Таке трапляється, друже мій, не треба так перейматися. Лишенько, я за своє життя бачив значно дивніші речі. Багацько. Набагато дивніших. Це ж усього лише коняка, ради бога. Я її згодом виведу. Будь ласка, не турбуйтеся. Нумо вип'ємо трохи портвейну.
– Але… як вона туди потрапила?
– Ну, вікно у ванній кімнаті відчинене. Напевно, вона в нього пролізла.
Річард подивився на нього, вже не вперше та вочевидь не востаннє підозріло примруживши повіки.
– Ви це навмисне робите? – спитав він.[7]
– Що саме, друже мій?
– Я не вірю, що у вашій ванній кімнаті є кінь, – несподівано сказав Річард. – Я не знаю, що там, я не знаю, що ви робите, я не розумію, що сьогодні весь вечір відбувається, але я не вірю, що у вашій ванній кімнаті є кінь.
Відмахнувшись від подальших протестів Реджа, він пішов угору дивитися.
Ванна кімната була невеличка. Стіни були покриті різьбленими дубовими панелями, які цілком могли би бути безцінними, зважаючи на походження будівлі, але в інших відношеннях облаштування було мінімалістичне та бюджетне.
На підлозі був старий, зачовганий лінолеум у чорно-білу клітинку; маленька звичайна ванна була добре вичищена, але з дуже старими плямами та щербинами на емалі, а ще там була маленька раковина з зубними щіткою та пастою, що стояли в пластиковому стаканчику біля кранів. До можливо безцінних панелей над раковиною була пригвинчена бляшана шафа з дзеркальним передом. Схоже, її фарбували багато разів; дзеркало вздовж країв вкрилося росою.
У туалеті був старовинний залізний литий бачок з ланцюжком. У кутку стояла стара дерев'яна шафа, пофарбована в кремовий колір, а біля неї старий коричневий стілець, на якому лежали акуратно складені рушники. А ще в цьому приміщенні стояв великий кінь, він займав його майже повністю.
І Річард на нього, і він на Річарда дивилися оцінююче. Річард злегка хитався. Кінь стояв досить твердо. Якийсь час по тому кінь перевів погляд на шафу. Було схоже, що навіть якщо йому тут не подобалося, він принаймні був рішуче налаштований залишатися тут, доки його не відведуть до іншого місця. А ще здавалося… що це було?
Він був огорнутий сяйвом місячного світла, що струмилося у вікно. Вікно було відкрите, але маленьке, не кажучи вже про те, що це був третій поверх, тож ідея про вхід коня крізь нього здавалася повною маячнею.
Було в цьому коневі щось дивне, але Річард не міг збагнути, що саме. Ну, тобто, одна дуже дивна річ в ньому була цілком очевидна: він стояв посеред ванної кімнати. Можливо, це й усе.
Річард нерішуче простягнув руку, щоб поплескати тварину по шиї. На дотик та була нормальна – пружна, блискуча, кінь був у добрій формі. Місячне світло справляло дещо дивний ефект на його хутро, але ж у місячному світлі все виглядає дивно. Кінь від дотику трухнув гривою, але, начебто, сильно не заперечував.
Після вдалої спроби поплескати Річард кілька разів погладив коня та легенько почухав його. Потім помітив, що в кімнаті були ще одні двері, в дальньому кутку. Він обережно обійшов коня та наблизився до тих дверей. Натиснувши плечем, він обережно штовхнув, щоб прочинити їх.
За ними була професорова спальня – маленька кімната, в якій було багато книг, туфель і маленьке ліжко. У спальні теж були другі двері, що вели на сходи.
Річард помітив на підлозі сходового майданчика такі самі подряпини, які бачив на сходах, і ці подряпини добре узгоджувалися з думкою, що коня якимось чином заштовхали сходами нагору. Йому б не сподобалося штовхати так коня нагору, а бути конем, якого так штовхають, сподобалося б ще менше, але це здавалося можливим.
Але навіщо? Він востаннє подивився на коня, той востаннє подивився на нього, і тоді Річард повернувся вниз.
– Ви мене переконали, – сказав він. – У вашій ванній кімнаті є кінь, а я все-таки вип'ю трохи портвейну.
Він налив собі сам, а потім налив Реджеві, який тихо та задумливо дивився на вогонь у каміні.
– Добре, що я заздалегідь приготував три келиха, – сказав Редж. – Я не пам'ятав, навіщо, але тепер згадав. Ви питали мене, чи можна приїхати з подругою, але приїхали сам. Напевно, через канапу. Нічого страшного, таке трапляється. Овва, обережніше, бо розіллєте!
Усі пов'язані з конем думки різко залишили розум Річарда.
– Я питав? – сказав він.
– Так. Я щойно згадав. Здається, ви телефонували мені, щоб запитати, чи я не проти. Я сказав, що мені буде приємно, і це була правда. Я б ту штуку на вашому місці розпилив. Не можна жертвувати щастям заради канапи. А може ваша дівчина просто вирішила, що вечір з вашим старим викладачем буде невимовно нудним, і обрала щось цікавіше, наприклад, вимити голову? Лишенько, я б на її місці саме так і зробив. Лише відсутність волосся змушує мене відвідувати такі заходи.
Настала черга Річарда збліднути та вирячити очі.
Так, він припускав, що С'юзан не захоче їхати.
Так, він сказав їй, що це буде жахливо нудно. Але вона наполягла, що хоче поїхати, бо це її єдина можливість побачити його обличчя, коли воно не освітлене екраном комп'ютера, тож він погодився, і вони домовилися, що він візьме її з собою.
Але потім він забув про це. Він не заїхав за нею.
Він сказав:
– Будь ласка, можна від вас зателефонувати?
РОЗДІЛ 9
Ґордон Вей лежав на землі, не певний, що йому тепер робити.
Він був мертвий. Щодо цього сумніву не було. У його грудях була жахлива діра, а кров, що витікала з неї, була вже слабкою цівкою. Окрім цього не було жодного руху ні в його грудях, ні в інших частинах його тіла.
Він подивився вгору, подивився навкруги, і стало зрозуміло, що якою б частиною себе він для цього не поворушив, вона не була частиною його тіла.
Над ним повільно, нічого не пояснюючи пропливав туман. Недалеко від нього на траві тихо лежав його дробовик, від якого підіймався дим.
Він продовжував лежати, як лежить той, хто прокинувся о четвертій ранку та не може ані заспокоїти свій розум, щоб заснути, ані знайти, чим його зайняти. Він збагнув, що щойно пережив щось на кшталт шоку, що могло пояснити його нездатність думати чітко, але ніяк не пояснювало те, що він взагалі міг думати.
У великій суперечці про те, що відбувається після смерті (якщо взагалі відбувається) – пекло, чистилище або вмирання – одна річ ніколи не викликала жодного сумніву: після своєї смерті ти знатимеш відповідь.
Ґордон Вей був мертвий, але не мав жодної гадки, що йому з цим робити. Раніше з ним такого не траплялося.
Він сів. Тіло, що сіло, здавалося йому таким самим реальним, як те, що досі лежало на землі й охолоджувалося, віддаючи тепло крові імлою пари, що змішувалася з імлою холодного нічного повітря.
Продовжуючи експериментувати, він повільно, спантеличено та непевно підвівся. Земля, схоже, підтримувала його, витримувала його вагу. Втім, звісно, він уже не мав ваги, яку треба було витримувати. Коли він нахилився, щоб доторкнутися до землі, він не відчув нічого, окрім слабкого, наче гумового опору; щось схоже відчуваєш, коли намагаєшся взяти щось затерплою рукою.
Його рука затерпла. І ноги теж, і друга рука, і тулуб, і голова.
Його тіло було мертве. Він не знав, чому досі не був мертвим його розум.
Він стояв заціпенілий, охоплений жахом, а крізь нього повільно пропливали клуби туману.
Він знову подивився на себе, на моторошного, приголомшеного неживого себе, що лежав нерухомо на землі, і йому захотілося здригнутися. Точніше, йому захотілося мати те, що могло б здригнутися. Він хотів плоть. Він хотів тіло. Він не мав ні того, ні іншого.
Його рот видав раптовий крик жаху, але нічого не прозвучало й ніхто його не почув. Він здригнувся, і нічого не відчув.
З його машини надходили музика та світло. Він пішов до неї.
Він намагався йти рівно, але хода була слабка й хитка, непевна та… нереальна. Земля під ногами здавалася неміцною.
Двері машини з боку водія були такі само розкриті, якими він їх залишив, коли вистрибував, щоб зачинити кришку багажника, думаючи, що це займе лише дві секунди.
Уже дві хвилини минуло відтоді, як він був живий. Відтоді, як він був особистістю. Відтоді, як він думав, що відразу знову сяде за руль і поїде далі. Дві хвилини та одне життя тому.
Хіба це не божевілля? – раптом подумав він.
Він обійшов навколо дверей і нахилився, щоб подивитися у зовнішнє дзеркало заднього виду. Він виглядав точнісінько собою, вірніше, собою після великого переляку, але ж цього й треба було очікувати; отже, це він. Це має бути якоюсь маячнею, якимось жахливим кошмаром. Раптом йому спала нова думка, і він спробував дихнути на дзеркало.
Нічого. Ані єдиної краплиночки не утворилося. Лікаря це мало б переконати; у телесеріалах завжди так робили: якщо дзеркало не спітніло – дихання немає. А може, – схвильовано подумав він, – може це якось пов'язане з підігрівом дзеркала? Хіба в його машині дзеркала заднього виду не з підігрівом? Адже продавець не замовкав, розповідаючи, що тут підігрів, тут електризовано, там сервомотори. Може, це цифрові дзеркала заднього виду? Точно. Цифрові, з підігрівом, сервомоторами, керовані комп'ютером, з захистом від конденсату…
Він зрозумів, що думає якісь нісенітниці. Він повільно розвернувся та змусив себе знову подивитися на тіло, що лежало позаду нього на землі з напіврозірваними грудьми. Це лікарів би точно переконало. Це видовище було б достатньо огидним навіть якщо б тіло було чиїмось чужим, але власне…
Він був мертвий. Мертвий… Мертвий… Він намагався думати так, щоб це слово лунало в його розумі похоронним дзвоном, але не вийшло. Бо він не був звуковою доріжкою кінофільму, він був просто мертвий.
Зачарований жахом, він дивився на своє тіло, і його дедалі сильніше турбував вираз ослиної дурості на обличчі. Це, звісно, було цілком зрозуміло. Просто саме такий вираз обличчя слід очікувати від того, по кому з його власного дробовика стріляє хтось, хто ховався в багажнику його власного автомобіля. Але йому все одно не подобалося, що його можуть знайти з таким лицем.
Він став перед тілом навколішки, сподіваючись якось зсунути риси обличчя, надати їм хоч якусь подобу гідності або ж хоча б якогось розуму.
Ця задача виявилася майже неможливою. Він намагався місити шкіру, до нудоти знайому шкіру, але чомусь йому не вдавалося як слід зсовувати її. Це було все одно як ліпити щось із пластиліну затерплими руками, коли руки не ковзають по поверхні, а проходять крізь неї.