Коли він перестав* оглядати натовп, його обличчя прибрало виразу, що так і промовляв: "І до якої тільки роботи мене примушують!" Він чув сотні таких промов, виголошуваних усіма урядовими обіцяльни-ками, і страшенно нудився.
Нараз кінець однієї фрази прозвучав якось особливо, і то не змістом, а тим, як її було мовлено: "...ті всенькі, що були правдешні республіканці!"
Цілковито відчуваючи нагоду завдати контрудару Фо-карові, Бурділья завершив неграмотну кінцівку своєї орації мовчанкою, яка дозволила 'справити повне враження на втаємничених. ,
"О, чудово! Бурділья сьогодні, як ніколи, у гуморі",— подумав супрефект, швидко підносячи руку до рота,— так ото робить людина, відчувши, як їй підіймається з шлунка таке, що його краще приглушити. Нудьга його де й поділася.
— Errare humdnum estl,— зауважив по-вченому Тафардель.— Ляпсус, ляпсус, звичайнісінький ляпсус, який, однак, не порушує краси його ідей.
— Дивно,— прошепотів Жіродо на вухо сусідові,— як це його ще не призначили міністром освіти!
Неподалік стояв Оскар де Сен-Шуль, чиї гетри, штани, рукавички та капелюх утворювали гармонію рідкісних відтінків бежевого кольору. Від подиву у нього аж пенсне злетіло з перейісся. Насаджуючи його на місце, ошелешений дворянин вигукнув:
— Присягаюсь царством небесним мого прадіда, що вмер на засланні,— оце так риторика!
Водночас у лункому повітрі погожого, ранку забринів якийсь чудний звук. Це аптекар Пуальфар відчув потяг до сміху, що перейшов у нестримне ридання.
Що ж до депутата Фокара, котрий душився з люті, сидячи по праву руч від Бартелемі П'єшю, то він не став приховувати від клошмерльського мера своїх думок:
— Який пентюх, скажіть, любий — мій П'єшю! Ні, ви скажіть7уякий цей Бурділья пентюх, справжній бельбас із бельбасів! І. подумати тільки: з такого дурня зробили міністра! Ви знаєте цю історію? То ви й справді нічого не знаєте? її й досі розповідають. у парламенті, любий мій друже. Я не розголошу ніякої таємниці, розповівши її вам.
* І він виклав мерові кар'єру Александра Бурдільї, визначного клошмерлянина, колишнього міністра сільського господарства.
Зовсім замолоду Бурділья поїхав до Парижа й улаштувався офіціантом у ресторанчику. Згодом він одружився з дочкою власника однієї кав'ярні й завів і собі такий самий заклад в Обервілье. Двадцять років його кав'ярня була дуже жвавим центром передвиборної пропаганди, осередком різних політичних угруповань. У віці сорока п'яти літ Бурділья якогось дня з'явився до одного впливо-
' Людині властиво помилятись (лат.).
вого члена партії. "На бога! — вигукнув він.— Я вже відколи роблю вам депутатів, оплачуючи пиятики,— чи ж не дійшла вже й моя черга? Я хочу бути депутатом!" Ці міркування сприйнято як вельми логічні, тим паче, що кав'ярник мав чим оплатити свої виборчі видатки. І ось 1904 року, коіїи він мав сорок вісім років, його вперше обрано депутатом. Методу, яка йому так добре прислужилася, щоб пройти в парламент, він використав і для того, щоб зробитись міністром. Роками він не переставав повторяти: "На бога, вони що, забули про мене? Хіба я дурніший за інших?! Я зробив для партії пиятиками більше, ніж будь-який з оцих великих цабе своїми промовами!" Кінець кіпцем у 1917 році випала відповідна нагода. Кле-мапсо формував уряд. Він зустрівся на своїх антресолях по вулиці Франкліна з секретарем партії. "Яких ви людей мені пропонуєте?" — спитав він. Прізвище Бурдільї було названо серед перших. "Бурділья — отой старий бевзень?" — здивувався Клемансо. "А що, пане президент,— відказав секретар,— він нічим особливо не відзначився, а як політик вважається середнім..."— "Саме це я й хотів сказати!" — відповів державний діяч, рубнувши повітря рукою, ніби підкреслював прямоту своїх слів. Потім він подумав хвильку й нараз вирік: "Гаразд, давайте мені вашого Бурділью. Що більше дурнів мене оточуватиме, то спокійніш мені буде".
— Правда, нічогенька історія? — допитувався Фокар.— Клемансо ще називав дурість "Александровою імперією", а дурнів — "вірнопідданими Александра, імператора шин-квасів". А ви чули про промову в Тулузі, шедевр красномовства Бурдільї...
Арістід Фокар уривав свої довірливі речі тільки для того, щоб поаплодувати та продемонструвати палке схвалення. А Бурділья тим часом уперто провадив далі, туля> чи одну до одної формули, усталені сорокарічним досвідом участі в політичних зборах. Нарешті він відчитав останні рядки своїх папірців, і захват клошмерлян досяг вершини. Офіційні особи попідводились і попрямували вулицею до центра міста, а натовп посунув за ними. Свято мало продовжитись урочистим відкриттям маленької споруди, яку клошмерляни вже охрестили "забігайлівкою П'єшю".
Щоб стягти брезент, викликали клошмерльську пожежну команду, і монументальна споруда постала у своєму практичному привабливому вигляді. Хтось сказав, що її треба охрестити клошмерльським вином, надбивши шийку пляшки об залізну загородку. Але для цього треба було обрати священика. Або жісвященицю.
Цю мить супрефект рушив натовп по ту, яку він відразу запримітив і вже не губив з очей. Це була Жюді Туміньйон. Вона затесалася між гурт офіційних осіб, вертячи своїми стегнами богині з невимушеною і недбалою грацією, чим викликала захоплений чоловічий шепіт. Сміючись, вежа охрестила вбиральню, і старий Бурділья на знак подяки поцілував її в обидві щоки. Фокар та ще багато інших хотіли наслідувати його приклад, але вона випручалась від них, мовивши:
— Таж" ви ж не мене відкриваєте, панове!
— На жаль! — забідкалися ці достойні люди. Аж раптом чийсь голос закричав:
— Ану, Бурділья, покажи-но, що ти був і лишився клошмерлянином! Помочись перший, Бурділья! І весь натовп підхопив:
— Атож, помочись! Помочись, Бурділья!
Прохання застукало колишнього міністра зненацька; він не мав ніякої охоти робити це зараз: його вже кілька літ доймала хвора простата. Але він вирішив вдати, що виконує волю громади. Коли він зайшов за загородку, вітальні вигуки знялись до клошмерльських небес, жінки заверещали зі сміху, немовби хтось їх лоскотав,— очевидячки, від думки про ту річ, яку Бурділья символічно тримав руці' і про яку ці добрі гладухи думали частіше, ніж це годилося б визнати.
Довкола стояло багато клошмерлян, яким теж уже добряче припекло по такому тривалому стоянні. Процесію до завулка Ченців розпочав польовий сторож Босолейль, вельми заповзятливий чоловік, що відразу став висловлювати свої враження.
— А оця водичка, що дзюрчить,— мовив він,— бігме, наддає охоти!
— Яке в забігайлівці П'єшю все блискуче та гладеньке! — захоплено докинув Тонен Машавуан.
Ці сільські радощі тривали доти, доки настав час іти обідати. В Торбайоновому заїзді накрили стіл на двадцять чотири персони. Завдяки нагромадженням політичного та гастрономічного характеру — форелі, баранячої печені, птиці, дичини, старого вина, виноградної горілки, грінок та нових промов — бенкет тривав цілих п'ять годин
поспіль. Потім Бурділью, Фокара, супрефекта та ще кількох видатніших осіб,— час яких був обмежений, бо вони мали в кишенях інші промови, інші обіцянки та розклад на цілий місяць уперед відкриттів і бенкетів, де їх знов захоплено вітатимуть як ревних служителів країни,— по-всадовлювали в автомобілі.
Знаменитий то був день для клошмерлян. Але він став особливо пам'ятний для одного з них — Ерне Тафарделя, якому Бурділья з дозволу міністра вручив знак пальмової гілки. Ця нагорода за визначні заслуги на ниві освіти немовби дала вчителеві другу молодість, він розходився, наче той студент коложу, й пив, як ніколи, аж поки зачинили останню пивничку. Тоді Тафардель вилив на своїх співгромадян потік слів, що засвідчували чудове піднесення думки, на жаль, зіпсоване після дев'ятої години вечора непристойними висловами, і, зоставшись на самоті, велично помочився серед головної вулиці, викрикуючи таке дивне кредо:
— Інспектор академії — тю! Та я на нього нас...! Достеменно так, я на нього нас...! І не побоюсь сказати цо в вічі оцьому дурнолобові! Отак йому й скажу: "Пане інспектор, я ваш покірний слуга, і ось ваш покірний слуга на вас нас..., хай ви ходите пішки, їздите верхи чи машиною. Ви мене зрозуміли, пане? Геть звідси, пано педант, пане невіглас! Геть звідси, блазню, жалюгідний недоумку! Та скиньте капелюха, пане, перед славетним Та-фарделем!"
Поговоривши отак до зірок у лагідному небі, вчитель ватяг веселої пісеньки й заходився, перевіряючи рівнобіжність обох боків головної вулиці, добуватись до мерії. Ця подорож забрала в нього чимало часу й коштувала йому одного скельця в пенсне: десь розбилось, коли він кілька разів невдало падав. Однак йому трапилося розшукати школу, і він заснув там на ліжку, одягнений і п'яний як квач.
Цієї пізньої пори в Клошмерлі світилось тільки одне вікно — в будинку аптекаря Пуальфара, який залюбки проливав щедрі сльози. Радість людська завжди правила йому за чудову спонуку до плачу.
ГАЛЮЦИНАЦІЇ
ЖЮСТИНИ
ПЮТЕ
В справі в убиральнею Бартелемі П'єшю ставив на карту свою репутацію. Він це добре знав і неабияк цим непокоївся. Клошмерляни могли впертися й не визнати маленької споруди, і тоді його захід не влучить у виборчу ціль. Та місцеві боги прихильно поставились до його задумів, а надто Бахус, що вже кілька віків знаходив собі затишний притулок в Божоле, Маконне та Бургундії.
Весна того року була дуже рання, надзвичайно лагідна й квітуча.
Добряче пріли спини й груди, липли до тіла сорочки, і вже з травня люди перейшли на літню норму вина, якою славиться Клошмерль і про яку не можуть навіть скласти собі уявлення кволі та бліденькі питці великого міста. Цей ентузіазм горлянки призводив, особливо у чоловіків, до безперервної роботи нирок з наступним щедрим наповненням сечового міхура, що вимагав частого випорожнення. Сусідство вбиральні з Торбайоновим заїздом виявилося вельми доречним. Звісно, свою потребу питці могли задовольняти і в дворі заїзду, але те місце було темне, смердюче, занедбане й невеселе. Там чоловік ніби відбував покару, робив усе навпомацки й завжди міг у щось влізти. А за цей самий час можна встигнути без шкоди для себе перейти вулицю на той бік. Другий спосіб мав багато й інших переваг: вправа для ніг, приємність побачити нове місце, нагода глянути мимохідь на Жюді Туміньйон, яка завжди тішила погляд і чиї досконалі форми викликали гру уяви.
А що вбиральня до того ж була двомісна, то туди звичайно вирушали вдвох, і це мало свої переваги: не уривалась розмова і заспокоювалась потреба, від чого були приємніші як розмова, так і заспокоєння, тобто фактично клієнт діставав подвійну втіху.