Т. Мастон, — повинно бути таким великим, щоб привернути увагу жителів Місяця, коли вони справді існують.
— Так, — відповів Барбікен, — і з іншої причини, ще важливішої.
— Що ви хочете сказати, Барбікен? — спитав майор.
— Я хочу сказати, що не досить тільки послати снаряд і більше ним не турбуватися. Треба, щоб ми за ним стежили протягом його перельоту, доки він влучить у ціль.
— Он як! — зауважили генерал та майор, трохи здивовані цією пропозицією.
— Без сумніву, — сказав упевнено Барбікен, — без сумніву, бо інакше наша спроба не матиме наслідків.
— Але, — заперечив майор, — ви збираєтесь надати цьому снарядові гігантських розмірів?
— Ні. Вислухайте мене уважно. Ви знаєте, що оптичні прилади досягли великої досконалості; з допомогою деяких телескопів уже спромоглися дістати збільшення в 6 000 разів і наблизити Місяць на 80 кілометрів. На цій відстані предмети в двадцять метрів висоти чудово видно. Коли досі ще не застосовано телескопів більшої сили, то це тільки через те, що така сила вже заважатиме ясності, і Місяць, який є ніби дзеркалом Сонця, не посилає досить інтенсивного світла, щоб можна було вивести збільшення за ці межі.
— Гаразд. Що ж ви зробите? Ви надасте вашому ядру діаметр двадцять метрів?
— Зовсім ні.
— Чи ви зробите Місяць яскравішим?
— Саме так!
— Оце здорово! — скрикнув Мастон.
— Так, це дуже просто, — відповів Барбікен. — Справді, якщо мені вдасться зменшити товщину атмосфери, яку проходить місячне світло, то чи не стане це світло яснішим?
— Очевидно.
— Гаразд! Щоб досягти такого результату, мені досить встановити телескоп на якійсь високій горі. Це саме ми й зробимо.
— Здаюсь, здаюсь, — відповів майор. — Ви чудово вмієте спрощувати задачі… І якого збільшення сподіваєтесь ви досягти таким способом?
— Збільшення в 48 000 разів, і воно наблизить Місяць на відстань 10 кілометрів. Щоб побачити предмет на такій відстані, він повинен мати близько 2,9 метра в діаметрі.
— Точнісінько так.
— Дозвольте, однак, зауважити, — сказав майор Ельфістон. — Вага ядра буде така велика, що…
— О, майоре, — відповів Барбікен, — перш ніж ми почнемо обговорювати його вагу, дозвольте мені сказати, що вже наші батьки робили гідні подиву речі такого роду. Я дуже далекий від того, щоб запевняти, що балістика не прогресувала відтоді, але слід було б знати, що й у середні віки були досягнені результати дивовижні і, дозволю собі додати, ще дивовижніші, ніж наші.
— Ну, ще чого! — з сумнівом зауважив Морган.
— Обгрунтуйте ваші слова! — підхопив Мастон.
— Немає нічого простішого, — спокійно відповів Барбікен. — Я маю приклади на підтвердження сказаного мною. Так, під час облоги Константинополя турецьким султаном Мухаммедом II, в 1543 році, на місто кидали кам'яні ядра вагою в 861,84 кілограма. Ви розумієте, яких розмірів були ці ядра?
— Ой, ой! — скрикнув майор. — 861,84 кілограма — це поважна цифра!
— Крім того, на острові Мальті, за рицарських часів, одна гармата кріпості Сент-Ельма випускала ядра вагою понад тонну. Якщо ми спрямуємо всі наші зусилля на те, щоб збільшити вагу, то при сучасних успіхах науки подесятеримо вагу ядер мальтійських рицарів.
— Це очевидно, — відповів майор. — Але який метал гадаєте ви вжити для снаряда?
— Я думаю, просто чавун, — сказав генерал Морган.
— Фе! Чавун! — вигукнув Дж. Т. Мастон з глибокою зневагою. — Це вже занадто грубо для снаряда, який має призначення летіти на Місяць.
— Навіщо перебільшувати, мій шановний друже, — відповів Морган. — Чавун якраз хороший.
— Гаразд! — продовжував майор Ельфістон. — Через те що вага пропорціональна об'ємові, чавунне ядро в 2,9 метра діаметром матиме величезну вагу.
— Так, коли воно буде суцільне, і ні, коли воно буде порожнє, — сказав Барбікен.
— Порожнє? Це вже буде бомба.
— В яку можна буде покласти депеші, — додав Мастон, — і зразки наших земних виробів.
— Так, бомба, — відповів Барбікен. — Її нам і треба; суцільний снаряд у 2,9 метра діаметром важив би 100 000 кілограмів, але оскільки він, бувши порожнім, повинен водночас зберігати стійкість, я пропоную зробити його п'ятитонним.
— Які завтовшки будуть його стінки? — спитав майор.
— Якщо додержуватимемо правильної пропорції, — відповів генерал Морган, — то при діаметрі 2,9 метра стінки повинні бути завтовшки 65 сантиметрів.
— Це занадто, — заперечив Барбікен. — Візьміть до уваги, це ж не снаряд, що має пробивати броню; йому досить мати стінки, які могли б витримати тиск порохових газів. Отже треба вирішити: яку товщину повинен мати чавун, щоб бомба важила лише вісім тонн. Наш вправний математик, шановний Мастон, скаже нам про це.
— Нема нічого легшого, — озвався секретар комітету.
Він швидко написав кілька алгебраїчних формул на папері. Можна було бачити, як під його пером з'явилися тс й х у десятому степені і кубічний корінь. Нарешті, він сказав:
— Стінки матимуть приблизно п'ять сантиметрів.
— І цього буде досить? — спитав майор, наче він мав сумнів у цьому.
— Ні, — відповів президент Барбікен, — очевидно, недосить.
Тоді що ж його робити? — промовив розгублено Ельфістон.
-. Взяти для снаряду якийсь інший метал, а не чавун.
— Мідь? — спитав Морган.
— Ні, вона ще важче; але я маю вам запропонувати щось краще.
— Що саме? — спитав майор.
— Алюміній, — відповів Барбікен.
— Алюміній?! — закричали разом три колеги президента.
— Звичайно, мої друзі. Ви знаєте, що один відомий французький хімік, Анрі Сент-Клер-Девіль, 1854 року видобув алюміній у чистому вигляді й достатній кількості. Цей метал такого самого кольору, як срібло, не змінюється, як і золото, має ковкість заліза і плавкість міді; його легко обробляти, він дуже поширенні у природі, бо становить основну складову частину всякої глини і багатьох інших гірських пород. Нарешті, він утроє легший від заліза, — це чи не найважливіша для нас властивість. Одне слово, він наче навмисне створений для того, щоб дати нам найкращий матеріал для нашого снаряда.
— Хай живе алюміній! — вигукнув секретар комітету, завжди дуже бурхливий у моменти захоплення.
— Але, мій дорогий президенте, — сказав майор, — чи не дуже висока тепер ціна на нього?
— Вона була висока, — відповів Барбікен. — У перші часи після його відкриття кілограм алюмінію коштував від 520 до 560 доларів, згодом ціна на нього знизилася до 70 доларів, а тепер кілограм його можна купити за 18 доларів.
— Але 18 доларів, — заперечив майор, який не легко здавався, — це все-таки, величезна ціна.
— Без сумніву, мій дорогий майоре, але не така, щоб відмовитись від чудових властивостей алюмінію.
— А скільки важитиме снаряд? — спитав Морган.
— Ось результат моїх обчислень, — відповів на це Барбікен. — Снаряд у 2,9 метра діаметром і з товщиною стінок у 30 сантиметрів, зроблений із чавуну, важив би 33 720 кілограмів, а такий снаряд з алюмінію важитиме лише 9 625 кілограмів.
— Чудово! — вигукнув Мастон. — Це справді відповідає нашим планам.
— Чудово, чудово, — відповів майор. — Але хіба ви не знаєте, що при ціні 18 доларів за кілограм цей снаряд коштуватиме… — 173 250 доларів, це я прекрасно знаю. Але не бійтеся нічого, мої друзі: грошей нам не бракуватиме в нашій справі, за це я вам ручусь.
— Вони, мов дощ, посиплються в нашу касу, — зауважив Дж. Т. Мастон.
— Гаразд! То що ви гадаєте відносно алюмінію? — спитав президент.
— Ухвалити! — відповіли разом усі три члени комітету.
— Що ж до форми снаряда, — продовжував Барбікен, — то вона не така вже важлива, бо снаряд незабаром пройде атмосферу і летітиме в порожньому просторі. Отже, я пропоную кругле ядро, яке обертатиметься навкруг себе, коли йому сподобається, і поводитиметься, як йому захочеться.
Так закінчилося перше засідання комітету, на якому проблема снаряда була остаточно вирішена. Шановний секретар Дж. Т. Мастон уголос висловив свою радість з приводу ухвали послати селенітам алюмінійове ядро, "що дало б їм належне уявлення про жителів Землі".
Розділ VII
ІСТОРІЯ ГАРМАТИ
Рішення, ухвалені на першому засіданні комітету Гарматного клубу, справили велике враження на публіку. Деякі боязкі люди жахалися думки про випущене в простір ядро вагою понад дев'ять тонн. Питали, яка гармата зможе надати потрібної початкової швидкості такій масі. Протокол другого засідання комітету повинен був блискуче відповісти на це запитання.
Увечері другого дня чотири члени Гарматного клубу засідали перед новими горами сандвічів на березі справжнісінького чайного океану. Дискусія відразу поновилась і, цього разу, без патетичного вступу.
— Мої дорогі колеги! — сказав Барбікен. — Тепер ми візьмемось обговорювати питання про гармату: яку вона матиме форму, яку довжину, з чого буде зроблена та скільки важитиме. Можливо, що ми надамо їй гігантських розмірів; але хоч які будуть труднощі, гадаю, ми їх подолаємо. Вислухайте мене уважно і не скупіться на заперечення, якщо вони виникатимуть. Я добре обміркував питання і заперечень не боюсь.
Ця заява була зустрінута схвально.
— Згадаймо, — продовжував Барбікен, — на чому вчора ми припинили наше обговорення; сьогодні питання стоїть перед нами в такій формі: треба надати початкової швидкості в 11 кілометрів на секунду бомбі діаметром 2,9 метра і вагою близько десяти тонн.
— Справді, це і є наше завдання, — відповів майор Ельфістон.
— Я продовжую, — сказав Барбікен. — На ядро, пущене в простір, впливають три незалежні одна від одної сили: опір середовища, притягання Землі і сила поштовху, що надав руху снарядові. Розгляньмо ці три сили. Опір середовища, тобто опір повітря, не дуже важливий. Справді, висота земної атмосфери не перевищує 70 кілометрів[32]. Отже, маючи швидкість 11 кілометрів, снаряд пролетить цю відстань за шість секунд, а це такий короткий час, що опіром середовища можна знехтувати[33]. Тепер розгляньмо притягання Землі, тобто вагу ядра. Ми знаємо, що вага зменшується обернено пропорціонально квадратові відстані. Ви, мабуть, пам'ятаєте із курсу фізики: коли якесь тіло, полишене само на себе, падає на земну поверхню, воно рухається з прискоренням в 981 сантиметр на секунду[34]; але, коли б це саме тіло було на відстані 407 000 кілометрів, або, інакше кажучи, на віддалі від Землі до Місяця, швидкість його падіння зменшилася б майже до 1 міліметра на секунду.