Клошмерль

Габріель Шевальє

Сторінка 8 з 58

В нічному небі Клошмерля її квітучк врода палахкотіла Венерою, провідною Полярною зіркою для безщасних чоловіків, розкиданих у глушині побі холодних мегер, та й для молодих хлопців також, які вмирали від жаги в зашморгу ніяковості. Від вечірньої, і до ранкової зорі цілий Клош-мерль спав, мріяв і жадав під знаком Жюді, усміхненої богині обіймів та добре виконуваних обов'язків, роздавальниці винагородливих ілюзій порядним чоловікам, що чесно працювали на родинному ложі. Через оцю чудодійну жрицю жоден клошмерлянин не гаяв часу намарне. Щедра красуня розворушувала навіть до всього збайдужілих стариганів. Виставляючи багату розкіш свого тіла, ця Руф видобувала з охололих і беззубих дідів із тремтячими голосами кволий дрож, що давав їм бодай одробину втіхи перед холодом могили.

А як хто, хоче мати ще краще уявлення про гарну крамарку за того часу, коли вона сиділа, мов на троні, на вершині своєї вроди та свого впливу, то хай послухає, що каже про неї польовий сторож Сіпрієн Босолейль, котрий через свою професійну сумлінність завжди приділяв клошмерльським жінкам чимало уваги.

— Коли жінки спокійні, тоді все гаразд,— мовить він.— А е щоб вони були спокійні, чоловікам не слід занедбувати своє діло.

Люди свідчать, що сам Босолейль у цьому розумінні був робітник добрий, співчутливий, товариський, повсякчас ладен стати в пригоді підупалим на силі клошмерля-нам, чиї жінки ставали через те аж надто лихі й крикливі. Щоправда, польовий сторож не розголошував цих дрібних послуг своїм друзям. Та слухаймо далі його просту мову.

— Коли оця Жюді Ту міньйон сміється, паночку,— мовить він,— то видно геть усю середину рота, і всі до одного зуби, і гарний язик посередині, здоровий, спокійний, аж вам відразу вже їсти кортить. А широка й волога усмішка наводить на всякі думки. Але усмішка — то ще не все. Нижче у неї, бісової личини, таке, що аж оближетеся. Через неї, паночку, всі клошмерльські чоловіки ходять недужі.

. Недужі, пане Босолейлю?

— Недужі, паночку, повірте! Нездужають, що не можуть помацати її за деякі місця, саме для рук і створені. Таких я зроду-віку не бачив у жодної іншої жінки. Скільки разів, паночку, я шпетив її про себе, ніжно взиваючи розпусницею, аби якось помститися, що аж надто багато думаю про неї, як побачу. Бо от спробуйте-но викинути її з голови, побачивши! Коли вона так, сорому не мавши, розпаковується перед вами, мовляв, усе оте, ненавмисне: виставить повну пазуху цицьок, випне добрячий оберемок сідниць під щільною сукнею, користаючи. 8 того, що її бовдур Туміньйон стоїть поряд і що при ньому ніхто їй, вертихвістці, не може виявити геть і найменшого знаку уваги..Достоту, якби ви ото були голодні, а Жюді нагодилася поблизу й показала вам своє біле ніжне м'ясо, до якого заказано доторкнутись, нехай їй абищо!

Я вже врешті кинув тудою ходити. Несила було бачити цю жінку. Бо аж голова наморочилась, як ото того разу, коли мене сонячний удар мало не прибив. То було за рік до війни, коли спекота стояла просто страх. А треба сказати, що сонячний удар починається від кашкета, що стискує вам голову й не пускає повітря. Коли буває жарота, як ото в посушливі роки, то також не треба пити вина міцнішого, як десять градусів, якщо ви опісля маєте йти на сонце. А я того дня вицмулив у Ламоліра дві пляшки старого вина градусів у тринадцять-чотирнадцять. Він їх дістав з льоху й поставив у віддяку за одне добре діло, що я йому зробив,— таке завше можеш зробити, коли ти польовий сторож і маєш силу й надібок або' полишити всіх у спокої, або ж повернути все на свою вигоду, це вже як сам гадаєш, чи до вподоби чоловік трбі, чи ні...

Але нам час повернутися до Жюді Туміньйон, імператриці Клошмерля, що їй усі платили данину: чоловіки — жадань, а жінки — приховапої зпонависті, через яку день у день висловлювали побажання, щоб це нахабне тіло пранці поїли, щоб у неї повипадали зуби й повилазило воло'сся.

Найбільшою наклепницею на Жюді Туміньйон була така собі Жюстина Пюте, її найближча сусідка, проводирка доброчесних клошмерльських жінок, яка зі свого вікна могла пильнувати затилля Божолейських галерей. З усіх жінок, що ненавиділи Жюді, Жюстина ненавиділа її найлютіше — її зненависть була найневідступніща й найдр-шкульніша, бо ж усю свою неймовірну моральну силу цЛ стара панна черпала з джерел доброчестя, а найдужче з безнадійного безшлюб'я, покладеного на вівтар найсвяті-шої слави церкви. Сховавшись у неприступній цитаделі своєї цноти, ця Жюетина Пюте суворо паглядала за звичаями містечка, а надто за поведінкою Жюді, чия слава, дзвінкий голос та заливистий сміх були для неї жахливими щоденними тортурамр. Гарна крамарка була щаслива й не крилася з цим. А таке вибачити важко.

Титул офіційного владаря чарівної Жюді належав Франсуа Туміньйонові, її чоловікові. Та її справжнім власником, якому вона платила взаємністю, був Іплоліт Фонсімань, секретар мирового суду, здоровий чорнявий красень з пишним, хвилястим волоссям, що навіть у будень носив манжети та рідкісні (принаймні для Клош-мерля) краватки і, бувши неодруженим, жив на повному столі в заїзді Торбайона. Нам ще доведеться розповісти про те, як Жюді Туміньйон дійшла до такого грішного кохання, яке їй дарувало, і то часто, бурхливу радість, що сприятливо діяла на колір її обличчя й на настрій. А цей настрій сприятливо впливав на Франсуа Туміньйона, котрий нічого не бачив і знаходив, завдяки своїй ганьбі, завидний спокій удома. Серед недоладдя людських справ такі неморальні зв'язки трапляються, на жаль, аж надто часто.

Народившись безбатчепковою, Жюді Туміньйон рано мусила піти на власний хліб. А що вона була балакуча й жвава, то їй легше було пробивати собі шлях. В шістнадцять років вона виїхала з Клошмерля до Вільфранша, де спинилась у своєї тітки й працювала то служницею в кав'ярні та готелі, то продавщицею в крамниці, часто змінюючи місце роботи. І всюди вона залишала по собі глибокий слід, всюди викликала велике збурення: більшість її патронів казали, що покидають своїх жінок та комерційні справи і подадуться за пою світ за очі, позабиравши рахунки з банку. Вона гордо відкидала пропозиції цих визначпих, але жалюгідно череватих залицяльників, прагнучи справжнього коханця в образі вродливого хлопця, вільного від фінансових пут, з якими вона була неспроможна його ототожнювати. Ця відраза підказувала їй, як себе поводити. Найперше для неї важило, щоб її дуже любили, однак щоб ця любов не була ані батьківська, ані надміру вже сентиментальна. У неї були свої смаки: вона воліла новне забуття щирого кохання, аніж багатство. В той час у неї було багато коханців і багато

нетривалих захоплень. Та щоразу ці радощі закінчувались розчаруванням.

1913 року, пишно розквітлою красунею двадцяти двох літ, вона знову з'явилася в Клошмерлі, де закрутила голови всім чоловікам. Особливо нестямно закохався в неї Франсуа Туміньйон, "дитя Божолейських галерей", спадкоємець .великого торгового капіталу, що мав от-от заручитися з Аделлю Машікур, ще однією клошмерльською красунею. Наречену свою Туміньйон зразу покинув і почав залицятися до Жюді, благаючи її піти за нього; і Жюді, що не оговтавшись після останнього обману, а може, тішачи себе думкою, що відіб'є цього хлопця від суперниці, чи то бажаючи остаточно влаштуватися в житті, дала згоду. Це була образа, що її Адель Машікур, яка за шість місяців стала Аделлю Торбайон, довіку не могла їй подарувати. І не тому, що жалкувала за своїм першим нареченим,— Артюр Торбайон був куди гарніший від Франсуа Туміньйона,— а просто тому, що такої образи не забуває жодна жінка, а надто ще живучи у провінції. Сусідство заїзду та Божолейських галерей,— вопи стояли через вулицю навпроти одно одного,— ще й роздмухувало їхні взаємні почуття. Кілька разів на день молодиці дивились одна на одну кожна зі свого порога і кожна жадібно розглядала вроду другої, сподіваючись знайти бодай якийсь гандж. Злопам'ятність Аделі викликала у Жюді тільки презирство. І кожна намагалась усім своїм виглядом показати сусідці, яка вона щаслива, що дужо лестило їхнім чоловікам — суперникам у щасті інтимного життя.

Того року, коли вони побралися, вмерла Туміньйонова мати, і Жюді зробилась повноправною господинею Божолейських галерей. Обдарована торговельним хистом, вона поліпшила справи крамниці. Багато часу вона віддавала комерції, а Франсуа Туміньйон байдикував собі. До того ж він виявився страшенно хирлявим. Цей бідолаха тільки здавався проворним, мов та пташка, але це було дуже оманливе враження. Жюді завела собі за звичай раз щотижня виїжджати з Клошмерля — то до Вільфранша, то до Ліона — у справах торгівлі, як вона казала. По війні Туміньйон зробився зовсім неспроможним, а на додачу ще й п'яницею. х

Іпполіт Фонсімань з'явився в Клошмерлі наприкінці 1919 року, Він оселився в заїзді й відразу взявся за по?

46 . У шуки ще однієї вигоди, що її підозріливі очі Артюра Тор-байона забороняли йому шукати у господині заїзду. Він став заходити в Божолейські! галереї купувати всілякі дрібнички, і ці його візити дедалі частішали. Беручи щоразу одне й те саме, він запас робі аж вісімнадцять механічних ґудзиків, що ними ширбко користуються пожопаті чоловіки, не маючи над собою нічиєї опіки. Це викликає у жалісливих жінок зауваження: "Вам треба знайти жінку...", а у здогадливих парубків палку відповідь: "Якби отаку, як ви..." Очі гарного секретаря дивились на Жюді із східною ніжністю. І вони справили відчутне враження на неї, розворушили весь її юнацький запал, збагачений досвідом зрілих літ.

Незабаром люди стали помічати, що в четвер, коли Жюді сідала в автобус до Вільфранша, Фонсімань теж неодмінно від'їжджав кудись на мотоциклі, і обоє пропадали на цілісінький день. Так само помітили, що вродлива крамарка почала багато їздити па велосипеді, иібп задля здоров'я,— тільки ж ця турбота про здоров'я вола її дорогою прямісінько до лісу Фон-Муссю, місця побачень закоханих клошмерлян. Жюстина Пюте виявила, що коли смеркало й коли Туміньйон засиджувався в пивничці, секретар скрадався через завулок Чепців до маленької хвіртки в двір Божолейських галорей., Знову-таки люди твердили, що зустрічали секретаря й крамарку па одній з ліонських вулиць, де багато готелів.

5 6 7 8 9 10 11

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(