Може, він, Олег, і справді недобре вчинив щодо неї, так захоплено говоривши про Улю? Але що ж у тім може бути недоброго? Леночка — це вже назавжди в душі його, це вже ніколи не зникне, а Уля... І він знову бачив перед собою Улю і цих коней і знову відчував, як кінь зліва дихав на нього. І невже ж після всього Марина каже правду, що ця дівчина може не покохати його тому, що він іще хлопчик! "Ах ти, Олежка-дролежка!" Він був влюбливий і знав це за собою.
Обидві підводи, бричка й селянський віз з косими полудрабками, довго ще маневрували по степу, намагаючись випередити колону, та були ще сотні й тисячі людей, що так само поривалися пробитись уперед, і всюди, куди тільки сягало око, був усе той же потік людей, машин та підвід.
І помалу образи Улі та Леночки покинули Олега, і все заступив цей суцільний потік людей, у якому, мов хисткі човни в морі, погойдувались бричка, запряжена буланим коником, та підвода з гнідими кіньми.
Степ без кінця-краю стелився в усі кінці світу, густий дим пожеж уставав на обрії, і тільки далеко-далеко на сході папрбдиво чисті, ясні, виткі хмарини купчились у голубому небі, і не було б нічого дивного, якби вилетіли з цих хмар білі ангели із срібними сурмами.
І згадалась Олегові мама, її м'які та добрі руки...
...Мамо, мамо! Я пам'ятаю руки твої з тої хвилини, як я став усвідомлювати себе на світі. За літо їх завжди вкривав загар, він уже не сходив і взимку,— він був такий ніжний, рівний, тільки ледь-ледь темніший на жилочках. А може, вони були й грубіші, руки твої,— адже їм стільки випало робити в житті,— але вони завжди здавались мені такими ніжними, і я так любив цілувати їх у темні жилочки.
Так, з тієї самої хвилини, як я став себе тямити, і до останнього моменту, коли ти в знемозі, тихо, в останній раз поклала мені голову на груди, виряджаючи в тяжку путь життя, я завжди пам'ятаю руки твої в роботі. Я пригадую, як вони снувались у мильній піні, перучи мої простиральця, коли ці простиральця'були ще такі малі, що скидались на пелюшки, і пригадую, як ти в кожушку зимою нес па відра на коромислі, поклавши спереду на коромисло міленьку руку в рукавичці, сама така маленька й пухнаста, як рукавичка. Я бачу твої трохи потовщені в суглобах пальці на букварі, і я повторюю за тобою: "бе-а — ба ба-ба". Я бачу, як сильною рукою своєю ти підводиш серпа під жито, зламане жменею другої руки просто на серп, бачу невловне блищання серпа і потім цей миттєвий, плавний, такий жіночий рух руки й серпа, який відкидає колосся жмутком, щоб не поламати зжатих стеблин.
Я пам'ятаю твої руки, негнучкі, червоні, задубілі від холодної води в ополонці, де ти полоскала білизну, коли ми жили самі,— здавалося, зовсім самі на світі, і пам'ятаю, як непомітно могли руки твої витягти скабку з пальця в сина і як вони вмить просилювали нитку в голку, коли ти шила й співала — співала тільки для себе й для мене. Бо нема нічого в світі, чого б не зуміли руки твої, що було б їм не під силу, чим би вони погребували! Я бачив, як вони місили глину з коров'ячим кізяком, щоб мазати хату, і бачив я руку твою, що визирала з шовку, з перснем на пальці, коли ти піднесла склянку з червоним молдавським вином. А з якою покірною ніжністю повна й біла вище ліктя рука твоя обвилась круг шиї вітчима, коли він, бавлячись з тобою, підняв тебе на руки,— вітчим, якого ти навчила любити мене і якого я шанував, мов рідного, вже хоч би тільки за те, що ти любила його.
Але найбільше за все, на віки вічні запам'ятав я, як ніжно гладили вони, руки твої, трохи шорсткі й такі теплі та прохолодні, як вони гладили моє волосся, і шию, і груди, коли я напівпритомний лежав у ліжку. І коли тільки я розплющував очі, ти була біля мене, і нічник світився в кімнаті, і ти дивилась на мене запалими очима, немовби з пітьми, сама вся тиха, ясна, ніби в ризах. Я цілую чисті, святі руки твої!
Ти вирядила на війну синів,— якщо не ти, то інша, така сама, як ти,— деяких ти вже не діждешся довіку, а коли ця чаша обминула тебе, то вона не обминула іншу, таку саму, як ти. Але, якщо і в дні війни в людей є шматок хліба і є одежа на тілі, і якщо стоять скирти в полі, і мчать по рейках поїзди, і вишні цвітуть у саду, і полум'я бурхав в домні, і чиясь незрима сила підіймає воїна з землі чи з постелі, коли він хворий або поранений,— все це зробили руки матері моєї — моєї, і його, і його.
Оглянься й ти, юначе, мій друже, оглянься, як і я, і скажи, кого ти кривдив у житті своєму більше, ніж матір,— хіба не від мене, не від тебе, не від нього або не від наших невдач, помилок чи не від горя нашого сивіють наші матері! Але ж настане час, коли нестерпним докором серцю обернеться все це біля материної могили.
Мамо, мамо!.. Прости мені, бо ти одна, тільки ти одна в світі можеш прощати, поклади на голову руки, як у дитинстві, і прости...
Такі думки та почуття тіснилися в душі Олега. Він уже не міг забути, що мати його залишилась "там", і бабуся Віра, "подруга днів моїх суворих", котра теж була мамою, мамою його матері та дяді Колі, теж лишилась "там".
І обличчя Олега стало серйозним, нерухомим, великі очі в темно-золотавих віях застелились вологим серпанком. Він сидів, зсутулившись, звісивши ноги, зчепивши довгі сильні пальці великих рук, і різкі продовжні зморшки лягли в нього на лобі.
Принишкли й дядя Коля, і Марина, і навіть їхній маленький синок, і так само тихо стало й на підводі, що йшла за ними. Потім буланий коник, і добрі гніді коні в цій страшенній спеці й штовханині притомились, і обидві підводи непомітно знову вибились на шосе, по якому все котився й котився потік людей, машин та підвід.
І хоч би що робили, думали, говорили люди в цьому великому потоці горя — чи жартували вони, чи куняли, годували дітей, заходили в нові знайомства, напували коней біля нечастих колодязів,— за всім оцим і над усім незримо висіла чорна тінь, що насувалася з-за спини, простерши крила вже десь на півночі й на півдні, що ширилась по степу ще прудкіше від цього потоку.
І відчуття того, що вони вимушено полишають рідну землю, близьких людей, тікають у безвість і що сила, яка накинула цю чорну тінь, може наздогнати й роздушити їх,— тягарем лежало в кожного на серці.
Розділ шостий
Поміж машинами та біженцями, що сунули по обочині шосе, куди прибило бричку й воза, повзла вантажна машина шахти № 1-біс, на якій серед працівників та майна шахтоуправління їхали директор шахти Валько й Григорій Ілліч
Шевцов, що з ним Уля всього кілька годин тому розсталась біля хвіртки його дому.
Тут же йшов пішки дитячий будинок для сиріт учасників Вітчизняної війни, що містився свого часу на Восьмидо-миках,— хлопчики й дівчатка віком п'яти-восьми літ, у супроводі двох дівчат-нянь та завідувачки будинку — виховательки, літньої жінки з пронизливими, невидющими очима, з червоною хусткою на голові, пов'язаною, як у жниці, та в гумових запорошених ботах, надягнених просто на панчохи.
За дитячим будинком їхало кілька підвід з майном будинку, і на них саджали по черзі притомлених дітей.
Як тільки вантажна машина шахти № 1-біс наздогнала цей дитячий будинок, усі пасажири машини повистрибували з неї й посадили туди дітей. Григорієві Іллічу так сподобалась білява голубоока дівчинка з серйозним личком і товстими щічками — "пампушками", як називав їх Григорій Ілліч,— що він майже всю дорогу ніс дівчинку на руках, цілував їй ручки та щічки-пампушки й розмовляв з нею, сам такий же білявий і голубоокий, як вона.
За підводами дитячого будинку, до яких приєднались тепер бричка й віз, ішла, дуже розтягнувшись по шосе, військова частина з кухнями, кулеметами, артилерією. Погляд досвідченого військового зразу звернув би увагу на те, що частина сильно оснащена протитанковими рушницями й гарматами. Дивно вирізняючись на тлі донецького неба, плавно коливаючись, як корогви, поволі пливли гвардійські міномети. Здалеку не видно було вантажних машин, на яких вони стояли, і здавалось, що ці химерні споруди самі собою пливуть над усією цією розтягненою на багато кілометрів масою військових та цивільних людей.
Густий порох якогось уже іржавого кольору в'ївся в чоботи бійців та командирів,— частина кілька діб була на поході. В голові колони, просто за підводами, обтікаючи їх, коли рух підвід затримувався, йшла рота автоматників. Вони йшли,— обличчя обпалені, як вогнетривка цегла,— несучи на грудях, як немовлят, свої автомати, притримуючи їх однією рукою, натрудженою, набряклою, а то й перев'язаною після поранення.
Підвода, що на ній їхала Уля, за якимось неписаним розпорядком, стала враз немовби надбанням господарства роти автоматників, часткою самої роти: і на поході, і на стоянці підвода незмінно опинялася в центрі роти, і, хоч би куди Уля дивилась, вона зустрічала кидані нишком, а то й просто спрямовані на неї погляди молодих воїнів у цих запорошених чоботях і пілотках та в не раз пропотілих, висохлих
І знов пропотілих, виваляних у сирій землі, в піску, в болоті, у хвої, в солончаку солдатських гімнастерках, які витримали зливи й палюче сонце.
Незважаючи на відступ, бійці були, як звичайно при дівчатах, у бадьорому, пустотливому, жартівливому настрої, і, як в усякій роті на поході чи на відпочинку, в роті автоматників знайшовся свій улюбленець-жартун.
— Куди, куди без наказу? — кричав він Вікторовому батькові, коли той, використовуючи найменшу змогу просунутися вперед, поганяв коней.— Ні-і, друже милий, вам тепер без пас ходу нема. Ми вас приписали до нашої роти навічно, служити вам тепер, як мідному казанкові. Ми вас і на постачання зачислили, на шильне, мильне, на приварок, а дівчину — храни господь і православна церква її красу! — щоранку будем кофієм напувати. Солодким!..
— Добре, Каюткін, не давай скривдити роту! — сміялись автоматники, весело поглядаючи на Улю.
— А що? Ми негайно перевіримо. Товаришу старшина! Федю! Чи він спить? Гляньте, хлопці, на ходу спить... Старшина! Підметки загубив...
— А ти голови не загубив?
— Одну дурну загубив, та вона випадково в тебе на в'язах опинилась, а розумна при мені. Вони ж у мене приставні, диви...
І Каюткін, акуратно взявшись за невеличку свою голову — одною рукою за підборіддя, а другою за потилицю під пілоткою, хвацько збитою на одну брову,— вирячивши очі, почав крутити головою, ніби вигвинчуючи шию.