Вони все місто по деревинці рознесуть.
— Та й ми не з голими руками!
— Ні, князю, на стрільців мала надія,— сказав Львов.— Хитнуться. А коли б віддали гармати й струги — велике діло. Через Царицин бог проніс би, а на Дону хай один одному горлянки переріжуть — не наш клопіт. І питатимуть не з нас.
— Чого ж, Іване, такі погані стрільці?—спитав воєвода Красуліна, стрілецького голову.
— Хвалитися нема чим, Іване Семеновичу,— признався той.— Тяжкий саме час: цих відправляти треба, а заміна — коли ще буде! А скажи цим, залишіться: одразу бунт.
Князь Михайло, який досі мовчав, по-молодечому схвильовано заговорив:
— Та що ж це таке?.. Розбійники, лиходії, цареві ослушники!.. А ми з ними нічого зробити не можемо. Стид нам і сором! Кури засміють — з голодранцями не змогли впоратися! Думка моя така: привести до віри божої, передати за списком приставам — до нового царевого указу. Царева грамота — річної давності. Пошлемо гінців у Москву, а розбійників поки що тут залишимо, за приставами.
— Ех, князю, князю...— зітхнув митрополит.— Кажеш, курям на сміх? Мене як насмішив шаблею один такий голодранець Заруцького, так усе життя й сміюся та головою трясу, он як насмішив, соромітник. Архієпископа Феодосія, царство небесне, як безчестили!.. Це кара господня! Пронесе її — і нам порятунок, і церкві нема ганьби. А ми самі її на свою голову хочемо накликати.
— Що налякав тебе в малолітстві Заруцький — це я розумію,— сказав Іван Семенович.— Але зрозумій і ти, святий отче: ми за розбійників перед царем відповідаємо. Хіба знаємо, що в нього, у Стеньки, на думці? Відійде він до Чорного Яру та й знову за своє візьметься. А з кого спитають? Скажуть: тут були й не змогли у них відібрати оружжя?
— Наближається зима — не візьметься,— докинув Іван Красулін.
— До зими ще далеко, а йому хіба довго: зстрінуть караван — і на дно. Тільки й діла.
— Та й то правда,— сказав піддячий,— залишати їх тут неохота: почнуть стрільців переманювати. А то вже кепське діло. Моя думка така: спробувати умовити їх утихомиритися, оружжя віддати й порозходитися, хто звідки прибув. Коли вони вкупі та оружні, ліпше їх не зачіпати. Треба спробувати умовляннями...
— А до віри їх, лиходіїв, привести! По книзі. У храмі божому,— сказав митрополит.— І хай віддадуть мені все, що на моєму учузі забрали. Я цареві написав, який вони мені розор учинили...— Митрополит дістав з-під поли списаний аркуш.— "У нинішньому, государю, році, проти сьомого числа серпня приїхали з моря на надільний мій митрополичий учуг Басагу лиходійні козаки Стеньки Разіна з товариством. І, перебуваючи на тому моєму учузі, солону корінну рибу, та ікру, та клей, та в'язигу — все до останку пограбували й різні учужні заводи мідні та залізні, та казани, та сокири, та гаки, та долота, та скобелі, та напар' ї, та свердла, та неводи, та струги, та човни, та хлібні запаси все до останку позабирали. І розоривши, государю, мене, богомольця твого, вони, Стенька Разін з товариством, зоставили у нас же на учузі, в тайниках заховане, всіляке церковне начиння і всіляке манаття та ясир і, поїхавши з учуга, списків того всілякого маняття не лишили.
Милосердий государю цар і великий князю Олексію Михайловичу, зроби ласку мені, богомольцеві твоєму..."
Увійшов стряпчий. Сказав:
— Від козаків посланці.
— Проси,— сказав воєвода.— Стривай. Хто вони?
— Два осавулами назвалися, один козак.
— Проси. Ану-у... суворішими з ними будемо.
Увійшли Іван Чорноярець, Фрол Минаєв, Стир. Уклонилися звичайним поклоном.
— Од військового отамана од Степана Тимофійовича од Разіна: осавули Івашко і Фрол та донський козак Стир,— представився Іван Чорноярець. Усі троє ошатно одягнені, при коштовній зброї; Стир трошки напідпитку, але зовсім трошки. Узяв його з собою Іван Чорноярець заради його довгого язика: як вийде заминка в розмові з воєводами, підштовхнути Стиря,— той почне молоти язиком, а за цей час можна встигнути обміркувати, як доладніше сказати. Стир хотів був узяти з собою ще й діда Любима, та Іван не дозволив.
— Я такого у вас військового отамана не знаю,— сказав воєвода Прозоровський, пильно розглядаючи козаків.— Корнія Яковлева знаю.
— Корній — то не наш отаман, у нас свій — Степан Тимофійович,— вихопився Стир.
— Відколи це на Дону два війська повелося?
— Ти хіба нічого не чув?! — вигукнув Стир.— А ми вже на Хволинь збігали!
Фрол сіпнув ззаду старого.
— З чим прийшли? — суворо запитав старший Прозоровський.
— Кланяється тобі, воєводо, батько наш, Степан Тимофійович, дари обіцяє прислати...— почав Чорноярець.
— Ну? — нетерпляче перепинив його Прозоровський.
— Звелів переказати: завтра сам буде.
— А чому ж не сьогодні?
— Сьогодні ? — Чорноярець поглянув на астрахан-ців.— Сьогодні ми прийшли домовитися: як астраханці стрінуть його.
Тінь подиву перебігла по обличчях астраханських державців. Це було несподівано й вельми вже зухвало.
— Як же він хоче, щоб його стріли? — запитав воєвода.
— Прапори щоб повивішували, гармати з розкатів стріляли...
— Та ще,— мовив Стир, звертаючись до митрополита,— треба б молебень одслужити, отче...
— Скажений пес тобі отець! — крикнув митрополит і вдарив посохом об підлогу.— Гнати їх, здирників, гадів смердючих! Нечестивці, що вигадали — молебень служити!..— Голова у митрополита затряслася ще дужче; старець мав круту вдачу, був прямодушний і бистрий на слово.— Це Стенька з молебнем вас напоумив? Я про-клену його!..
— Вони п'яні,— гидливо сказав князь Михайло.
— У вас круг був? — спитав Львов.
— Не було.— Чорноярець пожалкував, що взяв Сти-ря: з молебнем переборщили. Тепер треба було триматися з гідністю.— Буде.
— Це ви самовільно затіяли?.. З молебнем? —допитувався митрополит.
— Чому? Все військо хоче. Ми — християни.
Воєвода підвівся з місця, показав рукою, що переговори закінчено.
— Ідіть у військо і скажіть своєму отаманові: щоб завтра був тут. І ще скажіть, щоб він ніяких дурощів не затівав. А то таку стрічу вчиню, що до самого дому не
очухаєтеся.
• 5
• 6
• 9
• 12
• 14
• 16
• 4
• 6
• 10
• 15
• 16
• СТРАТА
• 5
• 12
• 16
1
Учуг — ділянка на річці, де затримували й виловлювали рибу.— Тут і далі приміт. перекладача.
2
Бус а — великий човен, видовбаний із цілого дерева.
3
поки він ішов до Астрахані, у Москві "найтихіший" виїжджав із Кремля на полювання.
Думні дворяни, стольники, бояри, сокольничі, сокольники... Усе палає на них — усі в дорогому одязі, який видається двором при такій нагоді. Навіть кречети на рукавицях сокольників (рукавиці в сокольників із золотою бахромою) і ті з золотими кільцями та шнурками на ногах.
5
Дивно гуляв Разін: то швидко хмелів, то хоч би скільки пив — не п'янів. Тільки важким ставав його пильний погляд. Нікому не відомі думки заполоняли його; випивши, він поринав у них цілком, і тоді вже зовсім ніхто не міг збагнути, про що він думає, чого хоче, кого любить у цю хвилину, кого ні. Побоювалися його такого, але й поважали тією особливою повагою, якою росіяни поважають суворого, проте справедливого батька або сильного старшого брата: є кому осадити, але й пожаліти і заступитися теж є кому. Люди відчували постійну про себе турботу
Разіна. І хоч вона одразу не помітна, хоч Разін — сам людина, яку роздирають пристрасті, хоч сам він не завжди вміє володіти характером, шаленіє, коли його охопить туга 3 біль душі, але в глибині цієї душі є жаль до людей, і живе вона, ця душа, і болить — у судорожному трепеті любові 3 справедливості, і нема в ніЗ однієї лише оголеної гидкої пристрасті — насититися людським приниженням,— ні, цю душу любили. Разіна любили; з ним було надіЗно. Адже не вмерти страшно, страшно оглянутися — а нікого нема, хто потурбувався б про тебе, пожалів: усім не до того, всі штовхаються, уривають шматки... Або — зачне, розумака 3 силач, вихвалятися своєю вищістю, або візьметься упиватися владою, або полюбить розкіш... Багато розумних і сильних, мало добрих, у кого болить серце не за себе самого. Разіна дуже любили.
"Застілля" душ на п'ятсот сиділо прямо на березі, біля стругів. Вистелили в довжину нашестя (банки, лавки для веслярів) і посідали вздовж цього "столу", попідбиравши під себе ноги.
Разін сидів на чільному місці. З боків — осавули, улюблені діди, Івашко Піп (розстрига), знатні бранці, серед яких і молода полонянка, Степанова наложниця.
Далеко навкруги линула вільна, зворушлива пісня донців. Славна пісня, та й співати вміли...
На восходе было солнца красного.
Не буйные ветры подымалися,
Не синее море всколыхалося,
Не фузеюшка в поле прогрянула,
Не люта змея в поле просвиснула...
Степан слухав пісню. Сам він співав рідко, сам собі іноді помугиче в задумі, і все. А любив пісню до сліз. Особливо цю; здавалося йому, що вона — про названого брата його дорогого, отамана Серьогу Кривого.
Она падала, пулька, не на землю,
Не на землю, пуля, и не на воду.
Она падала, пуля, в казачий круг.
На урочную-то на головушку,
Што да на первого есаулушку...
І вже як стогін, тяжкий і гіркий:
Попадала пулечка промеж бровей,
Што промеж бровей, промеж ясных очей:
Упал молодец коню на черну гриву...
Сиділи якийсь час, пригнічені почуттям, іцо його викликала пісня. Сумно стало. Не сумно, а — рідкісна це, глибока мить: ураз осяється людське серце духом ясним, нетутешнім — чи то любов торкнеться його, чи земна краса, чи охопить туга за любою батьківщиною — і засмутиться в німоті людина. Ні, вона завжди сумовита, ця мить, бо незбагненна і прекрасна.
Степан подолав заціпеніння.
— Ну, сиві! Не хили голови!..— Він і сам відчував: що ближче дім — то дужче туга гризе. Гризе і гнітить.— Подужаємо! Тепер уже... поряд, чого ви?!
— Подужаємо, батьку!
— Наливай! — звелів Степан.— Ну, перехилимо разом!.. Амінь!
Випили, втерли вуса. Відлетіла дорога мить, та все одно хороше, навіть ще краще — не сумно.
— Наливай! — знову звелів Степан.
Ще поналивали в чари. Раз так, то — так. Чого й сумувати, справді. Своє діло зробили, славно зробили...Тепер і погуляти не гріх.
— Щоб не гнулася сила козацька! — голосно мовив Степан.— Щоб не гриз сором братів наших у сирій землі. Амінь!
— Чарочко Христова, ти звідки?..
— Не питай її, Миколо, вона сама скаже.
— Кхе!..
Випили. Шумно стало; загомоніли, засовалися...
— Наливай! — знову звелів Степан.