається в неї хрипкий із звірячого" горла.
485] Розум один лиш і пам'ять людська в ведмедиці лишились.
486] От і порикує глухо, й до неба здіймає кошлаті
487] Лапи (такі в неї руки тепер), виявляючи біль свій,
488] Знає, що кривду вподіяно їй, та сказати не може.
489] Скільки разів, боячись опочити самотньою в лісі,
490] Біля колишнього дому свого вона полем блукала!
491] Скільки разів, коли гавкіт собачий ущелини повнив,
492] Мчала що сили було — мисливиця перед мисливцем!
493] Часто й звіра вона, хоч сама була звіром, лякалась,
494] Навіть ведмедя, забувши про те, що й сама — ведмедиця,
495] Лячно минала й вовків, хоч до них приєднавсь її батько.
496] Ось Лікаонії син, що й не знає, хто його мати,
497] Юний Аркад (ще й п'ятнадцяти він не досяг) у ті гори
498] На полювання пішов. Наганяючи звірів у сіті,
499] Зручні яри намічаючи серед лісів Ерімантських,
500] Якось на матір набрів. А вона, наче вкопана, стала.
501] З сина не зводить очей, впізнає його. Той — утікає: [42]
502] Звідки ж міг знати, чиї так у нього впиваються очі?
503] Слідом за ним поспішає й вона — лиш би сина дігнати! —
504] Він, озирнувшись, отруйну стрілу їй націлює в груди;
505] Втрутивсь Юпітер, однак: обох підхопивши зненацька,
506] З вітром поніс у бездонну порожняву й високо в небі
507] Місце їм дав, щоб двома по сусідству сузір'ями стали.
508] Злість Юнону взяла, коли підла суперниця зблисла
509] Зіркою, от і спішить вона в синяве море до Тетіс,
510] До Океана, що й серед богів чималим шануванням
511] Часто втішались, і так ось, їх подив помітивши, мовить:
512] "Диво бере вас, чому, володарка всевишніх, приходжу
513] З далей ефірних сюди? На небі вже інша панує!
514] Віри не ймете мені? Ось ніч буде — гляньте на небо:
515] Прямо над вами, вшановані щойно, мені на погибель,
516] Зорі вилискують там, де останній пояс полярну
517] Вісь на вершечку її щонайвужчим кільцем обвиває.
518] Всяк нині кривдити схоче Юнону, а скривдивши, навіть
519] Не затремтить: моя помста, як бачите, йтиме на користь!
520] От чого я домоглась! Отака-то могутність у мене!
521] Образ людський відняла їй, вона ж — несмертельною стала!
522] Ось як за кривду я мщуся, таку маю владу велику!
523] Краще хай знов замість морди хижацької людське обличчя
524] Дасть їй, як це вже зробив був колись Фороніді аргівській!
525] Тільки чому ж він, Юнону прогнавши, не тішився з нею
526] В спальні моїй і тестем своїм не зробив Лікаона?
527] Ласку, прошу вас, явіть вихованці покривдженій вашій:
528] Не підпускайте до вод лазурових оту Ведмедицю,
529] Геть проганяйте зірки, що за блуд поробились зірками.
530] Хай не торкнеться прозорої хвилі блудниця погана!"
531] Згідно кивнули морські божества. Сатурнія тут же
532] Злинула легко в ефір колісницею, впрягши до неї
533] Тих павичів, що їх пір'я зіницями Аргуса вкрите.
534] Так ото, вороне, й ти поплативсь, у минулому білий,
535] За гомінливість: нараз чорнотою взялись твої крила.
536] Весь білосніжний ти був, твоє пір'я сріблилось до сонця,
537] Навіть з голубом міг, що без жодної плямки, рівнятись.
538] Не поступався ти й гусям, що криком дзвінким врятували
539] Наш Капітолій, ні лебедям білим, що люблять затони.
540] Через язик постраждав. Балакучий язик його винний
541] В тім, що з білого він смолянисто-чорний зробився.
542] В цілій Гемонії, пліднім краю, не бувало красуні
543] Над Короніду з Ларісси. Кохався і ти в ній, Дельфійцю,
544] Поки невинна була й ніхто ще не стежив за нею.
545] Фебовий птах її зраду помітив, і вже з новиною
546] Вибрався в путь, невблаганний донощик: не терпілось тут же
547] Перед велителем стати своїм.