Мене змушує задуматися інше: серед багатьох тих, хто заявив, що вони ненавидять і зневажають Вейтона, пані Бейм єдина, яка визнала, що кохає його.
Нічна свіжість, здавалося, перебила сон Метчі, і він зробився балакучим.
— Атож,— зауважив він,— любов може бути таким самим мотивом, як кожен інший, щоб хотіти добратися Вейтонові до шкури... Скажу вам щиро... Ще кілька хвилин тому я гадав, що життя Вейтона в такій самій небезпеці, як, скажімо, ваше або моє, але після знайомства з цією жінкою я починаю боятися за нього!
— Може, ви маєте рацію, але що мене найбільше вражає, це нервовий стан Вейтона. Уже три ночі не спати. Завтра буде вже чотири, післязавтра п'ять. А ви знаєте, що зі страху можна померти.
Обличчя Метчі просвітліло.
— Та й дурень же з мене! — гукнув він.— Як я міг не подумати про це! Вони знають, що Вейтон на межі сил, що він виснажений, і хочуть убити його страхом! Треба...
— Згоден,— урвав Джеллін.— Треба перехопити листи з погрозами, перш ніж вони потраплять до Вейтона. Так і зробимо. За три години підете на пошту, і ми затримаємо всю кореспонденцію, що приходить до Вейтона. Але що це нам дасть? Може, Філіп стане трохи спокійніший, хоча не можна ручитися, що він не попадеться на вудочку і не шалітиме ще більше, не отримуючи анонімок. Проте нам треба дотримуватись гіпотези, що Вейтона уб'ють дванадцятого, принаймні, що все наготовано до того, щоб його убити. А що нам утримання його кореспонденції дасть? Вейтон одержав уже три листи, його попереджено, і навіть якби більше їх не прийшло, гаданий убивця може діяти.
Завдяки логіці Артура обличчя Метчі спохмурніло знову.
— Значить, знову нічого,— кинув він,— нічого ми не можемо зробити. Доведеться тільки чекати до дванадцятого. Якщо його не вб'ють, добре, якщо уб'ють, до нас попадуть якісь нові? факти, достатні для того, щоб повести слідство...
Джеллін мотнув головою.
— Мусимо рятувати Вейтона, а не чекати, поки його вб'ють. Гаданий убивця, з причин відомих тільки йому, був змушений дати нам до рук чудову карту: оголосити про свої наміри перед тим, як учинити злочин. Нам треба вірно зіграти цю партію, щоб актор уникнув смерті. [36]
Дійшли до стоянки таксі.
— Ну, а зараз ходімо спати. Може, вранці спаде щось нове на гадку,— запропонував Метчі.
— Спати? — перепитав здивований Джеллін.— Але ж нам треба йти ще до дому однієї особи. Нас чекає візит до Марти Сомерсет, тієї письменниці, в п'єсах якої грав Вейтон.
Сержант, який відчиняв уже двері таксі, наміряючись сісти туди, застиг обурено.
— Уже за чверть четверта, шефе. Добитися прийому в таку пору буде нелегко, хіба що тільки драматурги змінили час щоденного чаювання...— Проте в машину він сів, уже примирившись з візитом.
Справа це була справді нелегка. Марта Сомерсет гостювала в аристократичній родині Вілкінсів, ті грали роль меценатів, заповнюючи дім відомими людьми: художниками, режисерами і письменниками. Вілкінси мали велику віллу, єдиною окрасою якої був парк у Мюррей Фет — досить сірої околиці за шість кілометрів від Бостона.
Отож довелося розбудити майже всіх мешканців вілли, змусивши люто гавкати собак по той бік брами, перед якою чекали Джеллін і Метчі. Далі довелося переконувати сторожа, що поліція має право входити в приватні оселі навіть о такій пізній порі, скористатися тими самими доказами в переговорах з портьє і камердинером Вілкінсів, піднятих з постелі, і нарешті з покоївкою Марти Сомерсет. Подолавши ці перешкоди, Джеллін і Метчі мусили чекати у вітальні, поки Марта одягнеться і з'явиться перед ними з лицем вкрай непривітним.
Джеллін так збентежився й розгубився, що не зумів вичавити навіть кількох слів, і Метчі довелося рятувати становище, перепрошуючи письменницю за вторгнення.
— Повірте, нам дуже прикро, що ми завдаємо вам стільки клопоту, але, як вам відомо, життя Філіпа Вейтона під загрозою,— сказав Метчі тоном як на нього дуже ґречним.— Треба використовувати кожну хвилину. Десь через шістдесят годин Вейтон може бути вбитий.
Марта Сомерсет слухала це пояснення без яких-небудь ознак знудження чи, навпаки, цікавості. У неї було делікатне личко і великі зелені очі. Важко було визначити, в чому полягали її чари, але вони не могли не подіяти. Красунею в класичному розумінні вона не була, оскільки риси її обличчя були дещо загрубі, але фігуру мала струнку і зграбну, довгі ноги, а руки чудової форми.
— Яв курсі цієї справи,— сказала вона бездоганною англійською мовою, такою несхожою з бостонським акцентом Метчі.— Усі дані, яких у мене вимагали в поліції, я дала. Що ще додати, я не знаю. [37]
Тут Джеллін, який врешті отямився, вирішив узяти голос.
— Даруйте мені...— пролепетав він.— Приходити і нав'язувати себе вам о такій порі ми не повинні... Але це справді необхідно, оскільки нам потрібна така інформація, яку почути можна лише од вас.
— Тоді прошу — питайте,— сказала Марта уже не так холодно.
— Я хотів би знати, чи, після того як дружина змусила Вейтона розлучитися з вами, він просив вас зустрітися ще раз?
Марта ледь зашарілася. Поглянула просто в очі Джелліну і відповіла:
— Так, він просив мене про це. Ось уже два роки ми не підтримуємо з ним ніяких стосунків, але не минає такого місяця, щоб він не вигадував якоїсь нагоди, аби зі мною зустрітися. На щастя, мені вдається уникнути цього. Недавно він дзвонив навіть сюди.
— Коли? — спитав Джеллін. — Та десь два тижні тому.
— І що ж ви йому сказали?
— Я дуже ґречно сказала йому, що не маю охоти з ним розмовляти, і поклала трубку. Апарат стоїть у мене в спальні, і запевняю вас, що мені це велика морока відповідати на такі от дзвінки.
Джеллін порозуміло посміхнувся і спитав:
— Як ви вважаєте, почуття Вейтона до вас щирі чи це тільки питання враженого самолюбства?
Питання було сміливе й коштувало Артуру чималої одваги, проте Марта Сомерсет відповіла без тіні замішання:
— На справжнє почуття Вейтон нездатний. Якщо чоловік пропонує такій жінці, як я, руку і серце, будучи уже одруженим, то це не справжній чоловік, а звичайний блазень. Даруйте вже мені за такий вираз. Смерті Вейтона я не прагну, і якби його вбили, мені було б дуже шкода. Але єдине почуття, яке в мене залишилося до нього, це погорда, і я гадаю, що маю для цього доволі підстав.— Вона підвелася.— Я можу вам ще чимось зарадити?
Джеллін мотнув головою. Марта подзвонила служниці. З'явилася покоївка, і обидва чоловіки, перепросивши ще раз за пізне вторгнення, вийшли в її супроводі. До брами їх провів портьє.
Була четверта ранку. Водій таксі, чекаючи їх, заснув. Перш ніж будити його, Джеллін звернувся до сержанта:
— Це неймовірне, але в мене таке враження, що я вхопився за одну ниточку клубка... Але повторюю — це неймовірне... [38]
Розділ четвертий
Смерть зумисне
Після одвідин Марти Сомерсет Джеллін і Метчі розійшлися. Метчі дістав завдання перехоплювати кореспонденції Вейтона, а це означало, що треба було вставати о шостій ранку, хоча лягти йому довелося лише о п'ятій. Проте цього разу він не нарікав. Джеллін пішов додому, але треба чесно визнати, що він теж не ліг спати.
Замкнувшись у своїй кімнаті, він знову вкотре вже засів за вивчення досьє Вейтона. Це були ті самі, уже добре йому відомі документи. Раніше він думав, що за столом можна розв'язати найскладнішу таємницю, але цього разу йому здалося, що розум пасує перед таким завданням.
До виконання погрози убити Філіпа Вейтона залишалося сімдесят чи вісімдесят годин, але й досі не виявлено нічого, що могло б привести до вирішення справи. Певним було одне: Вейтона треба рятувати.
Можливо б, досить було замкнути актора в камері міської в'язниці, тримати його до вечора дванадцятого листопада і в такий спосіб урятувати йому життя, але це означало б відмовитися від спроби викрити винуватця. Крім того, дата дванадцятого листопада могла б бути пасткою, маневром таємничого убивці. Можливо, він планував убити актора пізніше або раніше. Отож замкнути Вейтона у тюрму — це не найкраще розв'язання.
Снуючи туди-сюди по маленькому покоїку, Джеллін думав до восьмої ранку. Поданого йому дружиною сніданку він так і не торкнувся, тільки швидко помився у ванній і о десятій був уже в центральному управлінні, у відділі експертизи, де порядкував симпатичний доктор Андріан Прікоц, експерт-графолог зі світовою славою.
— Ви вже закінчили експертизу анонімок, посланих Вейтону? — спитав Джеллін.
Прікоц кивнув головою і підвів Артура до столу: там під склом лежали три адресовані Вейтону анонімки з погрозами, а поруч такі самі листи, які написали усі знайомі актора: його дружина, двоє шуряків, Макх'ю, Джон Френзен, Марта Сомерсет і челядь.
— Теоретично,— сказав Прікоц,— я викрив дещо важливе, а саме, що листи ці написані рукою автора ось цього зразка,— тут він показав на аркуш, написаний Джоном Френзеном.— Такий самий натиск пера, такий самий нахил літер, така сама манера [39] ставити розділові знаки, надто далеко від слова, до якого вони відносяться. Отож якби ви запитали про мою думку як експерта, я б відповів, що дев'яносто дев'ять відсотків за те, що листи написані автором цього зразка. Але якби ви запитали про мою приватну думку, то поставили б мене в скруту. Двох ідентичних почерків, щоправда, не існує, але тут ми маємо справу з великими літерами, а це почерк штучний, змінений, не той, яким автор листів послуговується щодня. Хоча це малоймовірне, але не можна виключити, що існує два ідентичні способи написання великих літер.
Артур Джеллін задумливо слухав, пильно розглядаючи записки під склом: написану рукою Френзена і ту, яку отримав Вейтон. На перший погляд почерк обох анонімників спільних рис мав небагато, але при уважнішому розглядові схожість упадала все більше у вічі.
— Подивіться на слово "листопад",— провадив Прікоц.— Як його пише великими літерами Френзен, а як автор анонімок. На око, вони здаються мало схожими, правда? А тепер гляньте крізь лупу. В обох випадках чорнильні крапки на кінцях паличок мають таку саму форму, такий самий напрямок зліва направо, таке саме хвилювання. Це означає ідентичне тремтіння руки і на додачу такий самий навик виводити літери як в одному, так і в другому випадку. Але все це, повторюю, констатація чисто теоретична. Для дослідника, що розглядає конкретний випадок, існує ще чинник суб'єктивний, інтуїтивний.