З горішнього містечк.а було видно ще рудуваті кістякуваті ліси, щойно звільнені від зимових сповивал; брунасту жирну землю, повтикувану мокрими стеблам и; ніжні поля, порослі зеленим пушком жита, що викликали у клошмерлян бажання стати випущеними на волю лошатами, які брикають задніми ногами вище носа, або отими шмаркатими маленькими телятами, які ніби десь понакрадали кожне по чотири патички з огорож і поробили з них собі ніжки. Клошмерль потрапив у вир теплого трепету в. загальне відродження невидимих міріад тварин; повсюди відбувалися хрестини: перші кроки, перші злети, перші крики. Світ хтозна вже вкотре відлучувано від груді, і геть нескромне сонце плескало людей по плечі, мов. давній приятель при зустрічі.
— Господи! — казали клошмерляни.— Яка благодать — такий день!
Від цього їх розпирала сверблячка бажань, давніх як світ, які і є законом світу, вищим від вузькоглядних людських законів та моралі. Ожила прадавня потреба вганяти за гарними свіженькими дівчатами, з .широкими мов вічність стегнами, грудьми та литками з утраченого раю і накидатись на цих тремтливих незайманок, на цих жалісних сарн кохання переможними напівбогами. А у жінок знов прокидалось біблійне одвіку їм притаманне бажання ставати спокусницями, нагими німфами на луках, де вітер пестить їм непокірні кучері, а довкола стрибають великі присвоєні звірі, прийшовши полизати пилок у них з уквіт-
3*
67
чаного тіла, тоді як вони чекають появи переможця що перед ним загодя визнали свою нібито поразку, яка насправді е перемогою цих. облудниць. Правічні потяги змішувались у головах клошмерлян з тьмяними думками, які їм навіяла цивілізація, і в сукупності їх бентежило ціле плетиво занадто складних помислів. Це була знаменита весна, що звалилась без попередження їм на голову, на лопатки, на хребет. Вона їх украй схвилювала й ошелешила.
І ця пора мала тривати ще довго.
Початок її збігався саме зі святом урочистого відкриття, призначеного на післязавтра, сьоме квітня, суботу, після чого ще була можливість добре відпочити в неділю.
Ця маніфестація мала закріпити перемогу Бартелемі П'єшю й Тафарделя. Вбиральня, споруджена під стіною Божолейських галерей, при вході до завулка Ченців, стояла црикрита брезентом. Прийнявши пропозицію мера, що завжди намагався привабити до Клошмерля помітних політичних діячів, муніципальна рада постановила влаштувати з цієї нагоди по-селянському бучне свято, яке відзначило б поступ у впорядкуванні провінційних міст. Було оголошено збори з питання "Свято клошмерльського вина", але справжню причину становила вбиральня. Розраховували на присутність супрефекта, депутата Арістіда Фокара, численних департаментських радників, мерів сусідніх містечок, трьох голів виноробних синдикатів, кількох місцевих ерудитів, а також поета Бернара Самотраса (справжнє його ім'я та прізвище було Жозеф Гамель), котрий мав зачитати присвячену цій події-оду. І, нарешті, пообіцяв прибути на свято також найвидатніший вихі-дець із Клошмерля — екс-міністр Александр Бурділья.
Всяк, хто в Клошмерлі сповідував прогресивні ідеї, радів з цієї маніфестації, тоді як консерватори навпаки — приготувались до бойкоту. Пані баронеса де Куртебіш, запрошена через третю особу, відповіла з властивою їй зухвалістю, що вона "не хоче мати нічого спільного з бевзями". Слівце було з тих, що їх важко вибачити. На щастя, трохи його загладила поведінка її зятя, Оскара де Сен-Шуля. Не маючи ані фаху, ані здібності до чогось, ця шляхетна особа готувалася до ще не визначеної політичної діяльності, тим-то обережність підказувала йому не протиставляти себе марно жодній партії, поки не проголошено його політичного кредо, що він збирався зробити в останню мить, щоб не наразитись на помилку, спричинену поспіхом. Посланцям від; демократів,— дещо розгубленим від його самовпевненого вигляду в пенсне та надмірної уважливості, з-під якої проглядало презирство,— він дуже чемно відповів, що баронеса репрезентує іншу добу і йде за тогочасними передсудами, а ось він має ширшу концепцію громадського обов'язку і вважає, що кінець кінцем ніяке законне починання ("я не кажу "протизаконне",— зауважте це, панове!" — з хитрою усмішкою підкреслив він) не залишить його байдужим.
— Я глибоко поважаю,— провадив він далі,— вашого Бартелемі П'єшю. На перший погляд у нього прості й справді барвисті манери, але під ними криється неабиякий розум. Я весь ваш. Та зрозумійте, любі мої друзі, що у моєму фамільному становищі я неспроможний виставляти себе напоказ серед вас. Шляхетність не дозволяє, на жаль! Я просто з'явлюся, власне, щоб вам показати, що в лавах монархістів,— мій прадід по матері відбував заслання разом з Людовіком XVIII, і це ставить переді мною деякі обов'язки, погодьтеся з цим, панове! — що в наших лавах, кажу я, є люди, не засліплені пристрастями, люди, схильні дивитися позитивно на ваші зусилля.
Однак для Бартелемі П'єшю успіх, увінчаний цією стриманою зухвалістю баронеси, проявився повністю, чого він і бажав. Образлива відповідь баронеси тільки підтверджувала те, що досі він діяв слушно.
Ранок того пам'ятного дня видався чудовий, і температура була сприятлива для буяння радісного свята. Закритий автомобіль, що його вів сам Артюр Торбайон, поїхав по Александра Бурділью до Вільфранша, де екс-міністр ночував. Близько дев'ятої години машина повернулась і водночас прибула інша, з якої вийшов Арістід Фокар, депутат. Два діячі зіткнулися ніс до носа без усякого задоволення. Арістід Фокар казав охочим його слухати, що колишній міністр — "безклепкий штурпак, присутність якого в наших лавах — це зброя в руках ворогів", а Бурділья взивав Фокара "одним з-отих миршавих криводушних кар'єристів, які є лихом для партії і які нас неславлять". Борючись під одними прапорами, ці панове добре знали, якої думки були один про одного. Але політика навчає людей стримувати себе. Отож вони широко розвели руки й обійнялися з тією театральною зворушливістю та замогильними тремтячими голосами, які властиві ораторам сентиментального гатунку й акторам, що доводять до сліз провінцію.
Бачачи, яка братерська єдність зв'язує цих двох проводирів, пройнятий шанобою натовп клошмерлян зачаровано милувався їхніми найяснішими обіймами. Коли вони дійшли кінця, Бартелемі П'єшю підступив ближче й в усіх боків залунали поштиві дружні вигуки: "Браво, Бур-ділья!", "Ми вами пишаємось, пане міністрі", "Добрий день, Бартелемі!", "Доброго дня, мій старий, любий друже!", "А ваша ідея просто чудова!"
— Яка велична година! — промовив Бурділья.— І яке я відчуваю глибоке задоволення, знов опинившись у своєму рідному Клошмерлі! Я часто розчулено згадую про вас, любі друзі мої, любі мої краяни! — докинув він,~ звертаючись до перших лав глядачів.
— То ви давно покинули Клошмерль, пане міністр? — спитав мер.
— Давно? Ого-го! Десь років із сорок тому... Еге ж, сорок років 8 гаком. У вас ще тоді були шмарклі під носом, мій любий Бартелемі.
— Хе-хе, пане міністр, я вже тоді вибирав між шмарк-лями й вусами.
— Але ще вагались у виборі!—не забарився з відповіддю Бурділья і залився гучним щирим сміхом, таку він чув у собі того ранку духовну й фізичну Силу.
Присутні схвально, з належно шанобливим сміхом сприймали ці дотепні й доречні перемовки, витримані в суто французькій традиції, коли це скрадливою ходою підступив до колишнього міністра високий незнайомець. На ньому був кумедний розширений донизу на кшталт спідниці сурдут,— здавалося, спадок від діда, настільки крій сурдута нагадував одяг іншого віку. Стоячий комірець, немилосердно здавлюючи шию, змушував його раз у раз задирати голову. А голова ця й сама собою була вельми разюча: зверху її прикривав фетровий капелюх із широкими розгойдистими крисами, а на потилиці прикрашала довга чуприна, така, яку можна бачити на гравюрах у Йоанна Хрестителя, у Версінгеторікса 1, у Ренана та в старих волоцюг, що їх муніципалітети забороняють пускати на ніч. Цей Авесалом у жалобній одежі, що всією
1 Версінгеторікс (72—46 до н. е.) — галльський ВІЙСЬКОВИЙ провідник і державний діяч, що боровся нроти Риму,
своєю поставою мав засвідчувати вищу неуважливість людини розумової праці, тримав у обтягненій чорною рукавичкою руці дорогоцінний паперовий згорток. Вільно зав'язана краватка та стрічка ордена Почесного Легіону довершували суворий ансамбль його вбрання. Незнайомець уклонився, воднораз широким рухом здіймаючи капелюха, чим показав, що не слід квапитись із захватом з приводу препишної гриви на потилиці.
— Пане міністр,— мовив Бартелемі П'єшю,— дозвольте відрекомендувати вам славнозвісного поета пана Берна-ра Самотраса. ,
— Охоче, мій любий Бартелемі, мені приємно, мені дуже приємно. До речі, пане Самотрасе, ваше прізвище щось мені нагадує. Я, здається, знав якихось Самотрасів. Але де, коли? Я прошу вибачення, пане,— мовив він з простою чемністю до поета,— але мені доводиться зустрічати стількох людей... Тож неможливо запам'ятати всі обличчя й усі обставини.
Стоячи поряд, Тафардель у розпачливому поспіху силувався підказати.
— Це перемога! Самотраська перемога!1 Грецька історія! Острів, острів, острів з архіпе...
Та політик його не почув. Він бачив, що новопрйбулець дожидав ознак більшої уваги до своєї особи, і, зрозумівши це, Бурділья потис йому руку.
— Отже,— знов почав він,— ви поет, любий мій пане. Поет —'ЗНІ дуже добре... Коли хто має успіх у цій галузі, то може зайти дуже далеко. Онде Віктор Гюго врешті доскочив шкури мільйонера... У мене колись був приятель, що пописував дрібнички. Помер у лікарні, бідолаха. Тільки я кажу це не для того, щоб у вас відбити охоту... А на скільки стоп ви робите вірші?
— Всіх розмірів, пане міністр.
— О, то ви великий мастак! А які ви вірші пишете? Сумні, веселі, жартівливі? Чи, може, пісеньки? Кажуть, за них добряче платять.
— Я пишу всякі вірші, пане міністр.
— Що далі, то краще! Одне слово, ви справжній поет, як ото академіки. Дуже добре, дуже добре! Щодо поезії, то я мушу сказати вам...
1 Самотраська перемога, Тут натяк на славнозвісну давньогрецьку— статую перемоги (по-давньогрецькому "Ніке") з острова Самос (Самотрас) в Егейському морі.
Вдруге по своїм прибутті до Клошмер ля —колишній міністр спорудив гучний вислів з отих, що так прислугову-ються популярності політика.