Кінь загадково пропав.
Тронк нахилився над мертвим і поторсав його за плече, але вмить одсахнувся, немов зрозумівши, що діє не за статутом.
— Підніміть його! — злим голосом наказав він солдатам. — Та спочатку заберіть рушницю.
Один із солдатів поставив ліхтар на землю. Лаццарі не встиг склепити повіки і в шпаринках між ними видніли зіниці, на яких грав відблиск вогню.
— Тронк! — покликав із темряви майор Матті.
— Слухаю, пане майоре! — виструнчившись, одповів Тронк.
— Де це трапилось? Коли він зник? — почав питати майор, ліниво розтягуючи слова, наче все це його не дуже цікавило. — Мабуть, біля джерела і тих кам'яних брил?
— Так, пане майоре, біля джерела, — коротко відповів Тронк.
— І ніхто не бачив, як він утік?
— Ніхто, пане майоре.
— Отже, біля джерела. Було темно?
— Так, пане майоре, дуже темно.
Тронк іще трохи постояв струнко, та оскільки майор мовчав, подав знак солдатам продовжити свою справу. Ті обережно перевернули мерця горілиць.
— В лоба? — почувся голос майора Матті, який одразу помітив маленьку криваву пляму над переніссям.
— Що ви кажете, пане майоре? — запитав Тронк.
— Я питаю: куля влучила в лоба? — мовив Матті, невдоволений тим, що мусить повторювати.
Тронк підняв ліхтаря, освітив обличчя Лаццарі й теж помітив маленьку пляму.
— Гадаю, що так, пане майоре. В лоба, в саму середину.
Солдати знову взялись до роботи. Двоє підняли мертве тіло за руки, двоє за ноги. Ніким не підтримана голова похилилась додолу, потворно розкрився, хоч і скутий смертю рот.
— А хто стріляв? — поцікавився Матті, все ще не виходячи з темряви.
Тронк, клопочучись мертвим, не почув запитання.
— Підніміть йому голову! — роздратовано скомандував він. Тоді здогадався, що Матті щось мовив, і став струнко:
— Пробачте, пане майоре, здається...
— Я питаю, хто стріляв? — повагом повторив майор Матті, даючи зрозуміти, що не втрачав терпець лише через присутність покійника.
— Як його звуть? — тихо запитав Тронк солдатів.
— Мартеллі, — відказав хтось. — Джованні Мартеллі.
— Джованні Мартеллі! — гучним голосом доповів Тронк.
— Мартеллі, — повторив у задумі майор. Прізвище здалося йому знайомим. Напевно, це був один із нагороджених на стрілецьких змаганнях. Матті керував курсами підготовки стрільців і пам'ятав імена кращих. — Його начебто кличуть Чорнявим?
— Чорнявим, пане майоре, — відповів Тронк. — Це його прізвисько серед товаришів.
Він сказав так, немов виправдовуючи солдата й доводячи, що Мартеллі не відповідає за своє прізвисько і немає причини карати його. Але майор і не думав нікого карати.
— Еге, Чорнявий! — вигукнув він, не приховуючи свого задоволення. Старший сержант зиркнув на нього злими очима. Ну ж, думав він, дай йому нагороду за те, що спритно порішив людину. Влучний постріл, чи не так?
Дійсно влучний постріл. Саме про нього міркував зараз Матті. Подумати лишень, коли Мартеллі стріляв, уже було темно. Всі його учні просто молодці.
В ці хвилини Тронк ненавидів майора. Так, так, скажи гучніше, що ти задоволений. Те, що Лаццарі вбито, тебе не турбує.
Немов почувши його, майор спокійно мовив:
— Авжеж, Мартеллі не помиляється. Це справжній снайпер.
Коли він замовк, старший сержант повернувся назад, аби подивитись, що роблять із нещасним Лаццарі. Його вже поклали на ноші й накрили солдатською ковдрою, з-під якої виглядали руки, дві великі червоні руки селянина, де ніби ще пульсувала кров.
Тронк кивнув головою, і солдати підняли ноші.
— Можемо йти, пане майоре? — запитав він.
— А на кого ти ще чекаєш? — грубо відповів Матті, який відчув неприязнь Тронка й хотів відплатити тим самим, та ще й з презирством старшого за званням.
— Пішли! — наказав Тронк. Мав би сказати: "Кроком руш!", але це здалося йому наругою над мерцем. Тільки зараз він зміг окинути зором мури Фортеці, побачити нагорі вартового, освітленого вогнем ліхтаря. За цими мурами, в солдатській казармі, є ліжко Лаццарі та його шафка, де лежать привезені з дому речі: статуетка Мадонни, два качани кукурудзи, кольорова хусточка, чотири срібні ґудзики від парадного мундира, що належали дідові, а тут, у Фортеці, були ні до чого.
Мабуть, на подушці лишився слід від його голови, коли він прокинувся два дні тому. Напевно, є ще чорнильниця, подумки додав служака Тронк, чорнильниця й ручка. Все це запакують і відправлять його родині з листом пана полковника. Речі, видані державою, перейдуть до іншого солдата, крім однострою та рушниці: їх поховають разом із мерцем. Така традиція Фортеці.
XIV
А рано-вранці з Нового редуту помітили на північній рівнині маленьку чорну смужку, вузьку риску, що рухалась і не могла бути обманом ока. Першими її побачили вартові Андроніко та П'єтрі, потім сержант Батта, який почав був кепкувати з солдатів, і нарешті черговий офіцер лейтенант Мадерна.
Маленька чорна смужка рухалася з півночі безлюдним піщаним простором і здавалася невірогідним явищем, хоча вночі якісь передчуття турбували залогу Фортеці. Близько сьомої години ранку вартовий Андроніко подав сигнал тривоги. Щось-таки сунуло з півночі, чого ніколи не траплялося за пам'яті ветеранів. Коли ще більше розвидніло, на білому тлі пустелі чітко вималювалася людська колона, яка нестримно йшла вперед.
Кілька хвилин по тому кравець Просдочімо залишив швальню й піднявся нагору, аби огледітись довкола з висоти Фортеці, як робив це щоранку від давніх часів. Вартові без перешкод пропускали його, і він, походивши вздовж сторожових постів і трохи погомонівши з черговим сержантом, повертався до свого підвалу.
Цього ранку він, як завжди, поглянув згори на приступний зорові трикутник пустелі й подумав, що раптом помер. Ні, це був не сон. Уві снах завжди є щось безглузде і штучне, й не можна уникнути підсвідомого відчуття, що за мить ти прокинешся. Нематеріальні образи сновидінь аж ніяк не схожі на картину пустелі, якою рухалась когорта невідомих людей.
Але все це було таке дивне, так нагадувало сни його молодих літ, що Просдочімо навіть не міг подумати, ніби перед ним реальне видовище.
Як і годиться мерцеві, кравець застиг на місці, вважаючи, що вивести його із такого стану може лише якась таємнича сила. Однак це зробив старший сержант, шанобливо поторсавши його за плече.
— Що з вами? Вам погано? — запитав він.
Лише тоді Просдочімо прийшов до тями.
Майже так, як уві снах, але красивіше, йшли з Північної держави загадкові люди. Час швидко збігав, очі не моргаючи спостерігали незвичну картину, сонце сяяло на вечірньому прузі, незнайомці наближались, але досить повільно. Хтось казав, ніби бачить піших і вершників, які рухаються вервечкою, несучи прапор. Інші, почувши ці слова, і собі почали повторювати, ніби бачать те ж саме, а насправді помічали тільки рух тонкої чорної смужки.
— Татари! — наважився на зухвалий жарт вартовий Андроніко, хоча його обличчя побіліло, як у мерця.
За півгодини лейтенант Мадерна наказав вистрелити з гармати — сигнал тривоги, передбачений статутом у випадках, коли помічають наближення озброєного ворожого війська.
Багато років тут не чули жодного гарматного пострілу. Мури Нового редуту ледь здригнулися. Серед скель розлігся глухий грім, лиховісний звук нищення. Лейтенант Мадерна спрямував свій погляд на плаский силует Фортеці, чекаючи ознак пожвавлення. Проте сигнал гармати не викликав там тривоги — незнайомці йшли трикутником рівнини, який проглядався з центрального форту, і там уже всі знали цю новину. Навіть вояки у найвіддаленішому куточку Фортеці, де крайній лівий бастіон упирався в скелю, навіть вартовий підземного складу ліхтарів і будівельних матеріалів, який взагалі не міг нічого побачити. Сидячи в темному сутерені, він прагнув, щоб його чергування якнайскоріше скінчилося, щоб можна було вийти на мури й самому переконатись у вірогідності цієї події.
А життя йшло своїм звичаєм. Чатові залишалися на постах, крокуючи туди і сюди визначеною їм відстанню, писарі копіювали накази рипучими перами, ритмічно вмочаючи їх у чорнило, а з півночі сунула орда невідомих людей, що їх можна було сміливо вважати ворогами. У стайнях обслуга чистила зґреблами коней, повільно здіймався димок над кухонним комином, троє вояків замітали подвір'я, але всіх охоплював урочисто тривожний настрій, небувале піднесення духу, наче прийшла знаменна година й ніщо не може її зупинити.
Офіцери і солдати жадібно вдихали ранкове повітря, проймаючись новим життям. Артилеристи з жартами поралися біля гармат, мов біля свійських тварин, що потребують особливого догляду. Позирали на них із певним неспокоєм: а раптом по багатьох роках ржавіння вони не стрілятимуть? Ніколи ще вістовики не сновигали так швидко сходами. Ніколи однострої не були в такому порядку, не блищали так багнети, не співали так войовничо сурми. Отже, залога не марнувала час, а стара Фортеця кінець кінцем усе ж була чогось варта.
Тепер усі чекали головного сигналу "велика тривога", що його вояки ще майже ніколи не чули. Під час навчань за межами Фортеці, у віддаленій долині, сурмачі, хвацько демонструючи своє вміння, іноді пробували награвати цей знаменитий сигнал, але ніхто не гадав, що він коли-небудь пролунає по-справжньому. Тепер вони жалкували, що не вивчили його як слід. Це було довге арпеджіо, яке закінчувалось дуже високою нотою, і тому навіть незначна помилка різала слух.
Віддати наказ грати "велику тривогу" міг лише комендант Фортеці, й усі зверталися думкою до полковника. Солдати чекали, що він підніметься на мури і пройде їх із кінця в кінець, перевіряючи бойовий стан залоги. Уявляли, як він іде з легкою усмішкою, пильно дивлячися всім у вічі. Мабуть, і для нього це теж щаслива днина. Хіба він не прожив життя, чекаючи такої нагоди?
Однак полковник Філіморе сидів у кабінеті й дивився на північ, туди, де скелі не затуляли малий трикутник пустельної рівнини. Він бачив вервечки чорних крапок, що, мов мурахи, сунули у напрямку Фортеці й насправді скидалися на вояків.
Час від часу заходив хтось із офіцерів — підполковник Ніколозі, начальник варти, командири підрозділів. Нетерпляче чекаючи рішучих розпоряджень коменданта, вони прагнули потрапити до кабінету під будь-яким приводом, повідомляючи про другорядні новини: з міста прибув фургон із харчами, зранку почався ремонт пічок, закінчилися відпустки десяти солдатів, на терасі головного форту встановлено далекоглядну трубу, тож чи не хоче пан полковник подивитись у неї.
Офіцери ставали струнко, доповідали, клацали підборами й виходили, не розуміючи, чому полковник сидить мовчки і не віддає наказів, що їх усі чекають.