Ілюзія того, що голова відокремлюється од тулуба, була така повна, що вся рота і всі, хто був поблизу, зареготали. Уля не витримала й теж засміялася, дзвінко, по-дитячому, і зніяковіла. І всі автоматники радісно подивились на Улю, ніби вони внали, що Каюткін робить це для неї.
Він був невеликий на зріст, але надзвичайно спритний в рухах, цей жартун Каюткін. Обличчя в нього було все в дрібних зморшках, але таке рухливе, що нелегко було вгадати, скільки йому років,— йому могло бути й понад тридцять, і не більше двадцяти, а постаттю і вдачею він зовсім скидався на хлопчака. Очі були в нього великі, сині, також оточені сіткою дрібних зморщок, і, коли він змовкав, у них, ідучи з найглибшого дна, раптом проглядала застаріла втома, але Каюткін мовби не хотів, щоб люди бачили його втому, і майже не змовкав.
— Ви звідки будете, молоді люди? — звернувся він до товаришів Улі.— От бачитеї Ви з Краснодона,— вдоволено вауважив він.— А дівчина, скажімо, буде комусь із вас сестриця? Або, звиняюсь, папашо, ваша дочка?.. От бачите,— дівчина цілком вільна, ні дочка, ні сестра, ні мужня жона! В Каменську її, не інакше, мобілізують. Мобілізують, поставлять регулювальницею. При суцільному вуличному русі! — і Каюткін неповторним жестом показав на все, що робилось на шосе і в степу.— Уже б краще їй до нас, у роту автоматників!.. їй-богу, ви, хлопці, скоро будете в Росії, там дівок, хоч греблю гати, а в нас у роті жодної. А нам така дівчина вкрай потрібна задля прищеплення справжньої мови та для благородства поведінки...
— Це вже як вона сама захоче,— з усмішкою відповів Анатолій, ніяково поглядаючи на Улю, яка, намагаючись не сміятись і все-таки сміючись, дивилася вбік, щоб не зустрітись очима з Каюткіним.
— У-у, її ми вговоримо! — вигукнув Каюткін.— Ми від нашої роти таких хлбпців виставимо, вони яку хочеш дівчину вговорять!
"А що, як і справді піти, от зіскочити з воза й піти?" — раптом, холонучи серцем, подумала Уля.
Олег Кошовий, що тепер ішов поряд з возом, не зводив в Каюткіна очей, як заворожений. Він був закоханий в Каюткіна й хотів, щоб усі були закохані в нього. Досить було Каюткіну роззявити рота, як Олег уже сміявся, закинувши голову, показуючи всі зуби. Від задоволення він аж потирав кінчики пальців, так йому подобався Каюткін. Але Каюткін немов і не відчував цього, чнавіть ні разу й не глянув на нього, як ні разу не глянув ні на Улю, ні на кого 8 людей, що їх він розважав.
В одну з таких хвилин, коли Каюткін утнув щось таке, зовсім уже одчайдушне й бійці розсміялися, до роти під'їхав, наздогнавши її просто в степу, весь укритий налиплим пилом всюдиходик.
— Стр-р-рунко!..
Виникши з глибини роти, капітан з довгою жилавою шиєю, придержуючи рукою кобуру, щоб не теліпалася, швидко перебираючи худими ногами, побіг до всюдихода, що вже спинився, звідки виглянув огрядний генерал у новому кашкеті на великій круглій голові. Капітан виструнчився й козирнув.
— Не треба, не треба,— сказав генерал,— відставити... Він вийшов із всюдихода, потиснув руку капітанові, який
уже відкозиряв, тим часом маленькими очима — вони весело блищали на його суворому простому обличчі — оглядаючи автоматників, що йшли в куряві.
— Скажи, на ласку, наші курські і — Каюткін! — сказав пін з явним задоволенням. І, подавши рукою знак всюдиходові, щоб той рушав услід по степу, генерал несподівано легкою для його комплекції ходою пішов разом з автоматниками.— Каюткін — це чудово... Коли живий Каюткін, значить, дух війська непереможний,— говорив він, весело поглядаючи на Каюткіна, але звертаючись до бійців, що юрмились круг нього на ходу.
— Служу Радянському Союзу! — сказав Каюткін не в тому штучно піднесеному, жартівливому тоні, в якому він говорив досі, а дуже серйозно.
— Товаришу капітан, бійці знають, куди й чого йдемо? — спитав генерал, звертаючись до командира роти, який, трохи відстаючи, йшов поруч.
— Знають, товаришу генерал...
— Добре показали себе тоді біля водокачки, пам'ятає-те? — сказав генерал, швидким поблимом оглядаючи бійців, що тіснились до нього.— А головне — себе зберегли... А-а, тож-то й воно! — вигукнув він, наче хтось заперечував йому.— Вмерти не трудно...
Всі розуміли, що генерал не стільки хвалить за минуле, скільки готув до майбутнього. Посмішки зійшли з усіх облич, і в них виник невловно спільний для всіх значущий вираз.
—: Люди молоді, а досвід у вас, знаете, який? Хіба можна, наприклад, рівняти до того, як я був молодий,— говорив генерал.— Був час, ступав і я по цій доріжці. Ну-у, і ворог був інший, і техніка не та! В порівнянні з тівю школою, що я тоді пройшов, ви пройшли університет...
Генерал повторив той самий рух своєю великою головою, ніби йому хотілось чи то щось прогнати, чи то ствердити. Як видно, це був у нього в одних випадках вияв невдоволення, а в інших — задоволення. Зараз це був вияв задоволення. Йому, либонь, приємно було згадати молодість, і радував його вигляд автоматників з їхньою бойовою виправкою, що стала вже для них природною.
— Дозвольте звернутися,— сказав Каюткін.— Чи далеко він пройшов?
— Далеко, чорти б його не вчили! — сказав генерал.— Так далеко, що нам з вами ніби вже й ніяково.
— І далі піде?
Генерал який час ішов мовчки.
— Од нас із вами залежить... Відтоді як ми його взимку побили, він сили надбав. Зібрав техніку з цілої Європи й ударив у одне місце, на нас із вами. Сподівання таке — не вистоїмо. А резервів у нього нема... А-а, тож-то й воно!..
Погляд генерала впав на підводу попереду, і раптом він упізнав між людьми ту самотню дівчину з шосе, над якою мчали німецькі пікірувальники. Він уявив собі все, що могло скоїтись і в долі, і в душі цієї дівчини за той час, поки він на своєму всюдиході встиг тільки побувати в другому ешелоні дивізії й наздогнати головні частини, які поминули Краснодон. Вираз не те щоб жалощів, а похмурої заклопотаності з'явився на обличчі генерала, і він зненацька заспішив.
— Успіху вам!
І, подавши знак всюдиходові спинитися, він тією легкою ходою, що була така несподівана при огрядності генерала, швидко пішов до всюдихода.
Увесь час, поки генерал був серед автоматників, запитання, звернені до нього, й жести Каюткіна були цілком серйозними. Як видно, він не вважав за потрібне виявляти перед генералом ті самі риси, які його вирізняли серед бійців і за які вони любили його. Але тільки-но всюдихід зник з-перэд очей, та сама енергія жартлівливої веселості знов охопила Каюткіна.
Боєць-піхотинець, здоровенний, з великими та чорними, як ті сковороди, руками, захекавшись, вибився з задніх лав колони, тримаючи в руці якісь важкі речі, загорнені в засмальцьовану ганчірку.
— Товариші! Де тут, сказали мені, шахтарська машина йде? — спитав він.
— Ось вона,,та тільки стоїть,— пожартував Каюткін, показавши на вантажну машину, всю заповнену дітворою.
Колона й справді спинилась через затор попереду.
— Пробачте, товариші,— сказав боєць, підходячи до Валька та Григорія Ілліча, що обережно поставив білявеньку дівчинку на 8емлю,— хочу вам інструмент віддати. Ви народ майстровий, і вам він знадобиться, а мені це зайвий тягар у поході.— І він став розгортати перед ними засмальцьовану ганчірку.
Валько та Григорій Ілліч, схилившись, дивились йому на руки.
— Бачили? — урочисто сказав боєць, показуючи в розгорненій на його великих руках ганчірці комплект новеньких слюсарних інструментів.
— Не зрозумів — продаєш, чи що? — спитав Валько й недружелюбно підвів на нього з-під зрослих брів циганські свої очі.
Цегляно-червоне обличчя бійця скрасніло так, що аж укрилось краплинами поту.
— Як тільки язик у тебе повертається! — обурився він.— Я його в степу знайшов. Я йду, а він так і лежить у ганчірці,— мабуть, хтось загубив.
—— А може, викинув, щоб легше шкандибати! — усміхнувся Валько.
— Робочий чоловік інструменту не кине. Загубив,— холодно сказав боєць, звертаючись уже тільки до Григорія Ілліча.
— Спасибі, спасибі, друже...— озвався Григорій Ілліч і похапцем став допомагати бійцеві загорнути інструменти.
— Добре, що пристроїв, а то жалко, інструмент хороший. У вас он машина, а мені на поході, в повній викладці, куди вже! — говорив боєць, повеселівши.— Щасливо вам! — І він, потиснувши руку тільки Григорієві Іллічу, побіг назад і незабаром щез у колоні.
Валько який час мовчки дивився йому вслід, і на обличчі його був вираз мужнього схвалення.
— Людина... Так...— хрипко сказав Валько.
І Григорій Ілліч, який тримав у одній руці інструменти, а другою гладив по голівці біляву дівчинку, зрозумів, що його директор недовірливо поставився до бійця не від черствої душі. Видно, директор звик до того, що люди іноді обдурюють його — керівника підприємства, на якому працювали тисячі людей, яке давало тисячі тонн вугілля за добу. Підприємство це було тепер висаджене його, директора, власними руками в повітря, люди почасти були вивезені, почасти лишились на загибель. І Григорій Ілліч уперше по думав, як темно може бути зараз на душі в директора.
Надвечір стало чути попереду звуки гарматної стрілянини. Вночі вони наблизились, можна було навіть розпізнати кулеметні черги. І цілу ніч там, у районі Каменська, жахтіли спалахи, часом такі великі, що освітлювали всю колону. Заграви пожеж забарвлювали небо то там, то тут у колір вина і тяжко й багрово вигравали серед темного степу на вершинах могил.
— Братські могили,— кивнув Вікторів батько, що мовчки сидів на возі з вогником самокрутки, який іноді виривав із темряви його гладке обличчя.— Це не стародавніх часів могили, це наші могили,— глухо додав він.— Ми пробивались тут із Пархоменком та з Ворошиловим і поховали своїх...
Анатолій, Віктор, Олег і Уля мовчки подивились на могили, обілляті загравою.
— Так, скільки ми в школі творів написали про ту війну, мріяли, заздрили батькам нашим,— і ось вона прийшла, війна, до нас, немов навмисне, щоб дізнатись, які ми, а ми від'їздимо...— сказав Олег і глибоко зітхнув.
За ніч у русі колони сталися зміни. Тепер машини й підводи установ та цивільних осіб і тлум біженців зовсім не посувались,— казав хтось, що попереду проходять військові частини. Дійшла черга й до автоматників, вони завовтузились у темряві, тихо брязкаючи зброєю, за ними вся частина заворушилась.