Ти мені що казав? "Мамо, це славні люди, хоча вони й артисти. Але це не вина їхня, а біда". Ти казав…
Батько Жениха: — О-о!
Батько Нареченої: — Все зрозуміло.
Мати Нареченої: —Ая-яй!
Дід: — Ну, звичайно!
Наречена: — Та-ак!
Незрозуміло хто: — Та-ак;..
— А я ж бо знала, — вела далі Мати Жениха, — що один з цих молодиків розлучився з жінкою, у другого — догана по громадській лінії за грубощі з начальством… І хоч би скільки він казав, що це несправедлива догана, я не вірила. Несправедливих доган не буває…
Жених стояв білий, як папір. Він подивився на Невідомо кого.
— Толику, скажи їм, що це непогані люди… Скажи хоч що-небудь!
— Я не хочу з тобою розмовляти! — відрізав Толик. — Я більше тобі не друг. Ти щойно казав про боротьбу з байдужими — ти брехав! Ти не тільки не впізнаєш Загогулькіна, ти наїдеш на нього власною "Побєдою". Ти роздушиш його! Подумай про те, що з тобою сталося сьогодні, зрозумій, поки не пізно, що ти стоїш над прірвою в житі. Ти казав, що не треба оголошувати розірвані шлюби в газетах, ти знову брехав: їх давно не оголошують. Ти забрехався!
— Люди пізнаються на крутих поворотах, — суворо сказав Дід, — Я не випадково повів мову про матеріальний, так би мовити, бік діла. Коли він казав про чотири компоненти, в його словах відчувалась якась невпевненість, він весь час щось замовчував. Мене не обдуриш, хлопче! Я розкушував екземпляри складніші, й мені шкода вашого батька й вашу матір: не велика радість мати такого сина.
— Я усвідомив, товариші, — жалюгідно забелькотів Жених. — Мені дуже соромно. Мені… я… Мені так важко зараз… — Він скривився, стримуючи мимовільні сльози… Махнув рукою й швидко вийшов, не попрощавшись.
— Нічого, в нього є ще час стати справжньою людиною, — так само суворо сказав Дід. — Допоможіть йому, не залишайте сьогодні його самого.
— Який жах! — проголосив Батько Жениха. — Який жах!.. До побачення!
— Ось до чого доводить лиха компанія, — сказала Мати Жениха. — До побачення.
— До побачення.
— До побачення.
— На все добре, — сказав Дід. — Попильнуйте сьогодні за ним. Заберіть із його кімнати всі ножі, виделки — взагалі, гострі предмети. Та особливо чорнило — не допустіть, щоб він писав занепадницькі вірші.
Мати Жениха й Батько Жениха пішли. Тут на середину кімнати вийшов Незрозуміло хто (Толик).
— Миколо Арсеновичу, й ви, Анно Іванівно, й ви, Арсене Назаровичу… — Голос Толика ледь тремтів. — Одне слово, я прошу руки вашої дочки і внучки. Вибачте за зухвальство.
Мати Нареченої:—Як?
Батько Нареченої:— Як?
Дід — Як?
— Я давно люблю Катрю. Та я знав, що вона дружить із цим… Я не хотів завадити їхньому щастю.
— Це бла-агородно, хлопче!
— Я на останньому курсі філологічного факультету — вивчаю мову древніх арабів. Захищаю диплом і їду на Крайню Північ. Багатьом це може здатися дивним — еге ж, навіщо? Я не впевнений, що моє знання давньоарабської мови знадобиться в суворій тундрі.
— Нічого в цьому дивного нема! — вигукнув Дід. — Це бла-агородно.
— Я поки я живу в гуртожитку, голий, як коліно, за душею — ні копійки. Все — в майбутньому. Якщо вас це непокоїть, скажіть відразу — я напишу на вас фейлетон.
Що ви! — скрикнув Батько Нареченої. — Кого це може непокоїти?
— Але зважте, діти мої, сімейне життя, та ще в умовах тундри… — Мати Нареченої знову схлипнула.
— Браво, хлопче! — знову вигукнув Дід. — Я колись теж так починав.
— Толику!.. Толику!.. — Наречена кинулась до Толика. — Я завжди за тебе голосувала!..
Чарівник узяв гілочку в Оптиміста, повів нею — стіна житла зімкнулась.
— Я вагаюсь, молоді люди, — сказав він. — Ось що: у мене є заступник із оргпитань, я попрошу його побесідувати з вами, він дока в цих ділах. Потім вирішимо. — І Чарівник щез.
А Песиміст і Оптиміст знову засперечались.
— Ти кретин, — сказав Песиміст.
— Ні, це ти кретин, — відповів Оптиміст.
— Ти — екзальтована коняка!
— Покидьок!
— Зараз я тебе битиму!
Тут вони стали битися. Прибігли люди, розборонили їх. Прийшов міліціонер:
— У чому справа, громадяни?
Оптиміст показав на Песиміста:
— Ось цей тип спотворив картину життя!
— Пі, це ти спотворив!
— Ні, ти!
— Ні, ти!
Міліціонер бачить, що вони так і не дійдуть спільної згоди, хотів узяти їх із собою, але тут підскочив Хтось, кривий та меткий, і сказав, що він усе з'ясує.
Прийшли в якесь приміщення.
Песиміст злякався, Оптиміст — також: їм не сподобалось приміщення.
— Посидьте поки що тут, нікуди не йдіть, — сказав Хтось, а сам пішов.
— Давай укладемо поки що мир, — запропонував Песиміст.
— Давай, — згодився Оптиміст.
— Що робити?
— Не знаю.
— Ех, ту б чарівну гілочку сюди! — зітхнув Песиміст.
— У мене є один листочок від неї, — сказав Оптиміст. — Коли старий дав мені гілочку, я непомітно зірвав один.
— Давай його сюди! — ревнув Песиміст.
— Ти бач який!
— Давай так: кого першим викличуть, той візьме з собою листок, — запропонував Песиміст. — Треба, щоб там нас зрозуміли. Без листочка не зрозуміють. Давай?
— Давай, — згодився Оптиміст. Він був великодушний хлопчина.
Першим викликали Песиміста. Оптиміст непомітно сунув йому листок із чарівної гілки.
Тільки-но Песиміст ступив на поріг кабінету, як у кабінеті все насупилось, і Хтось в одну мить з доброго, моторного обернувся на якогось лютого Малюту Скуратова, нервового й пильного.
— Кажи, покидьку, що сталось?! — гаркнув він. — Тільки не крути тут.
— Я висловлював свої погляди на життя. Я впевнений… Я стверджував…
— Коротше!
— Я висловлював погляди… Я стверджував…
— Коротше!
— Я висловлював погляди…
— Коротше! Крадеш?
— Я б попросив…
— Я тебе зараз попрошу! — Хтось підвівся, наблизився до Песиміста і заходився його обшукувати — Де ніж?
— Нема.
— Де ніж, я тебе питаю?!
— Нема.
Хтось ударив Песиміста в щелепу.
— Де ніж?
Песиміст заплакав:
— Я не краду, я належу до філософської групи.
Хтось пильно подивився на Песиміста, сів, приготувався писати.
— Чим займається група? В якому районі орудує? Хто ватажок? Відповідати швидко й точно.
— Я — мислитель.
— В чому полягають твої обов'язки?
— Я думаю. Я наче розтинаю дійсність і відкриваю…
— Де ніж?
— Я в думках розтинаю!
Хтось тицьнув Песиміста в живіт:
— Де ніж?
Песиміст знову заплакав:
— У мене нема ножа. Я головою розтинаю…
Хтось стояв у здивуванні:
— Ти не темни тут! Ти мене збиваєш!
— Слово честі! Я головою розтинаю, звивинами…
Хтось сів, заходився писати:
— Кажи далі. Все кажи.
— Я вважаю, що найправильніший і найшвидший спосіб пізнання життя — це заскакувати його зненацька, несподівано… Це мій метод. Я кидаюсь на нього стрибками і зриваю всякі запинала…
Хтось дістав із шухляди стола наган, поклав поряд із собою:
— Далі.
— Мене вже нічим не здивуєш. У житті правлять самі негідники й пройдисвіти. Хороших людей нема. Їх вигадують письменники, щоб заробити грубі гроші. Чесних людей теж нема. Всі крадуть, брешуть і ображають одне одного…
Хтось підвівся, наблизився до Песиміста і… потиснув йому руку.
— Дякую. Нарешті я зустрів справжню людину. Вибач, ти видався мені злодієм. Кажи далі, я записуватиму кожне твоє слово і вечорами читатиму.
— Найулюбленіше моє заняття — дивитись у чужі вікна. І що ж я там бачу?! Я бачу там саму свинцеву мерзоту.
— Свинцевої мерзоти не буває, — виправив Хтось. — Бувають — п'яні. В нашому чарівному світі, наприклад, багато п'ють.
— До речі, що це за чарівний світ? Що ви там робите? — поцікавився Песиміст.
— Ми хочемо життя перетворити на казку!
— Так?
— Так!
— Хотів би я знати, як ви це багно перетворите на казку. Бульдозерами, чи що? Засиплете?
— Це не ваше собаче діло! — чомусь раптом розгнівався Хтось. — Ваше діло…
Та тут Песиміст показав чарівний листок.
— Ви забуваєтесь…
— Так, так… Даруйте, захопився. Отож на чому ми зупинились?
— Що життя — багно.
— Багно. До речі, ви не хотіли б піти повчитися на чарівника?
— Навіщо? — здивувався Песиміст.
— Бачте, в цій казці, яку ми хочемо створити, передбачаються… як би це висловитись… представники темної сили, чи що.
— Баба Яга, Змій Горинич…
— Начебто й так, тільки без тієї бридкої суті, яку звикли нести ці тварюки. Так ось, для підготовки цих персонажів…
— Ні, — твердо сказав Песиміст. — Я й далі порпатимусь у бруді, я вигадуватиму нові й нові комбінації відчаю й смутку. Я ніколи не повірю ні в яке світле майбутнє…
Хтось перестав записувати.
— Я це не пишу. Далі.
— Добре. Та я сміятимусь з тих, хто повірить у світле майбутнє. Ось так: "Ка-ка-ка!"
— Чудо! Розумака! Оскар!
— Який Оскар?
— Ну, той… у тюрмі, в Редінгській, забув прізвище…
— Ви облиште, чуєте! — прикрикнув знову Песиміст.
— Мені вже заціпило.
— Нам і так не солодко, а ви ще з натяками тут…
— Які натяки? Облиште ви теж…
— Не треба. Не треба! Не треба! Бо я дам у лоб мармуровою попільницею…
— Годі, — сказав Хтось. — Дякую. Я слухав ваші слова, як музику. Це щось неймовірне!.. Пишіть книжку, юначе, пишіть вірші, робіть що-небудь, чорт вас забирай, але не закопуйте ваш талант. Зачекайте в коридорі, ми потім іще побалакаємо.
Песиміст вийшов з кабінету.
— Ну що? — спитав його Оптиміст.
— Ажур. Ми зрозуміли одне одного: я йому набалакав…
— Давай листок.
— На. Тільки не загуби його. Сміливо гни свою лінію, листок працює.
У кабінет викликали Оптиміста. І тільки-но він увійшов туди, як усе довкола посвітлішало. Хтось перевтілився. Це вже не Малюта Скуратов, і це не меткий, нервовий зам — це спокійний, проникливий добряк, веселий і життєрадісний.
— Сідайте, хлопче, — чемно запропонував він. — Паліть.
— Дякую.
— Так що там у вас трапилось?
— Я хвилююсь і не вмію говорити, але скажу. Я все скажу! — розпалювався Оптиміст.
— Скажіть, скажіть, — Хтось доброзичливо всміхався.
— Я не тільки скажу, я просто не дозволю, щоб усякі скиглії глумилися з життя. Бо життя — де… де наче стометрівка!
— А чому стометрівка? — заперечив Хтось. — Я б сказав: життя — це випроби на рисях. Або краще: біг з перешкодами. Перешкоди, в розумінні — труднощі, ще є, хлопче. Незначні, звичайно, дріб'язкові, та є. Отже?..
— А мене особисто життя кличе, і я лечу. І особисто я не розумію, про які труднощі ви кажете!..
— Ну, ну… я просто пожартував. Який запальний хлопець! Уже й пожартувати не можна!
— Не можна! Не можна так жартувати, ви розумієте?!
— Ну, а якщо, скажімо, юнак або дівчина їдуть у необжиті райони, в Сибір, повинні ж їм сказати, що їх там, окрім усього іншого, чекають і труднощі?
— Ні в якому разі! — вигукнув Оптиміст. — Ми припускаємось великої дурниці, коли попереджаємо про це.