У ясному світлі місяця він виразно бачив обличчя вартового з закритим ротом. А тим часом сумний спів не припинявся. Звідки ж долинав цей голос?
Міркуючи про причину дивного явища, Джованні механічно назвав пароль: "Диво!"
— Хвиля! — відгукнувся солдат і опустив зброю.
Запала мертва тиша, в якій іще виразніше чулися рокотливі звуки пісні.
Нарешті Дроґо все зрозумів, і його спиною пробіг дрож. Це на схилах поблизьких гір шумував водоспад. Вітер, що грав струменями, неспинне тремтіння луни, плескіт води серед скель удавали всі разом звуки людського голосу, який вимовляв ніби знайомі слова, і здавалося, вухо ось-ось ухопить їхній смисл.
Це співав не солдат, не чутлива до стужі, до покарань і до ласки людина, а лиховісна гора. Яка сумна помилка, подумав Дроґо. Мабуть, так створений світ — гадаємо, ніби навколо юрмляться прихильні до нас істоти, однак усюди бачимо холод, імлу, каміння, що розмовляє незрозумілою мовою. Хочемо привітати друга, але рука безсило висне в повітрі, гаснуть очі й усе поглинає безпросвітна лиха самота.
Вітер грає полами чепурної офіцерської шинелі, навіть блакитна тінь на снігу тріпоче, мов прапор. Вартовий завмер на посту. Поволі пливе срібний місяць і нетерпляче чекає зорю. "Тук-тук" — стукає сер це в грудях Джованні Дроґо.
XI
Однієї ночі, два роки по тому, Джованні Дроґо спав у своїй кімнаті. Вже проминули двадцять чотири місяці, не принісши нічого нового, і він перебував у чеканні, немовби життя мало виявити до нього якусь особливу ласку. Двадцять чотири місяці — значний строк, за який можуть відбутися чимало важливих подій: утворитись сім'я, народитись і навіть заговорити дитина, постати великий будинок на місці зеленого лугу, змарніти жінка, померти від тривалої хвороби людина, яку за цей час поховають і забудуть, а її син знов знайде спокій, зможе, як і раніше, сміятися, а вечорами водити дівчат бульваром повз огорожу цвинтаря, де рідна могила.
Проте життя Дроґо немов зупинилося. Один і той самий день з його буденними справами повторювався сотні разів, не змінюючись ані на йоту. Річка часу текла повз Фортецю, руйнувала мури і сходи, зносячи уламки, рвала залізні ланцюги, але не торкалася Дроґо, не могла затягти його у свій нестримний потік.
Ця ніч теж була б схожа на інші, якби Дроґо не побачив сон. Він знову повернувся в дитинство й сидів у темряві на підвіконні. Перед ним, за широким дворищем, стояв озорений місяцем розкішний палац. Увага Дроґо-дитини була прикута до високого вузького вікна, увінчаного мармуровим карнизом. Місячне світло лилось крізь шибки й падало на вкритий обрусом стіл, де стояли ваза і статуетки зі слонової кості. Ці нечисленні речі підказували уяві, що там, у потемках, десь є одна з багатьох наповнених скарбами кімнат, а палац спить глибоким сном, притаманним оселям заможних і щасливих людей. "Яка радість, — думав Дроґо, — жити тут, ходити цими залами, відкриваючи для себе нові й нові багатства".
Між вікном, з якого він дивився, і розкішним палацом було якихось двадцять метрів. Тим часом у цьому просторі почали ширяти схожі на фей тендітні істоти, за якими тягнулися лискучі серпанкові шлейфи.
Поява вві сні подібних створінь, ніколи не бачених ним у реальному світі, не здивувала Джованні. Вони повільно кружляли в повітрі, час від часу торкаючись крилами вузького палацового вікна.
За своєю природою ие були типові нічні мешканці подібних споруд, але те, що вони оминали увагою Джованні, навіть не наблизились до його оселі, неабияк засмутило хлопця. Виходить, феї теж зневажають бідних дітей і тягнуться до багатіїв, які байдужно сплять під шовковими балдахінами?
— Гей... гей! — два чи три рази несміливо покликав Дроґо, аби привернути увагу примар, добре розуміючи, що все це даремно. Ніхто з них, здається, його не почув, ніхто ні на мить не підлетів до його підвіконня.
Та ось одна з цих істот ухопилась за край чужого вікна й почала стукати в шибку, наче когось викликаючи.
За хвильку у вікні палацу з'явилась тендітна дитяча постать, і Дроґо впізнав Ангустіну, теж маленького хлопчика. Одягнений в оксамитовий костюмчик з мереживним комірцем, той мав мертвотно-бліде обличчя й не виглядав задоволеним цією нічною зустріччю.
Дроґо подумав, що приятель хоча б із ґречності запросить його погратися з дивними істотами. Однак цього не сталось. Ангустіна ніби не помічав друга, і навіть коли той загукав: "Ангустіно! Ангустіно!", не кинув погляд у його бік.
Замість цього він стомленим рухом одчинив вікно, схилився над примарою, наче був із нею у товариських стосунках, і щось хотів сказати. Та зробила вказівний жест і, глянувши в тому напрямку, Дроґо побачив у повітрі рій нових загадкових істот, що наближалися, несучи з собою паланкін. Ангустіна з притаманним йому виразом обличчя, де відбивалися зверхність і нудьга, позирав на паланкін, який, очевидно, призначався для нього.
Заздрість ятрила серце Джованні. Чому все Ангустіні, а йому нічогісінько? Він глянув на інші вікна, гадаючи, чи немає когось, хто б підтримав його, але нікого не побачив.
Нарешті паланкін зупинився біля вікна, примари одним стрибком опинились на лутці й почали підступати до Ангустіни, повні жадібної, майже злостивої цікавості. Паланкін колисався в повітрі, ніби підвішений на прозорих нитках.
Раптом Дроґо позбувся недавньої заздрості, бо почав розуміти, що мало трапитись. Ангустіна стояв на лутці, втупивши погляд у паланкін. Так, цієї ночі до нього прилетіли посланці віщунок, але з якою метою? Мабуть, їхній паланкін призначений для далекої дороги й не повернеться назад ні на світанку, ні днем, ні наступної ночі — ніколи. Зали палацу даремно чекатимуть на свого маленького панича, жіночі руки обережно зачинять вікно, з якого він утік, позапинають усі інші вікна, щоб виливати у темряві сльози та розпач.
Примари, які ще хвилину тому були такі лагідні, з'явилися тут не для того, щоб гратися під місячним світлом, немов безвинні створіння. Ці істоти прибули сюди прямо із пекла.
Інші діти почали б плакати, кликати матір, однак Ангустіна не відчував страху й мирно балакав з примарами, мабуть, щось з'ясовував з ними. Скупчившись навколо вікна, схожі на збиту піну, ті насідали на хлопчика, а він кивав головою, ніби кажучи: добре, добре, все гаразд. Відтак дух, напевно, ватажок, що першим підлетів до вікна, зробив короткий владний жест. Ангустіна, як завжди, сумний, зіскочив з лутки (тепер він здавався легким, мов пір'ячко), сів у паланкін і склав ноги. Зграя примар затріпотіла крилами, і зачарований кортеж вирушив у дорогу.
Знімаючись у небо, він зробив півколо між будинками і полетів у бік місяця. Під час цього маневру паланкін проплив за кілька метрів од вікна Дроґо, який, здіймаючи руки, гукав: "Ангустіно! Ангустіно!"
Нарешті друг повернув голову вбік Джованні. На його обличчі заграла змовницька посмішка, наче він і Дроґо знали чимало такого, про що не знав ніхто. Це була остання можливість довести, що він, Ангустіна, ні від кого не потребує ні жалості, ні співчуття.
Тоді відірвав очі від Дроґо й полетів, навіть не кинувши останнього погляду на свій палац, на інші будинки, на місто, в якому зростав. Кортеж підіймався все вище і вище, стаючи невиразною смугою, потім клаптем туману, потім — нічим.
Вікно залишилось відчиненим, місячні промені, як і раніше, лягали на стіл, вазу, статуетки зі слонової кості, все ще занурені в сон. Десь в іншій залі серед запалених свічок, мабуть, лежало маленьке мертве тіло хлопчика, схожого обличчям на Ангустіну. Він був у оксамитовому вбранні, з великим мережаним коміром, а на його блідих вустах застигла сумна усмішка.
XII
Наступного дня Джованні Дроґо очолив варту на Новому редуті. Віддалена од Фортеці майже годиною ходьби, ця невелика споруда стояла на верхів'ї скелястого пригору, що панував над Татарською пустелею. Головна сторожова застава, ізольована від інших будов, вона мала першою бити на сполох при будь-якій небезпеці.
Під вечір Дроґо вийшов із Фортеці на чолі загону із сімдесяти вояків — саме стільки людей було потрібно для десяти постів. Він уперше прямував на інший бік перевалу, по суті, за межі кордону.
Дорогою Джованні міркував про відповідальність служби, але раз у раз повертався думкою до сну про Ангустіну, який залишив глибокий слід у його душі. Нітрохи не забобонний, він знаходив у цьому сні зв'язки зі своєю майбутньою долею.
По прибутті до Нового редуту і зміні караулу Дроґо спостерігав, стоячи на краю тераси, як попередня варта поверталася до залоги. Звідси Фортеця виглядала довжезним муром, просто муром, за яким нічого не було. Загін вже зник серед скель, лише вдалині мрівся розколиханий вітром прапор.
Двадцять чотири години він, Дроґо, залишатиметься єдиним хазяїном цієї самотньої тверджі. Хай би що трапилось тут, годі чекати допомоги. Навіть якщо Новий редут обложать вороги, його доведеться захищати лише власними силами. У цих стінах протягом наступної доби сам король важив би менше, ніж Дроґо.
Чекаючи ночі, Джованні позирав на північну рівнину. З Фортеці він міг бачити лише її малий трикутник. А тут вона була перед очима вся, аж до самого обрію, де весь час колисалася завіса туману. Звичайна пустеля з брудними плямами вкритих порохом низьких чагарників. Чорна смуга праворуч скидалась на ліс. З боків пустелю оточували похмурі гори. Деякі з них пишалися майже вертикальними схилами й білими від перших осінніх снігів верхів'ями. Однак ніхто на них не дивився — Дроґо та його вояки інстинктивно спрямовували зір на безлюдну і таємничу, позбавлену життя рівнину.
Мабуть, думка про те, що він один керує цим далеким форпостом, гнітючий вигляд нескінченного пустельного обширу і спогади про химерний сон з Ангустіною тепер, на порозі ночі, викликали у Дроґо підсвідомий неспокій.
Як завжди, вечірньою порою душу Дроґо охоплювало поетичне натхнення. Це були години сподівань, і він знову пригадував героїчні фантазії, що народжувалися під час караульної служби й обростали новими подробицями. Найчастіше йому уявлялася відчайдушна битва з незліченними силами ворога, ніби цієї ночі Новий редут мав потрапити в облогу багатотисячної татарської орди. Він чинить опір день за днем. Багато вояків загинули, чимало страждає від ран, кулею поранило і його, але він продовжує керувати обороною.