Та раптом закінчилися набої, і з перев'язаною головою він кидається на чолі жменьки героїв у гущу ворогів. Нарешті прибуває підмога. Чужинці схитнулися, кинулися врозтіч. Він падає знесилений на землю, стискаючи в руці закривавлену шаблю. Хтось кладе йому долоню на груди і кличе: "Лейтенанте Дроґо! Лейтенанте Дроґо!" Він повільно розплющує очі: король, король власною персоною схилився над ним і дякує за мужність.
У такі години мрій і сподівань народжувалися героїчні історії, які хоч і не були реальними, розраджували сіре кошарне життя. Іноді він задовольнявся зовсім простими сюжетами, не виставляв себе великим героєм, відмовлявся від рани, навіть від короля і його поздоровлень. Все обмежувалося звичайним боєм, де можна було, пишаючись у парадному мундирі, кришити з посмішкою на вустах лави ворогів. Лише одна така битва могла б зробити його щасливим на все життя.
Але цього вечора лейтенантові важко було відчувати себе героєм. Темрява вже огорнула світ, північна рівнина втратила будь-який колір, хоч і не поринала в сон, наче там народжувалося щось небезпечне.
Була восьма вечора, небо затягли густі хмари, коли Дроґо раптом здалося, ніби він бачить на рівнині, просто перед редутом, невелику чорну пляму, що рухається в його бік. Мабуть, очі стомилися, подумав він, напружуєш їх, а потім ввижається казна-що.
Дроґо стулив повіки, відтак знову розплющив очі й почав роздивлятися навколишні речі: цеберко для миття підлоги, залізний гак у стіні, ослінчик, що його наказав принести сюди офіцер, який чергував раніше. За кілька хвилин знову глянув униз, де начебто бачив чорну пляму. Вона була там і так само повільно рухалась.
— Тронк! — схвильованим голосом покликав Дроґо.
— Слухаю, пане лейтенанте! — миттю пролунала поруч гучна відповідь, змусивши його здригнутися.
— А, ви тут? — сказав він і перевів дух. — Тронк, можливо, я помиляюсь, але мені здається... здається, ніби там унизу щось рухається.
— Так, пане лейтенанте! — незворушно відповів Тронк. — Я теж кілька хвилин дивлюся на це.
— Як? — здивувався Дроґо. — Ви теж це побачили? Що ви бачите?
— Річ, яка рухається, пане лейтенанте.
Дроґо відчув бурхання крові у скронях. "Кепські справи, — подумав він, забувши свої войовничі фантазії. — Тільки цього мені бракувало".
— А, ви теж це побачили? — знову запитав він у марній надії, що той заперечить.
— Так, пане лейтенанте, — мовив Тронк. — Десять хвилин тому. Я пішов униз пересвідчитися, що гармати почищено, тоді піднявся сюди й побачив...
Обидва замовкли. Для Тронка ця подія теж мала бути незрозумілою.
— Що це таке, Тронк?
— Не знаю. Воно дуже повільно рухається.
— Дуже повільно?
— Так. Я подумав, що це волотки очерету.
— Волотки. Які волотки?
— Там унизу росте очерет, — мовив Тронк, указуючи праворуч, але в темряві годі було щось розгледіти. — О цій порі на ньому з'являються чорні волотки. Іноді вітер відриває їх і жене по землі, мов клуби диму. Однак вони мали б летіти швидше...
— Тоді що ж це може бути?
— Хтозна, — мовив Тронк. — На людей не схоже. Вони прийшли б з іншого боку.
— Тривога! Тривога! — раптом крикнув вартовий, за ним другий, третій. Вони теж помітили чорну пляму. З приміщень редуту швидко побігли нагору вільні від чергування солдати. Вони скупчились біля парапету, цікаві й трохи налякані.
— Бачиш його? — питав один солдат. — Он там, унизу. Тепер зупинився.
— Це, мабуть, туман, — мовив другий. — Іноді в тумані бувають дірки, крізь які видно те, що позаду. Таке враження, ніби щось рухається, а насправді це дірки в тумані.
— Так, так, тепер бачу, — лунало поруч. — Але ж воно завжди було там. Це чорний камінь, ось що це таке.
— Який там камінь! Хіба не бачиш, знову рухається. Ти що, сліпий?
— Кажу тобі, камінь. Я завжди його бачив. Чорний камінь, схожий на черницю.
Хтось засміявся.
— Ідіть, ідіть звідси, гайда до себе! — втрутився Тронк, випереджаючи лейтенанта, в якого ці крики посилювали тривогу. Солдати неохоче пішли з тераси, й знову запала тиша.
— Тронк? — розгублено спитав Дроґо. — Ви подали б сигнал тривоги?
— Сигнал тривоги для всієї Фортеці? Тобто, чи дав би я постріл, пане лейтенанте?
— Сам не знаю. Ви гадаєте, слід підняти тривогу?
— Я б почекав і розібрався. Якщо дати постріл, заворушиться вся Фортеця. А раптом нічого нема?
— Тим-то й ба! — погодився Дроґо.
— До того ж, — продовжував Тронк, — це не відповідало б статутові, де сказано, що тривогу слід оголошувати лише в разі небезпеки. Саме так: "В разі небезпеки, при появі озброєних загонів і в усіх інших випадках, коли підозрілі особи наближаються на відстань ста метрів від лінії мурів".
— Так, — погодився Джованні. — А тут, мабуть, більше ста метрів, еге ж?
— Звичайно, — відповів Тронк. — Одначе, хіба можна твердити, що це люди?
— А хто ж це може бути, примари чи що? — роздратовано заперечив Дроґо.
Старший сержант нічого не відповів.
Охоплені сумнівами в лабетах глупої ночі, Дроґо і Тронк стояли біля парапету, втупивши очі туди, де починалася Татарська пустеля. Загадкова пляма здавалась тепер нерухомою, наче дрімала, й поступово Дроґо знов повернувся до думки, що це лише схожа на черницю чорна кам'яна брила, а його стомлені очі побачили те, чого не було. Він навіть відчув невиразну гіркоту, яка виникає, коли вирішальні накреслення долі оминають нас не торкнувшись, їхнє глухе рокотання губиться десь вдалині, а ми зостаємось серед куп опалого листя, жалкуючи за втратою згубної, але великої нагоди.
Та незабаром із темної пустелі знову повіяло знайоме дихання страху. Дроґо остаточно відчув себе маленьким і самотнім. Тронк не був тією людиною, яка могла його зрозуміти. Ех, якби поруч знаходились друзі, хоча б один, усе виглядало б інакше і він би не мучився, а жартував, чекаючи на світання. Тим часом рівниною повзли пасма туману, утворюючи блідий архіпелаг у чорному океані. Одне таке пасмо приблукало аж до підніжжя Нового редуту й накрило таємничу пляму. Шинеля Дроґо обвисла й поважчала.
Яка довга ніч! Він уже втратив надію дочекатись її кінця, коли небо раптом посвітлішало і холодні повіви вітру сповістили про скору появу зорі. Саме в ці хвилини його взяла дрімота. Спершись на парапет, він клював носом, відтак голова остаточно впала на груди й склепились важкі повіки. Народжувався новий день.
Він прокинувся, бо хтось торкнув його за руку і, вражений світлом, поборов сон.
— Пане лейтенанте, це кінь! — пролунав голос Тронка.
Дроґо повернувся до дійсності — Фортеці, Нового редуту, загадкової чорної плями. Швидко й лякливо глянув униз, гадаючи, що, як завжди, побачить там лише каміння, чагарники, сумну пустельну рівнину. А голос поруч весь час повторював:
— Пане лейтенанте, це кінь!
І, неймовірна подія, Дрого побачив його внизу, під схилом.
Так, там насправді був кінь, невеликий, але міцний, чия своєрідна краса визначалася стрункими ногами, хвилястою гривою й чорним лискучим кольором, а тому виглядав виразною плямою на тлі краєвиду.
Звідки він прибіг? Кому належав? За довгі роки жодне живе створіння, крім круків і змій, не зустрічалося в усій окрузі. Та раптом з'явився цей чорний красень, і всім було зрозуміло, що він не дикий, а справжній бойовий кінь.
Незвична подія викликала тривогу. Дроґо, Тронк, вартові, солдати в казематах біля стрільниць не могли відвернути від нього очей. Цей кінь перекреслив статути, збудив у пам'яті давні легенди про битви з татарами, затьмарив своєю появою велич пустелі.
Сам по собі цей факт не являв чогось особливого, але було зрозуміло — невдовзі настане черга нових подій. Міцно затягнуте сідло свідчило про те, що на коні хтось недавно їхав. Отже, історія, яка ще вчора виглядала чистим безглуздям, сьогодні могла стати правдою. Дроґо здалося, ніби він уже бачить загадкових татар, які ховаються в чагарниках і по розпадинах скель, нерухомі й німі, чекаючи темряви, щоб піти на приступ. Тим часом із північних туманів виходили нові грізні орди без музики і пісень, лискучих щабель, бойових прапорів. їхня зброя була сіра, щоб не блищати на сонці, а коней навчили не ржати.
Проте один кінь, — так подумали вояки Нового редуту, — відбився вночі від своїх хазяїв і прибіг сюди, мимоволі зрадивши їх. Він приніс неоціненну звістку. Але наскільки йому вдалося випередити вороже військо? До самого вечора Джованні не матиме змоги сповістити начальство Фортеці, а тим часом татари вже з'являться тут.
Може, оголосити тривогу? Тронк не радив цього робити. Адже, казав він, ідеться лише про одного коня. Його поява біля редуту свідчить про те, що він приблукав здалеку. Можливо, його хазяїн, самотній мисливець, загинув у пустелі, а кінь, шукаючи порятунку, почув присутність людей у Фортеці й тепер чекає вівса.
Все це ставить під сумнів існування ворожого війська. Що могло змусити тварину залишити свій табір на такій негостинній землі? До того ж, казав Тронк, він чув, що татарські коні майже всі білі. Навіть на старовинній картині в одній із зал Фортеці намальовані татари, які сідають на білих скакунів, а цей, навпаки, чорний мов вар.
Після довгих вагань Дроґо вирішив почекати до вечора. Тим часом небо прояснилося, сонце озорило землю й звеселило солдатські серця. Лейтенант теж підбадьорився, тривожні думки про татарську навалу потроху зникли, а тому все знову стало простим і буденним. Там, унизу, звичайнісінький кінь, і його появі можна дати різноманітні пояснення, не пов'язані з наступом ворожого війська. Забувши про нічні тривоги, Дрог почув себе як ніколи здатним до будь-яких випробувань і радів, що його доля стоїть на порозі й ладна піднести його над людьми.
Він відчув задоволення, провівши прискіпливу перевірку сторожових постів, наче прагнув довести Тронку та іншим воякам, що раптова поява коня аж ніяк не схвилювала його, і це є виявом військової мужності.
Правду кажучи, солдати не відчували жодного страху. Вони зустріли коня сміхом, лаштувалися спіймати його і привести як трофей до Фортеці. Хтось із них попросив на це дозволу в старшого сержанта, але той обмежився суворим поглядом, давши зрозуміти, що на службі не жартують.
Однак на нижньому поверсі, де стояли гармати, один із солдатів, побачивши коня, неабияк розхвилювався. Це був новобранець Джузеппе Лаццарі, котрий лише недавно прибув до залоги.