У його випадку рука проходила крізь його шкіру.
Його охопили нудотний жах і лють на свою бісову, кляту неспроможність, він раптом збагнув, що душить і шалено трусить власне тіло, міцно вчепившись у горло.
Заціпенівши від шоку, він відступив на кілька кроків. Усе, що він зміг зробити – додав до безглуздого, очманілого виразу обличчя перекошений рот і косий погляд. А ще синьці на шиї з'явилися.
Він почав ридати, й цього разу було чути звук – дивне виття з глибини того, чим він тепер був.
Притиснувши долоні до обличчя, він непевними кроками відступив, повернувся до машини та опустився на сидіння. Сидіння прийняло його якось відчужено, наче тітка, яка не схвалює останні п'ятнадцять років твого життя, а тому хоча й пригощає тебе найдешевшим хересом, в очі намагається не дивитися.
Чи може він звернутися до лікаря?
Що б не думати про абсурдність цієї ідеї, він різко схопив був кермо, але руки пройшли крізь обід. Він спробував зсунути важіль коробки передач, але все скінчилося тим, що він несамовито бив по ньому, не в змозі взятися за нього або штовхнути.
Магнітола досі грала легку оркестрову музику для слухавки, яка весь цей час лежала на сидінні пасажира та терпляче слухала. Дивлячись на неї, він з дедалі більшим захопленням розумів, що він досі з'єднаний з автовідповідачем С'юзан. Це був один з тих апаратів, що записували та записували, доки не покладеш слухавку. Він досі мав контакт зі світом!
Ґордон відчайдушно спробував підняти слухавку, але постійно впускав її, тож зрештою був змушений принизливо нахилитися ротом до неї.
– С'юзан! – крикнув він у мікрофон, і його голос здався схожим на хрипке виття, що вітер приніс здалеку. – С'юзан, допоможи мені! Допоможи мені, ради бога. С'юзан, я помер… Я помер… Я помер і… Я не знаю, що мені робити… – він знову не витримав і заридав від відчаю, він тулився до телефону як дитина до ковдри, шукаючи втіхи.
– Допоможи мені, С'юзан!.. – знову скрикнув він.
Пі-іп, – сказав телефон.
Він опустив очі на слухавку. Йому зрештою таки вдалося щось натиснути. Йому вдалося натиснути кнопку, яка розірвала зв'язок. Він гарячково намагався знову схопити слухавку, але вона постійно прослизала поміж його пальцями та зрештою перестала ворушитися. Він не міг торкатися. Він не міг натискати кнопки. Він люто жбурнув слухавкою в лобове скло. Цього разу слухавка його послухалася. Вона вдарилася в скло, відлетіла назад крізь Ґордона, відскочила від спинки сидіння та завмерла на коробці передач, ігноруючи всі його подальші спроби доторкнутися до неї.
Ще кілька хвилин він сидів на місці, його голова повільно кивала, жах поступово відступав, натомість приходило спустошення.
Повз нього проїхало кілька машин, але ніхто не бачив нічого дивного – просто машина зупинилася на узбіччі. Коли вони швидко проносилися крізь ніч, їхні фари, напевно, не знаходили тіло, що лежало в траві за машиною. І абсолютно точно вони не помічали привида, що самотньо сидів усередині та плакав.
Він не знав, як довго просидів там. Він майже не відчував спливу часу, окрім того, що той спливав неквапно. Ззовні надходило мало сигналів, за якими можна було б виміряти його перебіг. Холод Ґордон не відчував. Взагалі-то, він майже не пам'ятав, як мав відчуватися холод, він просто пам'ятав, що це було щось таке, що він очікував відчувати зараз.
Зрештою він трохи оговтався. Він мав щось зробити, хоча й не розумів, що саме. Можливо, йому слід спробувати дістатися до свого котеджу, хоч він і не знав, що він там робитиме.
Йому просто потрібно було щось робити. Йому потрібно було якось перебути ніч.
Взявши себе в руки, він вийшов з машини, при цьому його ступня та коліно легко пройшли крізь раму дверей, не зачепившись. Він підійшов, щоб ще раз глянути на своє тіло, але його там уже не було.
Можна подумати, що цієї ночі було ще недостатньо шоку! Він дивився, не в змозі відвести очі від сирої прим'ятої трави.
Його тіла там не було.
РОЗДІЛ 10
Річард пішов він професора настільки поспішно, наскільки дозволяла ввічливість.
Він ґречно подякував, сказав, що це був дуже чудовий вечір, і якщо Редж коли-небудь приїде до Лондона, то обов'язково має завітати до нього, і чи не може він чимось допомогти з тим конем? Ні? Що ж, тоді гаразд, якщо ви певні, ще раз дуже дякую.
Після того, як двері за ним зачинилися, він секунду або дві стояв на місці та думав. У той короткий час, коли світло з кімнати Реджа падало на сходовий майданчик, він звернув увагу, що там на мостинах немає жодної подряпинки. Дивно, що кінь пошкодив мостини лише в кімнаті Реджа.
Тобто, в цьому все було дивно, але ж це був ще один незвичний факт до тієї купи фактів, що ставала дедалі більшою. Це ж мав бути спокійний вечір, розслаблення після роботи!
Підкорившись миттєвому імпульсу, він постукав у двері, що були навпроти дверей Реджа. Двері так довго не відчинялися, що Річард уже був розвернувся та пішов, аж раптом почув, що вони зі скрипом прочиняються.
З легким шоком він побачив, що на нього пильно, наче маленький підозрілий птах, дивиться той самий професор, що мав замість носа кіль гоночної яхти.
– Ем… Перепрошую, – сказав Річард, – а ви, бува, не бачили або не чули, як сьогодні цими сходами кінь підіймався?
Чоловік припинив своє постійне смикання пальцями. Він злегка нахилив голову, потім йому, схоже, довелося глибоко зануритися в себе, щоб знайти свій голос, який виявився слабким і тихим.
Він сказав:
– Це перше, що мені хтось сказав за останні сімнадцять років, три місяця, два дня, п'ять годин, дев'ятнадцять хвилин і двадцять секунд. Я рахував.
Він акуратно зачинив двері.
Через Другий Двір Річард буквально біг. Добігши до Першого Двору, він заспокоїв себе та сповільнився до ходьби. Крижане нічне повітря пекло його легені, а бігти сенсу вже не було. Зі С'юзан він поговорити не зміг, бо телефон Реджа не працював, і це була ще одна річ, через яку той загадково мовчав. Але щодо цього, принаймні, можна було зробити розумні припущення. Напевно, він просто не сплатив рахунок за телефон.
Річард уже майже вийшов на вулицю, аж раптом вирішив завітати до приміщення воротаря, що було всередині великого аркового входу до коледжу. То була маленька халупка, в якій не було нічого, крім ключів, повідомлень і електричного калорифера. Тихо бурмотіло радіо.
– Перепрошую, – сказав він великому чоловікові в чорному костюмі, який стояв за конторкою, склавши руки. – Я…
– Так, пане Мак-Дафф, чим я можу вам допомогти?
Наразі Річард був у такому стані, що й сам навряд чи згадав би, як його звати, тож та секунду його це збентежило. Але щодо таких воротарів ходили легенди: щодо їхньої доброї пам'яті та схильності хизуватися своїми здібностями за першої-ліпшої нагоди.
– А чи не має десь у Коледжі коня? – запитав Річард. – Ви не чули? Тобто, якби в коледжі був кінь, то ви б про це знали, так?
Воротар навіть не кліпнув.
– Ні, пане, і так, пане. Я можу допомогти вам іще чимось, пане Мак-Дафф?
– Емм… Ні, – сказав Річард і постукав пальцями по конторці. – Ні. Дякую. Дуже вам дякую за допомогу. Приємно було знову зустрітися з вами… Боб, – ризикнув він. – На добраніч.
Він пішов.
Воротар, склавши руки, залишався абсолютно нерухомим, лише злегка похитуючи головою.
– Ось, я тобі каву приніс, Білле, – сказав другий воротар, низенький та жилавий, який зайшов з чашкою, від якої здіймалася пара. – Сьогодні холодніше буде?
– Думаю, що так, Фреде. Дякую, – сказав Білл, беручи чашку.
Він надпив трохи.
– Можеш казати про людей, що хочеш, Фреде, але менш дивними вони не стають. Щойно зайшов хлопчина та запитав, чи є десь у Коледжі кінь.
– Серйозно? – Фред надпив свою каву, мало не обпікши парою очі. – До мене сюди нещодавно теж заходив один. Якийсь дивний іноземний священник. Спочатку я не міг жодного його слова зрозуміти. Але його, схоже, цілком задовольняло просто стояти біля каміна та слухати новини по радіо.
– Такі вже ці іноземці.
– Зрештою я сказав йому, щоб він ішов геть. Досить, мовляв, стовбичити перед моїм каміном. А він мене й питає, чи справді він має зробити саме це? Застрелити?[8] А я йому голосом Гамфрі Богарта кажу: "Ти краще повір мені, друже".
– Серйозно? Як на мене, це більше схоже на Джіммі Кегні.
– Ні, це я Богарта імітую. А Джіммі Кегні ось так каже: "Ти краще повір мені, друже".
Білл нахмурився.
– Це був Джіммі Кегні? Я завжди вважав, що ти так Кеннета Мак-Келлара імітуєш.
– Ти, мабуть, глухий, Білле, в тебе немає слуху. Ось тобі Кеннет Мак-Келлар: "О, ти їдь верхньою дорогою, а я – нижньою…"
– О, зрозуміло. Я думав, ти маєш на увазі шотландського Кеннета Мак-Келлара. То що тобі сказав той священник, Фреде?
– О, він подивився мені просто в очі, Білле, та сказав цим дивним…
– До дідька його акцент, Фреде, просто скажи мені, що він сказав, якщо це варто почути.
– Він просто сказав, що вірить мені.
– Гм. Це не дуже цікава історія, Фреде.
– Напевно, не дуже. Я згадав про це лише тому, що він потім додав, що залишив свого коня у вбиральні й попросив мене доглянути за ним.
РОЗДІЛ 11
Ґордон Вей нещасно плив над темною дорогою. Тобто, намагався плисти. Йому здавалося, що як привид – а він мав визнати, що став саме привидом – він мав бути в змозі плисти над дорогою. Він досить мало знав про привидів, але вважав, що якщо довелося стати одним з них, то мають бути певні компенсації за відсутність фізичного тіла, і що однією з них має бути можливість просто летіти.
Але ні, було схоже на те, що йому доведеться пройти кожен крок свого шляху пішки.
Його метою було спробувати дістатися до свого дому. Він не знав, що він там робитиме, коли прийде, але навіть привидам потрібно десь проводити ніч, і він подумав, що в знайомому оточенні йому стане легше. Чим саме легше, він не знав. Принаймні, ця подорож дала йому мету, а коли він її досягне, то просто доведеться поставити перед собою іншу.
Він пригнічено брів від одного ліхтарного стовпа до іншого, зупиняючись біля кожного, щоб оглянути себе.
Він безумовно ставав дещо примарним. Інколи він ставав майже невидимим, і виглядав майже як гра тіней у тумані, лише сон про себе, який міг просто випаритися та зникнути. А іншим часом він здавався майже твердим і справжнім. Раз або двічі він пробував спертися на стовп, і падав би при цьому, якби не був обережний.
Зрештою, з великим небажанням він почав думати про те, що з ним трапилося.