Постривай, у мене щось для тебе знайдеться". І тицьнув йому тільки п'ять франків, не запропонувавши місця в своїй конторі.
Отож, як справедливо зауважив нотар, всяк бачить тільки своє нещастя. Він онде й сам постраждав від війни, яка, само собою, затримала певну частину операцій. Він підписав позику в п'ятсот сімдесят п'ять тисяч франків, і це було дуже сміливим вчинком, бо таки ризикованим. А ще потім, прочитавши безстрашну статтю пана Марселя Ютена, в патріотичному пориві віддав у державну скарбницю — в борг, зрозуміло,— третину своїх луї, що становило шість тисяч франків золотом. "Хай кожен на своєму місці викопає свій обов'язок. Вище голову, друзі!" — водно повторював Жіродо у важкі роки, сам з великою твердістю душі демонструючи приклад необхідних пожертв. Від початку війни до середини 1915 року він пожертвував на вояків, що повернулись до Клошмер-ля зі шпиталю, в загальній сумі двадцять франків. Згодом він мусив скоротити ці видатки, бо війна затяглася, поза всі ' передбачені терміни, і число поранених, а також і вдів, збільшилось над усяку міру. Хоча, взагалі кажучи, віп ніколи не переставав робити щось патріотичне.
1921 року Жіродо, який любив порядок і все занотовував, задля цікавості підрахував свої виняткові видатки за війну. Під цим малися на увазі гроші, подаровані окремим особам, та пожертви. Він переглянув свої старі записники й вивів загальну суму від серпня 1914 року й до кінця 1918 року: дев'ятсот двадцять три франки п'ятнадцять су, що їх би він був не витратив, якби не війна (хоч він через це не зменшував своїх звичайних сум на милостиню та пожертв на церкву)."Слід, проте, сказати, що ця щедрість знаходила своє відшкодування в додатковій вартості, якої набрали всі його достатки. Водночас він порахував і свій капітал. Оцінивши за поточним курсом свої клошмерльські виноградники, будинок контори, маєтність у Домбі і в Шаролле, ліси та портфель з цінними паперами, він побачив, що ця сума становить чотири мільйони шістсот п'ятдесят тисяч франків (проти двох мільйонів двохсот тисяч франків у 1914 році), не зважаючи на втрату шістдесяти тисяч франків на російські фонди. А що того дня весь його розум був скерований на статистику, то він дістав із шухляди в своєму кабінеті ще маленького записника, позначеного словами "Потаємні видатки". За роки війни загальна сума цих видатків сягала тридцяти трьох тисяч франків. Щоб не критися, сказкімо відразу, що ці видатки нотаря Жіродо збігалися в датах з його виїздами до Ліона і що вони розподілялися здебільшого в кварталі Арше між особами, гідними інтересу за жвавість, з якою вони роздягались та невимушено поводилися із статечними чоловіками.
Роздумуючи над цими цифрами, Жіродо сказав собі з приводу дев'ятисот двадцяти трьох франків п'ятнадцять су: "А я чогось гадав, ніби дав більше",— а з приводу тридцяти трьох тисяч франків: "Зроду-віку не думав, що зайду так далеко..." В останньому випадку він констатував, що попередні церемонії для знайомства — з обідами, шампанським, прогулянками в машині, а деколи й з подарунками — коштували йому більше, піж самі побачення гвіч-на-віч. Але він знав, що така підготовка неминуча для встановлення добрих стосунків. "Зрештою,— дійшов він висновку,— у мене не стільки тих розваг: вічно гибію між оцими стінами!" І промимрив усміхнено: "Чарівні пустухи..." Далі, порівнявши три числа — чотири мільйони шістсот п'ятдесят тисяч франків, тридцять три тисячі франків та дев'ятсот двадцять три фрапки п'ятнадцять су, зауважив подумки: "А я б міг заробити й більше... Адже в мене були можливості".
3 цієї розповіді видно, яким бездоганним добродієм був Жіродо. Ясно як день, що натяки Тоні Б'яра — то все наклепи, підказані злопам'ятством. На щастя, в Клошмерлі пе судили про Жіродо за відгуками Тоні Б'яра. Адже нотар стояв на чолі людей розсудливих. Поняття "розсудливість" важке для визначення, воно має в собі місцеві відтінки. Але назагал можна сказати, що мається на увазі багатство (нікому й на думку не спаде прикладати це поняття до вбогого, бо розум, звісно, не сприйме такого взаємозв'язку, як розсудливість і бідність), тільки багатство для поміркованого, зичливого та обережного — в разі допомоги кому-небудь — ужитку, що гармонійпо узгоджується з переконаннями і вчинками його власника. Що й було, як ми бачили, властиве саме нотареві Жіродо.
Жіродо вважався в Клошмерлі за першого представника буржуазії, бо ж йому передували буржуазною гідністю чотири покоління багатих Жіродо. Крім нотаря, в містечку більше буржуазії не було, всі інші клошмерляни були або багаті виноградарі, або заможні хлібороби. Це ставило Жіродо на особливий ієрархічний щабель, середній між кланом Куртебішів та рештою народу. За прикладом баронеси, він запрошував до свого обіднього столу кюре Поносса, а його честолюбною мрією було побачити за ним якогось дня і саму Альфонсину де Куртебіш. Однак ця шляхетна особа від його запрошень відмовлялась. Хоч вона й переказала через своїх нотарів у Парижі та Ліоні частину своїх паперів на Жіродо, ставитись до нього самого вона воліла не інакше, як до простого управителя. Часом вона його запрошувала до себе,— як ото король приймає .когось із придворних,— але у нього не бувала ніколи, так само як і в Поносса. У повсякденному житті баронеса дотримувалась певних вельми дійових4 засад: адже зрозуміло, що коли касти надто часто навідують одна одну, стираються межі й зникає ієрархія. Вищість баронеси грунтувалась на особливих виявах її прихильності. У своїх стосунках з нотарем, чиє багатство все примножувалось, тоді як її тануло, вона залишалася непоступлива.
— Ну,— казала вона,— коли я ще почну їздити до цього провінційного перогриза їсти рагу, то, слово честі, незабаром зроблюсь його протеже.
Ці баронесині відмови були найбільшою прикрістю для Жіродо. Нотар часом навіть відмовлявся брати всі належні йому відсотки з операцій, які виконував в інтересах своєї клієнтки, сподіваючись, що ці пільги пом'якшать її презирство. Але відмінність їхніх станів у тому й полягала, що горда баронеса не могла терпіти чоловіка, який проводив увесь свій час у комерції.
Решта клошмерлян, навпаки, ставилися до Жіродо з особливою повагою. Він їм навіював шанобливий острах, так само як і Поносе — роздавач небесних привілеїв — та Мураль — охоронець їхніх життів. Але питання життя або смерті ставиться рідко, питання вічності постає раз, і то геть у кінці нашого існування, коли земну партію зіграно остаточно, а ось грошове питання виникає раз у раз з ранку й до вечора, від дитинства й аж до глибокої старості. Думка про зиски била в мозок клошмерлян, як ото ритмічно пульсує кров у жилах, через що вона була вища від усяких інших думок, і саме ця вищість і створювала нотареві авторитет. Не підлягає сумніву, що саме він сягав найглибше в душі клошмерлянам, бо ж коли в містечку й були люди, які ніколи не хворіли, а інші не дбали про вічне блаженство, то ані одного чоловіка не знайшлося б там, який не клопотався б грошима та не потребував доброї поради, як краще обернути свій статок.
Жіродо ходив на месу, святкував Великдень і читав тільки пристойні газети. "В нашому фахові треба викликати довіру",— часто казав він!. (Зрештою, слово "довіра", вжите отут навмання, очевидно, не має прямого стосунку до його переконань, які ,він виставляв напоказ). Що ж до свого здоров'я, то Іасент Жіродо хворів на карієс, мав чиряки та опухи .і взагалі хвороби, що призводять до виділення гною. Крім того, після сорока трьох років у нього траплялися напади інфекційного ревматизму. Бактерії, що знайшли притулок в організмі Жіродо, далися взнаки через чотири дні по одному з його "потаємних видатків". їх прибили, але не повбивали зовсім, бо в артритичних тканинах нотаря було багато закамарків, де їм засісти. Оці повторні й дуже неприємні напади, що вимагали діагнозу, згідного з моральним спокоєм пані Жіродо та бездоганною славою нотаря, ставили останнього в повну залежність від лікаря Мураля, чию мовчанку він цінував і давав йому, зі свого боку, найкращі фахові поради.
-З 2—1599
УРОЧИСТЕ ВІДКРИТТЯ
Мов той чарівливий трубадур, що примушував колись цікавих вихилятися з вікон і відразу ставав улюбленцем дам, з'явилась якогось ранку весна — на добрих п'ятнадцять днів раніше від того часу, коли починає підійматись перша завіса з передбачених режисерами пір року. Ніжний і зухвалий паж, пропонуючи букети фіалок, фарбував щоки жінок у ясно-рожевий колір персикового цвіту і лагідно виявляв ознаки уваги, від яких вони ніяковіли, не можучи й зітхнути до ладу, і зоставались геть схвильовані в радості та чеканні, і зберігали на устах запах квіт тів, садовини й кохання.
Почалося з раптового підвищення температури. В віч на 5 квітня 1923 року невеличкий подув північного вітру, обтяженого пахощами Бургундії, влаштував велике небесне прання, подівши не знати куди чорне лахміття, яке напередодні тяглося з заходу на схід і засмучувало мешканців Клошмерля біля підніжжя Азергських гір, ледь помітних у.бризках брудних хмар, що плювались дощем. За одну ніч сторожа блакиті геть усе вимела, порозгортала полум'яне драпрі й попідвішувала жирандолі. І сонце в цьому голубому атласі, розтягненому в нескінченність, сяяло, сміючись повними щоками, раділо від щирого серця й робило перші квіточки зворушливими, хлопців — ве-
селими, дівчат — поступливішими, старих — не такими буркотливими й напучливими,і батьків більш тямущими, жандармів — трохи .розумнішими, чесних людей і богомільних жінок — терплячішими, а економів — щедрішими, одно слово, повнило всі груди лагідністю. Доводилось хоч-не-хоч примружувати око цьому небесному хитрунові, що видобував веселі іскри зі смарагдових слоїків та герані Пуальфара. Пані Фуаш продавала більше тютюну, кав'ярня при Торбайоновому заїзді була щовечора напхом напхана, кюре Поносе збирав найбільше пожертвувань, аптекар плакав донесхочу, лікар Мураль лікував одним влучним ударом, нотар Жіродо готував шлюбні угоди, Тафардель поліпшував світ, і його дух відгонив резедою, ЇГєшю потайки потирав руки, а між декольтованими персами красуні Жюді спала зморена ніжністю ранкова зоря.
Все оновилось, прибравши свіжого полиску, перед серцями зазоріла низка нових ілюзій, що полегшували тягар життя.