Щоправда, Фаде всіляко силкувався приховати свої, стосунки з дружиною.
— Знаєте,— казав він,— моя Тіна ще трохи бадьориться на людях! Показує свої дурощі. Та я знаю, як її приборкати віч-на-віч...
Хитро примружене л.іве око позбавляло його необхідності розкривати ці потаємні процедури, якими він 'послуговувався-без свідків. Завдяки цьому він міг верховодити гуртом юних аматорів спорту, які щовечора залюднювали його крамницю. Але крижані погляди пані Фаде кінець кінцем виганяли навіть найхоробріших. Забираючи з собою Фаде, вони всі осідали в кав'ярні "Ластівка" (де господинею була Жозетта, жінка лихої слави) і зчиняли там страшний гармидер. "Знов пиячить Фаде зі своєю ша-тією!" — казали мешканці навколишніх осель. Згодом ми ще побачимо цю ватагу за роботою.
Там, де дорога круто звертала і звідки було видно розмаїття долин, аж до самої Саони, стоїть, найгарніший буржуазний особняк Клошмерля. Мури круг нього угорі мали вигадливі грати, портал був із кутого заліза, алеї покривала світла жорства. Квіткові кущі, дерева різних порід, англійський сад з буковими заростями, басейн, скелі, зручні крісла, крокетний майданчик, підвішена куля, в якій догори дном відбивається все містечко, нарешті, розкішний ґанок з рядом жардиньєрок — така була ця садиба. Всюди краса витісняла зиск, що вказувало на велику зайвину прибутків, які дозволяють отак переводити ділянку, надзвичайно добре придатну для виноградинка.
Проживав тут нотар Жіродо з дружиною й донькою Ортанс, юною особою дев'ятнадцяти літ. Його син, двічі не склавши іспиту на ступінь бакалавра,— ганьба, яку страшенно приховували від Клошмерля,— залишився на другий рік у класі риторики єзуїтського колежу у Вільф-ранші. Бувши несосвітенним ледарем, він виявив себе марнотратником, а також страшенним мрійником — гідні жалю нахили у хлопця, якого сподівалися вивчити на но-таря. Юний Рауль Жіродо, коли ще ніхто про це й не здогадувався, твердо поклав собі повік не бути нотарем, а спокійно проживати маєтності, накопичені кількома поколіннями завбачливих Жіродо,— маєтності, які моглп досягти аморальних розмірів, якби один з представників цієї династії, знаряддя в руках людських примх, вчасно не з'явився на світ і пе взявся за перерозподіл капіталу, що його бракує десь-інде, згідно з капопами справедливості, цієї потаємної охоронниці рівноваги у світі. Рауль Жіродо не відчував потреби працювати: він, безперечно, поклав край зловживанню цією рисою своїх предків, ви-корінивши її в собі до решти. Десь від п'ятнадцяти років, поринаючи на дозвіллі в глибокі роздуми про життя, цей нероба визначив собі дві мети, справді гідні, на його думку, сипа такої родини: мати легкову машину, й біляву коханку, і то дуже гладку (цей смак до дебелого тіла був реакцією на звісну худорбу жінок роду Жіродо). Непокірний син мріяв скинути з себе будь-яку опіку й порвати з усіма сімейними традиціями. Тим-то всі помилялись у вдачі цього ледачого студента колежу, який умів протистояти тому, хто чинив йому наперекір. Ступеня бакалавра він не прагнув, і так його й не здобув, але завжди мав досить грошей у кишені, а пізніше таки придбав легкову машину й біляву коханку. Обидві прислужились йому, швидко призвівши його до боргу в двісті п'ятдесят тисяч франків — щоправда, не без допомоги покеру. Як на юну Ортанс, то вона теж вдалася не така, як треба, і то теж із власної провини, бо добрих порад їй не бракувало. Але вона керувалася спонуками своєї небезпечно романтичної натури, читаючи дуже багато,; а надто поетів, через що закохалася в хлопця без шеляга за душею,— така пристрасть буває найвищою покарЬю дівчатам, які не слухають порад батька-матері. Та нр разі ми забігаємо далеко наперед, а це відвертає нас від основної розповіді. Дивна була сім'я оці Жіродо,1 дуже багаті нотарі протягом чотирьох поколінь. Прадід був чоловік вродливий, розумний, щирий. Але нащадки, одружуючись не так із жінками, як з достатками, довели рід до виродження. Од-на-єдина фраза Сіпрієна Босолейля якнайвлучніш пояснює цю еволюцію: "Жіродо —> це виродки, що кохаються з прорізом скарбнички". Однак за гроші можна мати все, крім здорової крові. Дотримуючись своєї системи,1 Жіродо поступово пожовкли та зашкарубли, як старі документи з їхніх архівів. Іасент Жіродо зі своїм нездоровим кольором шкіри, тонкими ногами та вузенькими плечима правив за яскравий приклад цього фізично звироднілого роду.
Якщо повірити Тоні Б'яру, то Жіродо — це "мерзенний облудний скупердяй, хапуга, старий п...ун"і паскудник з брудними вадами",' чоловік, що ніколи не дасть безсторонньої поради й веде справи клієнтів для якнайбільшої своєї вигоди. Звісна річ, Тоні Б'яр, звільнений від військової служби, як інвалід війни, мав добру нагоду досконало пізнати Жіродо, прослуживши у нього писарем цілі десять років, аж до 1914 року. Та до заяв Тоні Б'яра слід ставитись.обережно, бо ось уже кілька років, як він з Жіродо посварився. Б'яр збирається позиватись зі своїм колишнім хазяїном за збитки, а в такому настрої він, безперечно, дещо перебільшує в своїх міркуваннях. Як сумлінні історики, розповімо, звідки взялись оці нібито збитки.
Коли скалічілий Тоні Б'яр 1918 року повернувся до Клошмерля, то найперше пішов відвідати Жіродо. Нотар прийняв його дуже радо і став велемовно запевняти у вдячності. всього містечка, називав його героєм, розводився про славу, якою вкрив себе поранений. Він навіть запропонував йому повернутись на роботу в контору, поклавши, звісно, нову платню, меншу з огляду на послаблу працездатність Б'яра. Але останній відповів, що в нього є пенсія. Врешті, по півгодинній сердечній розмові, Жіродо сказав своєму колишньому писареві: "А вам узагалі-то ще й поталанило" — і, провівши його, тицьнув йому на прощання десять франків. Остання фраза, десять франків та пропозиція вернутись на роботу за меншу платню — оце й усі були збихки Тоні Б'яра.
Тільки ж чи мав Тоні Б'яр підставу ображатись? Жіро-до, розмовляючи з ним, як завше, думав тільки про гроші, а Тоні Б'яр, слухаючи, думав1 зовсім про інше. З погляду Жіродо, власне, й не скажеш, що він у чомусь завинив: адже якщо заробляти перед війною сто сорок п'ять франків у місяць з єдиною перспективою дослужитись до двохсот двадцяти п'яти у п'ятдесят років, а тоді повернутись за чотири роки в містечко, маючи вісімнадцять тисяч франків пенсії щороку, це, висловлюючись по-гендляр-ському, добра оборудка. Тобто висновки Жіродо були фінансового порядку, тоді як Топі Б'яр себелюбно думав тільки про одно, що вибувши з чотирма кінцівками, він, після ампутації лівої руки по лікоть і правої ноги до половини стегна, повернувся лише з двома у тридцять три роки. Звичайно, він вважав себе не дуже працездатним, але відмовлявся врахувати протилежне: що вісімнадцять тисяч франків на рік за півруки та ногу дрібного урядовця — це ціна добра, ще й як добра. Осліплений кривдою, він не брав до уваги того, скільки він коштуватиме державі, а Жіродо,— більш тверезий, бо ж він лишився неушкоджений і безнастанну вправляв свій розум в економічних розрахунках,— брав це до уваги, і то слушно. Нотар.еві спало на думку, що якщо почнуть вважати непрацездатними всіх чоловіків, які повтрачали тільки по дві кінцівки, то цим самим можуть накоїти бозна-яких дурниць. У цьому він вбачив небезпеку, яка його знепокоїла з точки зору пайформальнішої математичної логіки. Він подумав собі: "Ось хлопець, який проживе ще років двадцять. Припустімо, що таких, як він, сто тисяч. В які кошти це стане державі?" Результат підрахунку його вжахнув:
18 ООО X 20 = 360 000 X 100 000 = 36 000 000 000.
Тридцять шість мільярдів! Але ж постривайте, як бути далі? Легко сказати: "Німець заплатить". А пенсії вдовам, а заподіяна війною шкода?.. Де взяти грошей на все це? Де? Він підрахував, що на різні позики має підписати паперів у сумі п'ятсот сімдесят п'ять тисяч франків. Треба бути дуже обережним із закупками відсоткових паперів, випущених країною, що зобов'язується виплачувати пенсії за тисячі відбитих рук і ніг. Він занотував у записнику слово "позики" й тричі його підкреслив. Йому не давало спокою і інше міркування. "Припустімо,— хай це припущення необгрунтоване, але все ж припустімо,— що я, Жіродо, втратив на війні р ку й ногу, і мені дали пенсію тільки вісімнадцять тисяч франків". Це ж бо жахіття! Його раптом ошелешило, що в основі цієї системи пенсій щось хибне: виходить, кінцівки оплачуються однаково, рука нотаря йде за ту саму ціну, що й рука якогось писарчука або чорнороба? Неймовірна річ! Ось до якого безглуздя доводить політика загравання з виборцями! "Ці люди доведуть нас до розорення!" — трагічно вигукнув Жіродо в тиші свого кабінету.
Він думав про політичних діячів, відповідальних за всі такі постанови. Нараз моторошне чуття пронизало його мозок, щось на взірець подзвону, що знаменував банкрутство сучасної доби, скасування високих емоцій, які здавна підпирали цивілізацію: невже війна, що має бути школою самопожертви, насправді тільки заохочує до неробства?
Всі ці роздуми Жіродо подано тут так докладно для того, щоб показати, якими широкими поглядами керувався він, чиї міркування, хоч подеколи й стосовні його особисто, в цілому підносилися до загальнодержавного масштабу й сягали далеко в майбутнє у вигляді корисних —завбачень.
А що з.дього приводу думав Тоні Б'яр? Мусимо визнати, що він міркував далеко не так грунтовно. Бідолаха,— адже він утратив руку й ногу на війні,— гадав собі, що цей пересічний випадок надзвичайний і повинен бути в центрі загальної уваги, наче ті, хто зостався непокалі-ченим, щось мають йому завдячувати. Цей Тоні Б'яр справді претендував на надмірні привілеї! Клав собі в кишеню вісімнадцять тисяч франків у рік і бодай би хоч спасибі кому за те! І коли шанований, визначний добродій, який у своєму заможному становищі знайшов можливість виявити до нього співчуття і запропонував йому десять франків, та ще й поздоровив з таланом у тридцять років прикласти руки до вісімнадцятитисячної пенсії, він спалахнув гнівом. Чи ж він мав на те право? Адже він сподобився вельми доброприхильного обходження. Бо ж коли на рік раніше від Тоні Б'яра до Клошмерля повернувся однорукий Жан-Луї Галапен, Жіродо обмежився тим, що сказав йому на вулиці: "Це дуже сумно, бідний мій хлопчику.