Я питав патрульних, але й вони сказали, що нічого не знайшли.
— У квартиру ще хтось заходив?
— Ні. Я питав поліцаїв, і вони сказали, що ніхто не заходив. Ніхто, крім мене і їх двох. Потім приїхали хлопці з фургоном і забрали труп у поліетиленовому мішку.
— І вже встановлено, від чого Сверд помер.
— Ну певне. Застрілився. Диво, та й годі. Куди ж він дів пукавку?
— У тебе є якесь більш-менш переконливе пояснення цьому?
— Ніякісінького. Ідіотський випадок. Загадка, якої не можна відгадати, я вже казав. Рідко, але й таке буває, хіба ні?
— А поліцаї що казали?
— Нічого. Тільки, що знайшли мертвого і що все було замкнене зсередини. Якби там була пукавка, то невже б ми її не знайшли. Та й де їй лежати, як не поряд із мерцем.
— Ти з'ясував, хто був покійний?
— Аякже. Прізвище його Сверд, так було написано на дверях. І зразу видно, що він за один.
— І що, ж він за один?
— Покидьок. Мабуть, звичайний алкоголік. Такі сйме найчастіше і накладають на себе руки, чи напиваються до смерті, чи вмирають від інфаркту абощо.
— А чогось істотнішого ти не можеш додати?
— Ні. Випадок дивний, я вже казав. Просто загадка. Я певен, що тут і ти не даси собі ради. Та й, зрештою, є справи важливіші.
— Можливо.
— Далебі є. Можна мені вшиватись?
— Постривай,— відповів Мартін Бек.
— Я сказав усе,— мовив Алдор Густавсон і розчавив сигару в попільниці.
Мартін Бек підвівся й підійшов до вікна. [217]
— Але я не все,— відповів він, стоячи спиною до відвідувача.
— А що таке?
— Зараз почуєш. Наприклад, ось що. Минулого тижня на ту квартиру їздив кримінальний експерт. Хоч більшість слідів стерті, проте він зразу помітив на килимку криваві плями, одну велику й дві малі. Ти бачив криваві плями?
— Ні. Та я їх і не шукав.
— Видно, що не шукав. А чого ж тн шукав?
— Нічого особливого. Адже все н так було ясно.
— Коли ти не помітив кривавих плям, то, мабуть, міг проглядіти й інше.
— У кожному разі, зброї там не була
— Ти роздивився, як був одягнений покійник?
— Не зовсім. Але ж вйт уже майже зогнив. Певне, в якесь ганчір'я. До того ж я не бачу, щоб це мало якесь значення.
— Але ти'зразу..визначив, що покійник був убогий і самітний. Не якась важлива особа.
— Авжеж. Коли скільки, як я, надивишся на всіляких алкоголіків та іншу голоту...
— То що?
— А те, що свою публіку я знаю.
Він, певне, навіть не здогадується, звідки походить цей вислів, подумав Мартін Бек. І вголос запитав:
— А коли б покійник посідав якесь вище становище, ти був би уважніший?
— Авжеж, тоді доводиться все враховувати. Адже й нам добре перепадає.
— Він оглянувся по кабінеті.
— Ви тут, може, й не знаєте про те, а в нас роботи по самі вуха. Не будеш бавитися в Шерлока Холмса щоразу, коли тобі трапиться мертвий волоцюга. Ти ще щось хочеш сказати?
— Так. Хочу наголосити, що ти вів цю справу вкрай недбало.
— Що?
Густавсон підвівся. Видно, він аж тепер похопився, що Мартін Бек гари своєму становищі міг добре зіпсувати йому кар'єру.
— Стривай,— промурмотів він,— це тільки тому, що я не помітив кривавих плям і не знайшов зброї, якої там не було?
— Ці недогляди ще не найгірше,— відповів Мартін Бек,— хоч їх також не можна вибачити. Але ти, наприклад, подзвонив судовому лікареві й дав їй вказівки, які; [218] грунтувались на упереджених і хибних міркуваннях. Крім того, ти навіяв поліцаям думку, що це справа проста, мовляв, досить тобі ввійти до кімнати, скинути на неї оком, і. все стане зрозумілим. Ти сказав їм, що не треба викликати ніяких експертів, і звелів забрати тіло, навіть не подбавши, щоб були зроблені знімки,
— Господи боже,— сказав Густавсон,— таж —старий наклав на себе руки.
Мартін Бек обернувся і мовчки глянув на нього.
— Ці... ці докори — офіційна догана?
— Так, сувора догана. До побачення.
— Стривай, нащо ж так відразу, я можу все виправити...
Мартін Бек похитав головою. Густавсон рушив до виходу. Вш був занепокоєний, та не встигли зачинитись за ним двері, як Мартін Бек почув його слова:
— Старий чорт.
Звичайно, Альдорові Густавсону яе місце в кримінальній поліції і взагалі в поліції. Вія нездарний, зарозумілий, високої думки про себе, а сам нічого не тямить у своїй роботі.
Раніше в кримінальну поліцію набирали найкращих працівників. Та й тепер, певне, намагаються дотримуватись тієї самої засади. Якщо таку людяну порахували за гідну. . посади криміналіста два роки тому, то що буде далі?
Гаразд, перший робочий день закінчився. Завтра він піде до_тіеї замкненої квартири і —погляне сам на неї.
А що він робитиме ввечері? Щось попоїсть, потім посидить і погортає книжки, які, на його думку, треба прочитати. Потім лежатиме самітний у ліжку й чекатиме, коли до нього прийде сон.
У своїй власній замкненій кімнаті.
VIII
Ейнар Ренн любив свіже повітря, він і в поліцію пішов тему, що там доводиться багато рухатись і бувати надворі. Та роки й дедалі вище службове становище все більше прив'язували його до письмового столу, а на свіжому повітрі, якщо повітря в Стокгольмі можна назвати свіжим, він бував-рідше й рідше. Для нього стало життєвою потребою проводити щорічну відпустку у своїх рідних диких горах на півночі. Стокгольма він, властиво, не любив і вже в сорок п'ять років почав мріяти про те, як піде на пенсію і назавжди повернеться в Ар'єплуг. [219]
— Наближалася чергова відпустка, і він побоювався, щоб його не попросили відкласти відпочинок, поки не буде розслідувана справа з пограбуванням банку.
І, щоб якось прискорити розслідування, він у понеділок увечері замість їхати додому у Велінгбю, де на нього чекала дружина, надумав податися в Сулентуну й побалакати з одним свідком.
Він не тільки добровільно викликався відвідати свідка, якого за всіма правилами можна було викликати до себе, але й так радо взявся за це, що Гунвальд Ларсон, не здогадуючись про його егоїстичні міркування, спитав, чи, він, бува, не посварився з Ундою.
— Так, не посварився,— відповів Ренн на свій особливий лад.
Ренн мав відвідати того тридцятидвохрічного робітника-металіста, який уже давав свідчення Гунвальдові Ларсону про те, що він бачив біля банку на Горнсгатан.
Звати його було Стен Шегрен, він жив самотою у типовому будиночку на Сонгарвеєн. Він саме поливав кущ троянд у квітнику біля будиночка, коли Ренн вийшов з машини. Відставивши лійку, він кинувся до хвіртки, відчинив її, витер руку об штани, перше ніж подати її, тоді рушив попереду на ґанок і притримав двері, щоб Ренн зайшов.
Будиночок був маленький, унизу — кухня, передпокій і всього лише одна кімната. Двері до неї були прочинені, і Ренн побачив там самі голі стіни. Господар перехопив його погляд.
— Я недавно розлучився з дружиною,— пояснив він.— Вона забрала частину меблів, тому тут не вельми затишно. Ходімо краще нагору.
Нагорі була досить велика кімната з каміном, перед яким стояв низенький білий столик і кілька різних крісел. Ренн сів, а господар стоячи спитав:
— Щось вип'єте? Я можу заварити кави, а ще в холодильнику, мабуть, є трохи пива.
— Дякую,— відповів Ренн,— я питиму те, що й ви.
— Тоді я принесу пиво,— сказав господар.
Він побіг сходами вниз і задзеленчав посудом у кухні.
Ренн озирнувся по кімнаті. Меблів виявилось небагато, зате була стереофонічна система й чимало книжок. У кошику біля каміна лежало повно газет і журналів: "Дагенс Нюгетер", "Ві", "Ню даг", "Металарбетарен".
Стен Шегрен повернувся зі склянками та двома баночками пива й поставив їх на білий столик. Він був худий жилавий чол'овік із світлим, рудавим, густим волоссям, як [220] відзначив Ренн, нормальної довжини. Обличчя в ластовинні, весела, відверта усмішка. Він відчинив баночки, налив пива в склянки, сів напроти Ренна, підняв свою склянку за його здоров'я й випив. Ренн ковтнув пива і сказав:
— Я хотів би почути, що ви бачили в п'ятницю на Горнсгатан. Найкраще не відкладати, поки згадка про це не надто потьмяніла.
"Здається, Вийшло гладенько",— вдоволено подумав він. Господар кивнув головою і відставив склянку.
— Якби ж я був знав, що це пограбування і вбивство, то я докладніше приглянувся б і до тієї дівчини, й до хлопців у машині.
— У кожному, разі, ви поки що наш найкращий свідок,— заохотив його Ренн.— Отже, ви йшли повз банк. А в який бік?
— Я йшов від Слюссена в бік Рінгсвеєн. А та дівчина вискочила з-за моєї спини, турнула мене з поспіху й побігла далі.
— Ви могли б її описати?
— Боюся, що не дуже. Я бачив її тільки зі спини й на коротку мить збоку, як вона сідала в машину. Десь сантиметрів на десять нижча за мене. Мій зріст метр сімдесят вісім. Вік її важко визначити точно, але мені здається, що їй не менше як двадцять п'ять і не більше як тридцять п'ять, десь близько тридцяти років. Вбрана вона була в джинси, такі собі звичайні, сині, і в блакитну блузку чи сорочку навипуск. На взуття я не звернув уваги, але на голові в неї був капелюх, також із джинсової матерії, з широкими крисами. Коси в неї були русяві, рівні й до міри довгі, не такі, як тепер носять багато дівчат. Словом, середньої довжини. На плечі висіла сумка, зелена, американського військового фасону.
Господар витяг з нагрудної кишені спортивної сорочки пачку сигарет, простяг її Peннові, але той похитав головою і спитав:
— Ви не помітили, вона щось несла в руках? Господар підвівся, узяв з каміна сірники й прикурив сигарету.
— Ні, я не певен. Але, може, й несла щось.
— А сама вона яка: худа чи гладка?
— Я сказав би, до міри. В кожному разі, не дуже худа, але й не гладка. Загалом нормальна.
— Отже, обличчя її ви не бачили?
— Бачив тільки на мить, коли вона сідала в машину. Але ж його трохи затуляв капелюх, а трохи великі темні окуляри. [221]
— Ви б її впізнали, якби знов побачили?
— Мабуть, з обличчя ні. І, мабуть, не впізнав би, коли б побачив в іншому одязі, наприклад, у сукні.
Ренн задумливо ковтнув пива, потім спитав:
— Ви цілком певні, що то була жінка?
Господар— вражено глянув на нього, насупився й нерішуче сказав:
— Ну, я вважав, що то жінка. Але тепер... тепер уже не певен. Просто з першого погляду я сприйняв її як дівчину, адже, як правило, завжди відчуваєш, чи перед тобою дівчина, чи хлопець, хоч би й на вигляд вони були однакові. Я вже не можу заприсягтися вам, що то дівчина, наприклад, я не помітив, які в неї були груди.
Він замовк, глянув на Ренна крізь тютюновий дим, тоді повів далі, ніби роздумуючи:
— Так, ваша правда.