Витязь Янош

Шандор Петефі

Сторінка 2 з 2
Щоб забутися, Янош вирушає до країни велетів.]

ХІХ
...Наш витязь не спинявсь в дорозі й на хвилину,
І ось вже він прийшов у велетів країну.
Кордон там пролягав над річкою виткою,
Що зватися могла б десь-інде і рікою.

Кордон сторожував малий підпарубочий, –
Як витязь захотів йому заглянуть в очі,
То й ківер 50 загубив — бо хлопець був заввишки
З дзвіницю в їх селі, не нижчий анітрішки!

Схилився підліток над дивом невідомим,
Загуркотів над ним, неначе з хмари громом:
" Чи не людисько там, в траві, сховалось, кляте?
Щоб розчавить його, сверблять у мене п'яти!"

Наміривсь велетень на Яноша ногою,
Та шаблю витязь враз підняв над головою,
І сторож заревів, як не почути й зроду –
На шаблю наштрикнувсь — і брязнув просто вводу..

ХХ
Все глибше забрідав у хащі витязь Янош, –
Які дива навкіл, куди ти не поглянеш!
Не міг він уявить і в сні того, що нині
Побачив наяву у велетській країні.

Він до вершин дерев, налитих диким соком,
Хоч би й хотів того, не міг докинуть оком.
Лист висів на гіллі — із кожного пошити
Вдалося б кобеняк чи навіть зо дві свити.

Гула від комарів гігантських вся округа, —
У нас би як волів їх запрягали в плуга.
Від тих лихих роїв, від їх страшних укусів
Наш витязь шаблею оборонятись мусив.

XXI
...Тут сонця не було і не світили зорі,
Наосліп він ішов, блукаючи в просторі,
І чув у темноті, що все навкруг укрила,
Щось шурхає над ним, як велетенські крила.

Але то угорі не крила шелестіли –
То відьми звідусіль на шабаш свій летіли,
Волосся у політ скуйовдивши, як завше,
І мітлища свої, мов коней, осідлавши...

[У боротьбі з відьмами Яношу допомагають велети.]

Вже й сонце почало виходити з-за хмари,
І лиш одна з відьом ще дожидала кари,
І Янош упізнав в ній мачуху злочинну,
Що Ілушку його звела у домовину.

"Ну, — Янош закричав, — а цій я сам віддячу!"
І відьму ухопив, але, вертка на вдачу,
Вона, хоч і далась йому спочатку в руки,
Та вислизнула враз із спритністю гадюки.

"Лови її, хапай оте відьмисько люте!"
Лиш велетові встиг з одчаєм він гукнути,
Як той уже схопив, в лабетах стис потвору
І помахом одним закинув аж за гору.

Знайшли її в селі, де Янош жив ізмалку,
Розбилася вона, упавши, на кавалки,
І хоч була тепер вже тиха й безборонна,
Не каркнула по ній, по мертвій, і ворона...

[Велет допомагає Яношу дістатися острова фей. Янош бореться з чудовиськами.]

XXVІ
В країні фей зими немає і в помині,
Там вічної весни цвітуть простори сині,–
Давно і назавжди скінчилась ніч остання,
Й панує вічна мить рожевого світання.

Не дбаючи про смерть, не знаючи про неї,
Живуть там юнаки й дівчата — юні феї, –
Не треба ні пиття, ні хліба в цьому світі.
Кохаються вони й своїм коханням ситі.

Не горе і не жах, не муки і погрози,
А радість в їх очах скипає в світлі сльози,
І падають вони у глиб землі, й відразу
В глухих земних шарах з них постають алмази...

Хмільні не від вина — від радості сп'янілі,
На ложах із квіток лежать створіння милі,
І легіт запашний, народжений світанням,
Вколисує їх в сон своїм легким диханням.

І те, що сниться їм у сні на ложах з цвіту, –
Це тільки тінь іще прекраснішого світу.
Охоплює людей подібне раювання,
Коли ми на землі пізнаємо кохання.

XXVII
...Всі феї підвелись, щоб Яноша зустріти,
До нього підійшли довірливі, як діти,
Обстали витязя веселою юрбою
І повели його вглиб острова з собою.

І Янош, наче в сні, дививсь на все довкола,
І раптом пробудивсь — його журба вколола.
Він з розпачем відчув стару у серці рану,
Бо Ілушку згадав — загублену кохану.

"Любов і злагода панують в цій країні,
І тільки я один блукаю в самотині, –
Є щастя тут у всіх, кого лиш не спіткаю,
Чому ж так сталося, що я його не маю?"

Там озеро було, глибоке і прозоре,
Туди і привело його велике горе,
На квіточку свою він глянув, на шипшину,
І отакі слова сказав у ту ж хвилину:

"Єдиний скарбе мій! Прах милої моєї!
Показуй шлях мені — і я піду до неї".
Зів'ялі пелюстки на воду кинув милі
І кинутися сам уже хотів у хвилі.

Та чудо відбулось, яке буває зрідка, –
На Ілушку в воді перетворилась квітка!
Він в озеро — не ждав на човен та на весла –
І виніс Ілушку, адже вона воскресла.

В тім озері була жива вода глибинна,
Вертала всім життя одна її краплина.
У Ілушки зросла шипшина на могилі,
То й воскресили прах води живої хвилі.

Про все я розповів вам піснею моєю,
Не здатний лиш про те, що Янош чув душею,
Як виніс Ілушку живу на берег з хвилі
І на устах відчув її цілунки милі...

Так Янош мій зазнав нарешті щастя й долі, –
В обіймах Ілушки сидить він на престолі;
Як царювать почав — так він царює й нині,
Улюблений всіма у милих фей в країні.

Переклад з угорської Л.Первомайського
1 2