Згодом Перро отримав офіційне розпорядження. Довідавшись про нього, Франсуа підізвав Бека, обхопив його обома руками й заплакав. Це було прощання Бека із Франсуа й Перро. Вони назавжди зникли з його життя, як і чимало інших людей.
Його й інших собак передали якомусь напівкровному шотландцеві. Разом з десятком інших собачих запряжок вони знову вирушили у напрямку до Доусона. Тепер уже вони не йшли порожнем, бо їм було не до встановлення рекордів. День у день вони, не маючи спочинку, тягли нарти з важкою кладдю. Це була поштова валка, що мала з усіх кінців світу доправити звістки людям, котрі шукали золото на Північному полюсі.
Беку це було не до вподоби, проте з професійної гордості він працював добре і стежив, аби решта його товаришів пишалися своєю роботою і виконували її сумлінно. Дні спливали, кожен наступний день був як дві краплі води схожий на попередній. Щоранку у точно визначений час кухарі бралися до справи – розпалювали багаття, готували сніданок. Потім одні вантажили на нарти намети й решту багажу, інші запрягали собак. В дорогу вирушали із першими проблисками світанкової зорі. Увечері робили привал. Люди напинали намети, рубали дрова й ламали соснові гілки для підстилки, наносили води або криги кухарям. Потім годували собак. Для Бека і його товаришів це було найбільш приємною частиною дня. Втім, не менш приємно було й після трапези. З'ївши свою пайку риби, можна було годинку-другу потинятися без діла серед інших собак, яких тут було більше сотні. Поміж них траплялися й небезпечні забіяки, та після трьох боїв із найбільш лютими псами він завоював беззаперечний авторитет, і варто було йому тільки наїжачитися й ошкіритися, як усі поступалися йому дорогою.
Найбільше полюбляв Бек лежати біля багаття. Підібгавши задні лапи, витягнувши передні й піднявши голову, він замислено дивився на вогонь. У такі моменти він іноді згадував великий будинок судді Міллера в сонячній долині Санта-Клара, цементний басейн, де він плавав, безшерсту мексиканку Ізабель і японського муцика Тутса. Але частіше Бек згадував чоловіка у червоному светрі, загибель Керлі, велику битву зі Шпіцом і всі ті смаколики, які йому колись доводилось їсти. Він не тужив за батьківщиною. Країна сонця стала для нього ефемерним далеким спогадом, який не хвилював його. Значно дужче марилися йому спогади про інше життя, далеке життя пращурів. Завдяки їм усе те, чого він ніколи раніше не бачив, здавалося йому знайомим. А інстинкти (що теж були відгомонами життя тих пращурів), які раніше спали в його мозку, тепер ожили й заволоділи його думками.
Коли він лежав біля багаття й сонно мружився на вогонь, часом йому починало здаватися, ніби це полум'я якогось іншого багаття, де він грівся колись, і поруч він бачив не кухаря-метиса, а зовсім іншу людину. Були в нього короткі ноги й довгі руки, м'язи – як вузлуваті мотузки. Чуприна в нього була довга і скуйовджена, череп від очей до тім'я скошений. Ця людина промовляла дивні звуки й, очевидно, дуже боялася темряви, бо щоразу вдивлялася в неї, стискаючи в руці ціпка із великим камінцем, прив'язаним до його кінця. Той чоловік був майже голий – тільки на спині теліпалася шкура, подерта й пожолоблена од вогню.
Однак його тіло було покрите волоссям: на грудях, плечах, за затиллі рук і на стегнах волосся було густе, мов хутро. Людина стояла не прямо, а нахиливши тулуб уперед і зігнувши ноги в колінах. І в її тілі відчувалася якась дивна пружність, майже котяча гнучкість і напруженість, як у тих, хто живе в постійному страхові перед видимими й невидимими небезпеками.
Іноді ця кудлата людина сиділа біля багаття навпочіпки й дрімала, низько опустивши голову. Тоді вона спиралася ліктями об коліна, руками затуляла голову, як від дощу. А за багаттям, у темряві, світилося безліч розпечених жарин, і завжди парами: Бек знав, що це очі хижих звірів. Він чув, як тріщали кущі, крізь які вони продиралися, чув звуки, що сповіщали про їхнє наближення.
І коли Бек лежав на березі Юкону й марив, лінькувато вдивляючись у вогонь, ці звуки й привиди іншого світу тривожили його так, що шерсть в нього ставала дибки і він починав тихо скавучати або глухо гарчати. Тоді кухар-метис казав: "Агов, Беку, прокинься!" – і марево зникало, він повертався до реального світу. Тоді Бек зводився на ноги, позіхав і потягувався, наче і справді допіру прокинувся.
Робота вимотувала собак: важка дорога, непосильний вантаж. Коли ж нарешті вони дісталися Доусона, то мали жалюгідний вигляд. Аби відновити сили, їм слід було відпочити днів з десять або принаймні тиждень. Та за два дні вони вже спускалися з листами від Казарм на лід Юкону. Кожен божий день мела завірюха, бігти по свіжому снігу було тяжко, собаки були геть виснажені, погоничі злі. Одне було добре: люди дбайливо ставились до собак.
Отаборившись, погоничі спершу займалися собаками. Першими вечеряли пси, потім – люди. Поки не оглянуть усіх собак, ніхто не залазив до спального мішка. Та все ж сили собак згасали. За зиму вони подолали тисячу вісімсот миль, тягнучи за собою вщерть навантажені нарти. Тисяча вісімсот миль звалять з ніг найвитривалішого пса, та Бек не здавався. Він змушував працювати інших і підтримував дисципліну у своїй запряжці, проте втома давалася взнаки. Біллі щоночі скиглив і стогнав уві сні, Джо спохмурнів, а до Соллекса було небезпечно підходити не лише з боку сліпого ока.
Та найдужче змордувався Дейв. З ним коїлось щось недобре. Він став дратівливий і похмурий; щойно ставали на ніч, як він одразу ж викопував собі ямку і вмощувався в ній. Погонич приносив туди їжу, і Дейв лежав аж до тієї пори, коли його знову потрібно було запрягати. А в дорозі, коли раптом зупинялися нарти й напиналися посторонки або треба було напружитись, аби рушити з місця, він жалібно стогнав.
Погонич оглядав його, але не розумів, що з ним сталося. Зрештою Дейвом зацікавилися інші погоничі. Вони балакали про нього під час вечері та перед сном, коли палили останню люльку, а якось увечері влаштували справжній консиліум. Дейва привели до багаття і почали обмацували та м'яти з такою ретельністю, що він кілька разів завив од болю. Усі кістки цілі, та, мабуть, у нього щось боліло всередині.
Коли вони дісталися до Касьярської обмілини, Дейв так охляв, що раз у раз падав. Шотландець подав сигнал зупинитися й випряг його, а на місце голобельника поставив Соллекса, котрий стояв найближче. Він хотів, аби Дейв перепочив, хотів дозволити йому бігти на волі за нартами. Але Дейв не бажав, аби його усунули від роботи. Коли з нього знімали посторонки, він гарчав і шкірив зуби, а побачивши Соллекса на своєму улюбленому місці, тужно завив. В ньому заговорила гордість – смертельно хворий Дейв протестував проти того, що його замінили іншим.
Коли нарти рушили, він побіг збоку, провалюючись у пухкий сніг і намагаючись куснути Соллекса або кидаючись на нього, щоб повалити у сніг; він намагався втиснутися у запряжку між Соллексом і нартами й увесь час скиглив, гарчав і гавкав од болю й досади. Шотландець пробував відігнати його батогом, але Дейв не зважав на дошкульні удари, а в погонича совісті не вистачило репіжити його дужче.
Пес не хотів спокійно бігти накоченою дорогою за нартами і мчав цілиною, вперто провалюючись у м'який сніг. Незабаром він зовсім знесилів і впав. Лежачи, він тужливим виттям проводжав довгу низку нарт, що мчали повз нього.
Зібравши всі сили, Дейв сяк-так чвалав услід, аж поки валка не зупинилась. Дейв ледь доклигав до свого колишнього місця і став збоку біля Соллекса. Його погонич відійшов до інших нарт – прикурити від сусідової люльки. За хвилину він повернувся і подав сигнал рушати. Раптом усі зупинилися й занепокоєно повернули голови – собаки рушили з якоюсь дивною легкістю. Здивувався й погонич – нарти не йшли. Він гукнув товаришів. Виявилося, Дейв перегриз обидва посторонки Соллекса й уже стояв перед нартами, на своєму старому місці.
Він благав поглядом, аби його не проганяли. Здивуванню погонича не було меж. Його товариші ще довго балакали про те, що важка робота вбиває собак, одначе ті страшенно ображаються, коли їх виганяють із запряжки. Пригадалися випадки, коли старі чи хворі пси здихали від туги, якщо їх випрягали. Під кінець розмови дійшли висновку, що раз Дейву судилося скоро здохнути, то варто зглянутись над ним і дати йому померти зі спокійною душею на своєму місці.
Дейва знову впрягли в нарти, і він гордо потяг їх, як колись, хоча деколи стогнав від нападів якогось болю всередині. Кілька разів він падав, і решта собак тягла його в посторонках. А одного разу нарти наїхали на нього, і після цього Дейв почав кульгати на задню ногу.
Так він тримався аж до вечора. Погонич дав йому місце біля багаття. До ранку Дейв так ослаб, що далі вже йти не міг. Коли настав час запрягати, він ледве підповз до свого погонича, судомним зусиллям звівся на ноги, але похитнувся й упав. Потім повільно поповз на животі до того місця, де на його товаришів надівали посторонки. Він простягав передні лапи й поштовхом пхав своє тіло вперед на дюйм чи два. Але незабаром його полишили сили, і собаки бачили, як Дейв лежав на снігу, важко дихаючи й з тугою дивлячись їм услід. Його сумне виття долинало до них, аж поки вони зникли за лісом.
Там валка зупинилася. Шотландець поволі попрямував до щойно покинутого табору. Люди замовкли. Незабаром здаля долинув постріл. Шотландець хутко повернувся до саней, засвистіли батоги, весело задзеленчали дзвіночки, і нарти помчали далі. Бек знав, і всі собаки знали, що сталося там, за лісом.
Поклик пращурів. 5. Труднощі й злигодні тяжкого шляху
За тридцять днів після від'їзду з Доусона поштова валка на чолі з Бековою запряжкою прибула до Скагуея. Собаки були вкрай виснажені й змучені. Бек важив уже не сто сорок, а сто п'ятнадцять фунтів. Менші пси схудли ще більше, ніж він. Симулянт Пайк, котрий усе життя спритно обдурював погоничів, тепер кульгав по-справжньому. Закульгав і Соллекс, а Даб потерпав від болю у вивихнутому плечі.
Лапи у всіх були зачовгані, вони втратили всю свою рухливість і пружність і ступали так важко, що собаки стомлювалися удвічі більше. Смертельна втома добивала їх. Від короткого надмірного навантаження втома минає за якихось дві-три години.