У чиїх руках був ніж

Ерік Амдруп

Сторінка 4 з 23

Вона мала нічну зміну й саме йшла по свій велосипед. Щелепа в нього знов почала тремтіти, як завжди, коли він хвилювався. Раніше, замолоду, йому було ще гірше, особливо, як він мав складати екзамен. Раз навіть дійшло до того, що він не міг вимовити жодного слова. Екзаменатори чекали, поки він спроможеться щось сказати, й відвертали очі, так їм тяжко було дивитися на нього.

— Привіт! — усміхнулася Елла й підморгнула йому.— Що сказав Могенсен?

Він привітався незграбно, дивлячись кудись убік.

— Я спізнююся, скоро восьма. Мушу бігти, щоб устигнути на нараду.

Він хотів іти, але вона зупинила його, притримавши за пасок куртки.

— Устигнеш, вони любенько почекають на шефа, скажеш ні, Ельмо? Ти ж не пошлеш мене під три чорти, правда? На тебе можна покластися?

Він стояв ні в сих ні в тих і відвертав очі, щоб не дивитися на Еллу.

— Це ж не я вирішую,— мовив нарешті він. Мовив так або приблизно так.

— Мовчи вже! Світ не бачив таких ганчірок, як ти. Нащо прикидатися?

Ситуація ставала неприємна. їх могли побачити з вікон хірургічного відділення. Там завжди хтось стояв і визирав надвір. [142]

— Не зараз, Елло, потім.

Завжди всі хотіли, щоб він щось робив для них! _ Заскоч до мене о шостій, обіцяєш, Ельмо? Він пообіцяв, щоб вона дала йому спокій, відчепилася від нього. Завжди так було.

Багато було підстав віддати те місце Еллі, але були й деякі застереження. Вона створювала навколо себе неспокій. Молоді працівники її любили. Вона поводилася з ними запанібрата, лаяла їх, коли вони робили якісь помилки, але не була дріб'язкова. Зате старші терпіти її не могли. Елла була надто самостійна, робила все по-своєму, як працівник профспілки добре знала закони й уміла ними послуговуватись. А ще всі ті плітки про її особисте життя! Він здригнувся, наче від болю, і звів очі на високу білу стелю. Як добре все зважити, то йому тут не так і погано. Самою справою сушать собі голову слідчі, він тільки повинен іти, коли його кличуть, і відповідати, коли його питають. Харчі тут не найкращі, але на їжу він ніколи не звертав уваги. Коли він дзвонить, його виводять до туалету. Двічі на день він ходить гуляти на трикутне подвір'я, і тоді один із вартових накидає на нього оком. Ніхто не збирається тікати, але так годиться. Цілком пристойне життя, від нього ніхто нічого не вимагає. Мабуть, якби воно тривало довго, то втомило б його. Тільки спочатку це ніби полегкість. Колись же має в ньому знов прокинутись бажання жити, працювати. Але тепер... тепер він страшенно стомлений.

Минуло півтора року, відколи він прийняв лікарню в Алькюбіні на сімдесят ліжок і з майже такою самою кількістю персоналу. Йому віддали перевагу, бо він мав найгрун-товнішу освіту, потрібну для лікарень такого типу й такої величини. Принаймні так заявив йому Могенсен.

На стелі видніла тріщина, з якої ось-ось мав посипатись тиньк. Треба було б затерти її, поки вона не побільшала. До Алькюбіна він працював другим хірургом в університетській лікарні. Професор Клем поглянув на нього трохи глузливо, коли він сказав йому, що отримав місце в Алькюбіні.

— Що ж, щасливо, Поульсене. Ти начебто не казав мені, що хочеш поміняти роботу.— Старий сидів біля письмового столу в зеленій ярмулці, насуненій низько на лоба, з [143] незмінною сигарою в роті.— То ти йдеш на місце Яльте, так?

Поульсен кивнув головою.

— Сідай-но, голубе, правди в ногах немає. Ти радий, що маєш нову роботу?

— Радий.

Колись Ельмо здавав екзамен цьому Клемові. Раптом йому впало в око, що професор постарів. Аж дивно було, що й такий згусток енергії не встояв перед законом природи. Професор сидів, опустивши плечі, здавався втомленим і не таким уважним, як звичайно.

— Не буду приховувати, що я не люблю тих малих лікарень,— промурмотів він.— Особливо за теперішніх обставин. Муніципальні куратори з якихось причин заповзялися знищити саму суть лікарень. Та нова трудова угода... дорого ми за неї заплатимо, хай їй біс. Вона не дає нам ніякої можливості навчити як слід свою зміну. Лікування починає триматися на обдарованих аматорах. Років через десять пацієнтам доведеться звертатися тільки до них. Ми тепер по-дурному ощадимо на всьому, бо наші політики хочуть загрібати жар чужими руками. Вони кажуть, що немає грошей. А звідки ж ті гроші візьмуться, коли вони так роздули штати? На мою думку, треба закрити дрібні лікарні й заощаджені кошти вжити на те, щоб великі могли працювати централізовано. Адже тільки у великих закладах можливе справжнє лікування. Але ти, мабуть, не згоден зі мною?

Телефонний дзвінок урятував Ельмо від потреби відповідати. Клем, поклавши ноги на стіл, уважно вислухав свого телефонного співрозмовника, тільки двічі щось невдоволено муркнув.

— То про що ми балакали? Отже, ти будеш наступником Яльте. Це добре, але... Ох, Поульсене, не так тобі буде легко. Як на мене, Яльте був там на своєму місці. З ньогр був непоганий лікар. Старомодний. Те, що треба. І йому дуже імпонувало, що він може тягти на собі той казна-чим навантажений віз. От тільки немає нікого, хто б здатний був заступити його. Хоч не хоч, а тобі доведеться робити те що він! Я тебе не звинувачую, боронь боже, навіть хвалю, що ти йдеш на таке, але...

У двері постукали. Зайшла секретарка з паперами, які негайно треба було підписати. Професор перебіг їх очима, часом щось невдоволено мурмочучи, тоді попідписував у належному місці.

— То про що ми балакали?

Знов задзвонив телефон. Клем слухав невидимого співрозмовника з дедалі більшим зацікавленням. Навіть зняв ноги [144] зі столу й почухав потилицю, від чого ярмулка ще нижче опустилася на лоба.

— Ні,— нарешті сказав він.

Відповідь, видно, не вдовольнила співрозмовника. Професор нахилився вперед майже опустивши підборіддя на стіл і вперся телефонною трубкою в стільницю.

— Усе це казна-що,— буркнув він.

Поульсен обережно закурив. Він кинув курити аж у Алькюбіні, під впливом Могенсена, муніципального куратора лікарні, який дбав за профілактику і вважав, що лікар зобов'язаний давати добрий приклад.

— Голова йде обертом,— сказав Клем, кладучи трубку.

-Ти собі не уявляєш, скільки адміністраторові доводиться робити дурної роботи,— зітхнув він.— Поки позаповнюєш розклади й виконаєш усі приписи, не лишається часу на хворих. То про що ми балакали?

Цього разу він, видно, справді забув, про що була мова.

— Я йду на місце головного лікаря в Алькюбіні. Поульсен курив сигарету. Професорова сигара погасла, але він, мабуть, не думав запалювати її.

— Ну й добре,— сказав Клем.— Каторжна буде праця, голубе. Але ти маєш добру освіту, якій тепер віддають перевагу.— 3 його тону не випливало, що це був комплімент.— Я не знав, що ти шукаєш собі іншого місця.

У двері знов постукали. З'явився молодий лікар з пакою паперів під пахвою, але, побачивши, що в професора є відвідувач, відразу ж вийшов, обережно зачинивши за собою двері.

— Мені треба було вам сказати,— покаянним голосом мовив Поульсен.— Але ж ви самі знаєте: можна шукати скільки завгодно й нічого не знайти.

Знов задзвонив телефон.

— Мене кличуть до операційної,— мовив Клем.— Та ми можемо зійти разом. Скільки ти тут працюєш?

— Уже півроку.

— Еге, ще зовсім мало. Треба було б мені тебе ще дечого навчити. Та побачимо, що ми встигнемо. Ну, хай тобі щастить, Поульсене. Бажаю тобі успіху. Будь обережний спочатку. Остерігайся йти на ризик. Невдалий початок... ти не знаєш, як довго його потім треба виправляти. Часом будуть якісь прикрощі, звертайся до мене.

І професор пішов.

Не можна сказати, що він таки встиг багато чого навчити Поульсена, поки той поїхав. Залюбки навчив би, але ж на нього з усіх боків напосідалися ті, хто потребував його Уваги й допомоги. Щодня він мав якісь невідкладні справи. [145]

Вони влаштували прощальний вечір. Він коштував доро го, але Доріт вважала, що треба робити те, чого від теб" сподіваються. їм бажали щастя, вони підбадьорилися й повеселішали. Виголосили багато приємних промов. Ніхто н( вважав алькюбінську лікарню великим щастям, але Поульсе-нові однолітки заздрили йому. Навчання в університеті бул< схоже на довгу бурхливу морську подорож з численимі змінами місця, вічними чергуваннями, курсами, лекціями спробами виступити в наукових гуртках і фахових журна лах. Чудово було добратися до тихої гаванії Доріт і Ельмс вирушили в Алькюбін радісні, сповнені надій. Вона пере; цим кілька разів їздила до містечка, знайшла за помірну ціщ будинок, який їх влаштовував, і, здавалося, нове оточенні їй подобалось. Для нього найважливішим було місце праці

3

Начальник поліції Гольм був дуже ввічливий, але дотри мувався офіційної дистанції. Він при кожній нагоді наго лошував на своїй безсторонності й не хотів ні в що втручатися. На допомогу їм він дав свого помічника Карлсена. Т( був меткий молодик, син тутешнього торговця мануфакту рою, який добре знав містечко. Його явно тішила співпраці з такими фахівцями, і він намагався справити на них гарн< враження.

— У цю пору наше містечко мертве,— пояснював він коли вони їхали до помешкання Елли Гансен.— Зате вліт ку в нас людно. До моря кілометрів п'ять, берег чудовий Гарна вода, повно літніх будиночків, та ще й збудувал" великий готель. Так, улітку в Алькюбіні цікаво.

Лікарня стояла на околиці, а ще за кілометр уздов" головної вулиці починався квартал новобудов — ряди притулених один до одного будиночків з окремими входами й подвір'ями.

— їх побудував муніципалітет,— пояснив Карлсен,— і винаймає переважно медсестрам та молодим лікарям Але тут мешкають не тільки медичні працівники. В кожному будиночку — дві квартири. Хто мешкає на першому поверсі, той має ще й маленький садочок. Квартири, звичайно, дорогі. Але ж усі, хто їх винаймає, отримують доплату Ось ми й приїхали. [146]

Помешкання Елли Гансен було на другому поверсі. Вони піднялися прибудованими зовні сходами на балкон, спільний для цілого поверху. Над ним нависав дах, захищаючи його від сонця й від дощу. З балкона був вхід до маленького передпокою, праворуч від нього містилася досить велика вітальня, а за нею спальня. Проти вхідних дверей були двері до кухні й до ванної кімнати. Карлсен показував їм усе, наче агент, що продає нерухоме майно.

— Коли ці будинки ще тільки побудували, тут мешкала моя сестра.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також: