Якась жінка в гумових чоботях на босу ногу й накинутому на сорочку дощовику вискочила з брами, розташованої навскоси від місця, де сталося нещастя. Вона досягла середини вулиці, поки один поліцай спинив її, взяв за руку й відвів назад до брами. Поліцай ішов сягнистим кроком, і жінка майже бігла поряд з ним. Її мокра біла сорочка хляпала по ногах.
Мартінові Беку не видно було дверей автобуса, але він бачив, як за вікнами рухалися люди, й здогадувався, що персонал технічної лабораторії вже почав свою роботу. Не видно було й жодного з його колег – ані з карного розшуку стокгольмської поліції, ані з групи розслідування вбивств, але він знав, що вони десь повинні бути з другого боку автобуса.
Він мимоволі уповільнив ходу, думаючи про те, що зараз побачить, і стискав у кишенях кулаки, поки широкою дугою обминав сіру карету кримінально-технічної лабораторії.
У світлі, що падало з відчинених середніх дверей двоповерхового автобуса, стояв Гаммар, багаторічний його безпосередній шеф, а тепер начальник поліції, і розмовляв з кимось, хто, видно, був усередині автобуса. Гаммар урвав розмову і обернувся до Мартіна Бека.
– Ви таки приїхали. А я вже думав, що вам забули подзвонити.
Мартін Бек не відповів йому, підійшов до дверей і зазирнув усередину. Він відчув, що йому стає млосно: видовище виявилося гіршим, ніж він сподівався.
В холодному, яскравому світлі кожна деталь виступала надзвичайно чітко. Здавалося, що весь автобус повний закривавлених трупів у найдивовижніших позах.
Мартінові Беку найдужче хотілося повернутись і вийти, щоб не бачити їх, але ці почуття не відбилися в нього на обличчі. Він навіть присилував себе систематично зареєструвати в пам'яті всі подробиці. Люди з лабораторії працювали мовчки й ретельно. Один з них подивився на Мартіна Бека й поволі похитав головою.
Мартін Бек оглядав убитих одного за одним. Він не впізнав жодного з них. Принаймні в їхньому теперішньому стані.
– А він де, нагорі? – раптом запитав він. – Чи…
Мартін Бек обернувся до Гаммара й замовк.
З-за спини Гаммара з темряви з'явився Кольберг, простоволосий, з прилиплим до лоба чубом.
Мартін Бек витріщив на нього очі.
– Привіт, – мовив Кольберг. – Я вже дивувався, де ти. Навіть хотів попросити, щоб хтось ще раз подзвонив тобі.
Він спинився перед Мартіном Беком і пильно глянув на нього.
– Тобі треба випити чашку кави. Я зараз принесу.
Мартін Бек похитав головою.
– Ні, треба, – сказав Кольберг.
І кудись пішов. Мартін Бек подивився йому вслід, тоді рушив до передніх дверей і зазирнув усередину. Гаммар важко ступав ззаду.
На передньому місці сидів шофер, похилившись на кермо. Мабуть, йому прострелили голову. Мартін Бек придивився пильніше до того, що раніше було шоферовим обличчям, і десь у глибині душі здивувався, що не відчуває нудоти. Він повернув голову і глянув на Гаммара, який безтямно втупився в дощ.
– Ти можеш збагнути, що він тут робив? – майже нечутно запитав Гаммар. – У цьому автобусі?
І цієї миті Мартін Бек побачив, кого мав на думці той, хто телефонував до нього з центральної станції поліційної служби.
Біля вікна за сходами, що вели на другий поверх автобуса, сидів Оке Стенстрем, помічник слідчого комісії розслідування вбивств, один із наймолодших колег Мартіна Бека.
Мабуть, "сидів" було не те слово. Стенстремів синій попліновий плащ був просякнутий кров'ю, а сам він напівлежав, упершись правим плечем у спину молодої жінки, що зігнулась навпіл на сидінні.
Він був мертвий. Так само, як і жінка та шестеро інших пасажирів автобуса.
У правій руці він тримав службовий пістолет.
VII
Дощ ішов цілу ніч, і хоч згідно з календарем сонце мало зійти о сьомій сорок, була вже майже дев'ята, коли його проміння нарешті пробилося крізь товщу хмар і настав тьмяний, туманний день.
Упоперек тротуару на Норра Сташунсгатан стояв червоний двоповерховий автобус, як і десять годин тому.
Проте це було єдине, що там не змінилося. На обгородженій території працювало п'ятдесят чоловік, а за натягненою мотузкою юрмилися цікаві. Багато з них стовбичили тут ще з півночі, але бачили тільки поліцаїв, медичних працівників і чули завивання різних типів сирен. Це була ніч сирен з безперервним потоком машин, що, здавалося, без мети й якогось глузду мчали, завиваючи, блискучими від дощу вулицями.
Ніхто не знав нічого певного, а проте одне речення пошепки передавалося від уст до уст, швидко, Концентричними хвилями, розходилося серед глядачів, серед сусідніх будинків, по місту, аж поки врешті набуло остаточної, чіткої форми, оббігло всю країну, а на цей час уже далеко переступило за її кордони.
Масове вбивство.
Масове вбивство в Стокгольмі.
Масове вбивство в автобусі в Стокгольмі.
Це вже, здавалося, знали всі.
У поліційному будинку на Кунгсгольмен знали не набагато більше. Власне, не було навіть відомо напевне, хто веде слідство. Ладу не" було ніякого. Без угаву дзвонили телефони, люди приходили й виходили, підлога була забруднена, а ті, хто її бруднив, були збуджені й мокрі до нитки від поту й дощу.
– Хто готує список прізвищ? – запитав Мартін Бек.
– Здається, Ренн, – відповів Кольберг, не обертаючись.
Він прибивав на стіну схему. Схема була велика, три метри завдовжки і понад півтора метра завширшки, тому з нею нелегко було впоратись.
– Не міг би хтось мені допомогти? – мовив він.
– Чому ні, – спокійно сказав Мелан дер, підводячись і відкладаючи люльку.
Фредрік Меландер був високий худорлявий чоловік, поважний на вигляд і педантичної вдачі. Він мав сорок вісім років і був старшим слідчим карного розшуку. Кольберг раніше працював з ним кілька років. Скільки саме, пін не пам'ятав. Зате Меландер пам'ятав, він. ніколи німого не забував.
Задзвонило два телефони.
– Так. Це комісар Бек. Хто? Ні, його тут немає. Попросити, щоб він подзвонив? Не треба? Гаразд.
Він поклав одну трубку і взяв другу. Майже білоголовий чоловік років п'ятдесяти обережно прочинив двері й нерішуче спинився на порозі.
– Що там у тебе, Ек? – запитав Мартін Бек, підносячи до вуха трубку.
– Я з приводу автобуса, – мовив білоголовий.
– Коли повернуся додому? Я справді не знаю, – сказав Мартін Бек у трубку.
– А хай тобі чорті – вилаявся Кольберг, бо липка стрічка чіплялася за його товсті пальці.
– Спокійно, не гарячкуй, – сказав Меландер.
Мартін Бек обернувся до чоловіка на порозі.
– Так. Що там з автобусом?
Ек зачинив за собою двері и проглянув свої записи.
– Автобус зроблений на заводах Лейленда в Англії, – сказав він. – Ця марка зветься "Атлантін", а в нас – Г-35. У ньому вміщається сімдесят сидячих пасажирів. Дивно те, що…
Двері відчинилися. Гунвальд Ларсон недовірливо обвів поглядом свій кабінет. Його світлий дощовик, штани русяве волосся були геть мокрі, а черевики – заболочені.
– Тьху чорт, який тут хлів зробили, – невдоволено сказав він.
– Ну, то що ж дивного в тому автобусі? – запита Меландер.
– А те, що саме ці автобуси не ходять сорок сьомим маршрутом.
– Не ходять?
– Тобто я хочу сказати, що вони обслуговують інший маршрут. А там курсують німецькі автобуси марки "Бюссіг". Також двоповерхові. Цей опинився на маршруті просто випадково.
– Чудова провідна нитка, – сказав Гунвальд Ларсон. – Божевільний, що зробив це, вбиває людей тільки в англійських автобусах. Ти це хочеш сказати?
Ек тільки глянув на нього. Гунвальд Ларсон обтрусився й запитав:
– До речі, що то за зграя мавп товчеться в коридор.
– Журналісти, – сказав Ек. – Хтось мусить поговорити з ними.
– Тільки не я, – відразу заявив Кольберг.
– А Гаммар, чи міністр юстиції, чи хтось інший вищого начальства не оголосить комюніке? – запит Гунвальд Ларсон.
– Воно, мабуть, ще не сформульоване, – відповів Мартін Бек. – Ек правду каже, хтось мусить поговорити;і журналістами.
– Тільки не я, – знов заявив Кольберг. Тоді радісно обернувся, наче йому спала на думку блискуча ідея. – Гунвальде, – мовив він, – ти ж перший прибув до автобуса. Ти міг би влаштувати прес-конференцію.
Гунвальд Ларсон озирнувся по кабінеті й великою волохатою рукою відгорнув з чола мокрого чуба. Мартін Бек не озивався і навіть не дивився в напрямку дверей.
– О'кей, – сказав Гунвальд Ларсон. – Зараз погляну, куди б їх загнати. Але спершу я хотів би з'ясувати одну справу.
– Яку? – запитав Мартін Бек.
– Чи хтось уже розмовляв з матір'ю Стенстрема?
В кімнаті запала мертва тиша, ніби ці слова відібрали мову в усіх присутніх і в того, хто питав, так само. Гунвальд Ларсон, стоячи на порозі, переводив погляд з одного на другого.
Нарешті Меландер повернув голову і сказав:
– Так, її повідомлено.
Вони з Кольбергом повісили на стіну схему. Це був план нижнього поверху автобуса. На ньому було накреслено кілька постатей. І пронумеровано їх – від одиниці до дев'ятки.
– Де ж дівся той Ренн зі списком прізвищ? – промурмотів Мартін Бек.
– Послухайте ще про автобус, – вперто озвався Ек.
Знов задзвонив телефон…
VIII
Кімната, де відбувалася перша імпровізована зустріч з представниками преси, зовсім не пасувала для цієї мети. Там стояли тільки стіл, кілька шаф та чотири стільці, і повітря в ній, коли туди зайшов Гунвальд Ларсон, уже було важке від тютюнового диму й пари з мокрих плащів.
Він зупинився біля самих дверей, обвів поглядом репортерів та фотографів і сказав глухим голосом:
– Ну от. Що ви хочете знати?
Всі почали говорити разом. Гунвальд Ларсон підняв праву руку:
– Будь ласка, по черзі. Почніть ось ви. А тоді далі зліва направо.
Після цього перебіг прес-конференції був такий:
Запитання: Коли знайдено автобус?
Відповідь. Приблизно об одинадцятій годині десять хвилин учора ввечері.
Запитання: Хто його знайшов?
Відповідь: Один цивільний, який потім повідомив радіопатруль.
Запитання: Скільки осіб було в автобусі?
Відповідь: Вісім.
Запитання: Вони всі мертві?
Відповідь: Так.
Запитання: Як вони загинули?
Відповідь: На це запитання ще надто рано відповідати.
Запитання: Чи їхня смерть була наслідком якогось зовнішнього втручання?
Відповідь: Можливо.
Запитання: Чи є якісь сліди, які свідчили б про те, що там стріляли?
Відповідь: Так.
Запитання: Отже, їх усіх постріляно?
Відповідь: Можливо.
Запитання: Виходить, це справді масове вбивство?
Відповідь: Так.
Запитання: Чи вже когось арештовано?
Відповідь: Ні.
Запитання: Чи є якісь сліди або провідна нитка, що вказували б на когось конкретно?
Відповідь: Немає.
Запитання: Чи це жертви однієї і тієї самої особи?
Відповідь: Невідомо.
Запитання: Чи є якась ознака того, що там було більше як одна особа?
Відповідь: Немає.
Запитання: Як могла одна особа вбити вісім чоловік в автобусі, і ніхто не боронився?
Відповідь: Невідомо.
Запитання: Чи той, хто стріляв, був в автобусі чи надворі?
Відповідь: Пробоїни в шибках свідчать, що стріляли зсередини.
Запитання: Якою зброєю користувався вбивця?
Відповідь: Невідомо.
Запитання: Мабуть, у нього був автоматичний пістолет або карабін, правда?
Відповідь: Я не даю коментарів.
Запитання: Автобус тоді стояв на місці чи їхав?
Відповідь: Невідомо.
Запитання: Чи поліційні собаки напали на якийсь слід?
Відповідь: Тоді йшов дощ.
Запитання: То був двоповерховий автобус, так?
Відповідь: Так.
Запитання: Де знайдено вбитих: на верхньому поверсі чи на нижньому?
Відповідь: На нижньому.
Запитання: Усіх вісьмох?
Відповідь: Так.
Запитання: Чи жертви вже впізнані?
Відповідь: Ще ні.
Запитання: Чи хоч когось упізнали?
Відповідь: Так.
Запитання: Кого? Водія?
Відповідь: Ні, поліцая.
Запитання: Поліцая? Ви знаєте його прізвище?
Відповідь: Так.