Біла стрічка в твоєму волоссі

Яна Шрамкова

Сторінка 9 з 25

Відтоді він остаточно вирішив стати летючим упирем і розповів нам про свій намір відточити зуби до гостроти.

— Будь обережна,— пошепки попередив мене розгублений украй Мартін, тільки-но я зайшла до бункера, а за хвилину стиха додав:

— Якубові дісталося.

Судячи з тоскного виразу Мартінових очей, Якуб ледь на ногах тримався, та коли я, приголомшена, трохи опам'яталася й розплющила очі, побачила його менш аніж за два кроки від себе — із висолопленим язиком він щось шкрябав на стіні. Я підійшла ближче. Портрет на стіні був натуральних размірів і зображував упиря, який з велетенською насолодою висмоктував кров із шиї огрядного чоловіка в уніформі залізничника. По спині в мене мороз пробіг. Якуб навіть не помітив мене.

— Мабуть, його знову відлупцював вітчим,— шепнув мені Мартін.— Спина в нього геть синя, і зуб зламаний. Нижній другий. Послухай, Шім, мені це не подобається. Знаєш, що він мені сказав? Нібито почне відточувати зуби! Нізащо в світі він не дозволить від-

радити себе від Ідеї з упирем. Я взагалі цього не розумію. Коли я приколюю таргана до дощечки, він одвертає голову, а Якуб сам надумав висмоктувати з людей кров.

Я дивилася на заклопотане Мартінове обличчя — й раптом на мене напав такий сміх, що я мало не впала. Мій сміх перетнув тишу в бункері, наче хтось раптово спустив жалюзі, і Якубова рука, в якій він тримав крейду, зупинилася на півдорозі. Коли я сяк-Фак заспокоїлася, Якуб повернув до мене обличчя, примружив аж до щілинок очі і сказав:

— їй-богу, Шім, часом ти смієшся так по-дурному, мов божевільна, як і всі дівчата.

Я знизала плечима й сказала перше, що спало мені на думку. І я не винна в тому, що нічого мудрого в моїх словах не було. Але й за цю нехитру відповідь: "Скажеш таке!" — він не повинен був провокувати мене своїми зухвалими словами, що я поводжуся так, ніби не маю ані найменшого поняття про життя. Я різко повернулася до Мартіна і, коли побачила, що навіть він не на моєму боці, із запаморочливою швидкістю вилила все, що мала на серці:

— Якщо ти гадаєш, що знаєш більше про життя лише тому, що раз по раз розповідаєш, як кому висмоктуєш із тіла кров, то, можу тебе запевнити, ти дуже помиляєшся!

Я перевела подих. Кров закипала в мені. Коли б Якуб був справжнім упирем, він би вже напевно скористався з нагоди й уп'явся мені в шию, але він там лише сидів, немов дід-домосід і не зводив з мене очей.

— Так сталося, що я знаю багатьох людей, які висмоктують з інших кров. У нашому притулку висмоктують кров із пана Спіхульського його власні сини. І можу тебе запевнити, вони ніколи не вигострювали зуби, але й без цього уміють це робити! Старий пан Спіхульський має чотирьох синів. Він усім дав змогу вивчитися, а коли йому сповнилося шістдесят дев'ять років, його наймолодший син, з яким пан Спіхульський мешкав у власному будинку, десь виклопотав довідку про те, що в батька, у старого Спіхульського, не всі дома, бо він не спить ночами, ходить по квартирі, кашляє й нарікає на сучасний устрій. І його закинули до притулку для старих, а тому я називаю висмоктуванням крові не те, про що ти без упину теревениш. І якщо тут хтось не має ані найменшого поняття про життя, то це не я!

— Пані,— поблажливо зітхнувши, сказав Якуб, коли я закінчила говорити, і на обличчі в нього промайнула ледь помітна незнана усмішка, яка могла свідчити хіба що про те, що сини пана Спіхульського саме в цей момент опинилися у списку жертв майбутнього летючого упиря Якуба Шашіну.

Мартін якийсь час байдуже похитував головою, а тоді запитав:

— Отже, тепер у тому будинку мешкає його син? Молодий пан Спіхульський?

— Там мешкають усі чотири. Усі доклали до цього рук. Це двоповерховий будинок, одного разу я ходила подивитися. Вони мають також сад, а черешні, які в ньому ростуть, дуже тверді й називаються серцевидними.

Мартін спохмурнів. А потім сухо кинув:

— З технічного боку це взагалі не складно. Вистачило б два-три заряди...

— Тп збожеволів,— схвильовано заперечила я. Мартін Алес ніколи не говорив зайвого, і тепер я мала таке відчуття, ніби він цілком серйозно задумався, чи не висадити цей будинок у повітря. Я дивилася на них й уперше в житті розмірковувала, чи добре роблю, що зустрічаюся з хлопцями, а надто коли це хлопці, одноманітні й дурні ідеї яких уже починали діяти мені на нерви.

— Ти гадаєш, що можна висадити в повітря всі будинки, де мешкають такі люди? У бабки Куцкової син — телевізійний майстер. Він заробляє щонайменше три тисячі крон, але, буває, за цілісінький довгий рік пі разу не прийде до неї. А Лілінка бабки Сланінкової! Заявиться на різдво й принесе різдвяний калач. Із крамниці! Хіба що посипле його зверху цукром. Або рукавички, так ніби воп.а не знає, що її мама вже сім років не встає з постелі. А бабка Пешкова! Вона двічі народжувала близнюків, отже разом мала чотирьох дітей, але жодне з них... жодного разу...

— Послухай, Шім!

У мене багато всякого ще було на серці, проте голос Мартіна Алеса був такий поважний, ніби то заговорив дорослий. А коли говорить дорослий, обов'язок кожного двоногого шкільного віку — мовчати,

— Адже є ще одна можливість.,,

— Якщо маєш на увазі й собі обточити зуби й заходитися пити кров у всіх невдячних дітей...

Мартін знову спохмурнів і, нетерпляче махнувши рукою, сказав:

— Та послухай ти нарешті, Шімонко!

Я розмірковувала: може, мені краще піти, бо й ця нова ідея буде подібна до тієї з динамітом, але надто довго вагалася. Якуб та Мартін про щось пошепки радилися.

— Ну, то послухай, Шімонко!

Переборовши себе, я вирішила вислухати їхні божевільні дитячі плани й підвела голову.

— Що, коли б ми написали їм листа?

— Якого листа? Ти таки збожеволів, чи, може, по-справжньому несповна розуму? Спершу ти напишеш листа, а потім висадиш у повітря їхній барак. Сподіваюся, допишеш і зворотну адресу, аби вони могли подякувати тобі.

Мартін почухав указівним пальцем голову й поглянув на Якуба, ніби без слів просив його ще хвилинку потерпіти, поки я нарешті замовкну.

— Напишемо йому листа. Наприклад, таке: "Шановний товаришу Спіхульський. Ми знаємо все про ваші брудні справи, знаємо також і те, у який спосіб ви позбулися власного батька. Вимагаємо від вас..." і таке інше. Розумієш чи ні?

Якуб махнув над головою курткою, поволі сховався у Мартіна за спиною і громовим голосом проказав:

— А то може статися, що однієї темної ночі вас налякає у вашій затишній кімнатці летючий...

Якубові очі засвітилися, немов стоватні лампочки, але Мартін, на диво, цього разу не поділяв його захоплення.

— Ну, Якубе, облиш на хвилинку упирів і поміркуй. Ніхто ні про що не повинен довідатися, бо інакше все це лусне...

Якуб ніби нічого цього не почув. Потер руки, знову підняв піджак над головою й почав підкрадатися, тільки цього разу вже до мене.

— Справді, коли б якоїсь темної ночі я лише спробував прикластися іклами до артерії, не знаю, якої б він заспівав...

Мартін тим часом почав розвивати бурхливу діяльність.

Передовсім нам треба дістати адреси.,,

Я саме також думала про це. У комірчині довготелесої Рози зберігалися бухгалтерські книги, і в них — купони від квитанцій про доплату адміністрації дітьми пенсіонерів за перебування їхніх батьків у будинку для старих. Коли довготелеса Роза піде в гості до пана... Думки роїлися у мене в голові, змінюючи одна одну.

Зрештою, до мене повернувся голос.

— Я навіть пальцем не поворухну, якщо ви обидва не пообіцяєте мені, що в жодному разі не скористаєтеся динамітом або якоюсь іншою вибухівкою.

І я суворо поглянула на Якуба. Адже він був молодший від мене. Насупивши брови, я сказала:

— А ти, Якубе, облиш свої ікла! Ти добре знаєш, що вони й досі в тебе тупі, і взагалі ця акція мусить обійтися без кровопролиття.

Він сприйняв це мужньо, не заперечивши й словом, навіть оком не змигнувши.

Ми поділили обов'язки. Я дістану список адрес і сподіяних кривд. Якуб — старі газети. Величезну кількість газет. Мартін — ножиці, клей, поштовий папір, марки. Мартін Алес одержував від батьків кишенькові й сам запропонував дістати речі, які можна4 придбати тільки за гроші. Вийшовши з бункера, ми здавалися самі собі якимись іншими, раз по раз зиркали одне на одного, так ніби бачилися вперше. Зрештою, не витримали і, розреготавшись, побігли вулицею вниз. Коли ми добігли до національної галереї, саме завила сирена екскурсійного катера. Була шоста, і над Градом заходило сонце. Коли ми розходилися, то ще раз зустрілися поглядом і', ніби наперед домовившись, уперше на прощання подали одне одному руки. Це нагадувало присягу. Я поверталася до мабабусі весела й усміхнена. Серце моє було сповнене шляхетних почуттів.

Бабка Чубка зупинила мене в коридорі й передовсім підозріливо оглянула з усіх боків. Потім багатозначно звела брови й недбало зауважила, обернувши голову до холонучого радіатора:

— Ну і ну! Щось надто рано ти починаєш!

V

— Болить мені поперек,— лагідним голосом мови-, ла мабабуся, тільки-но я відчинила двері, і мені стала ясніше ясного, що на мене чекає найжорстокіше з усіх покарань. Щоразу, коли я приходила з міста пізно або щось таке утнула, у моєї мабабусі болів поперек і болів так нестерпно, аж, зрештою, вона посилала мене до довготелесої Рози по чудодійний еліксир. Довготелеса Роза готувала чудодійний еліксир від усіх на світі болячок і доти, доки я поводилася пристойно* мабабуся висловлювалася про нього дуже скептично. Зате в ті дні, коли я з прогулянки приходила запізно, мабабусю одразу хапав жахливий біль і я мусила йти до довготелесої Рози. Я не могла розповісти мабабусі, чому прийшла пізно, адже вона нічого не знала про наш бункер, бо коли б знала, напевно мене більше не пустила б. Я сказала:

— Мабі, я справді ие винна, не ходили трамваї. Але мабабуся з охканням перебила мене, вона показала на двері і, зойкаючи, попросила:

— На милість божу, ластівко моя, сходи до Рози й принеси бодай трохи тієї мазі, аби мені полегшало!

Довготелеса Роза, тільки-но я постукала, одразу ж відчинила. Вона мала такий вигляд, ніби знала, що я прийду. Можливо, й справді знала...

Довготелеса Роза курила грубі сигари, носила окуляри, ворожила на картах, по долоні, на кофейній гущі, а окрім того, тлумачила сни. У вільні хвилини, покурюючи, вона виготовляла свій винятковий, чудодійний еліксир, дух якого розносився по всьому коридору і був, мабуть, такий же приємний, як дух смалених чортових копит.

6 7 8 9 10 11 12

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також: