Чепуруля брела мокрим піщаним пляжем і враз помітила свій килимок. Море розцяцькувало його водоростями та черепашками – ще жодний килимок у світі не був так старанно випраним. Чепуруля хмикнула. Взявшись обома лапками, вона потягнула килимок за собою у прибережний прибій, поринула у величезну зелену хвилю, потім сіла на килимок й попливла прямісінько у шипуче біле шумовиння, знову пірнула, пірнула аж до дна. Над нею одна за одною прокочувалися прозорі зеленкуваті хвилі. Чепуруля виринула на поверхню, до сонця, вона відфоркувалася й сміялася, репетувала й вигойдувалася зі своїм килимком на хвилях. їй ще ніколи в житті не бувало так весело.
Капаруля довго гукала, доки Чепуруля врешті її помітила.
– Який жах! – скрикнула Капаруля. – Люба бідолашна пані Чепуруля!
– Доброго ранку! – привіталася Чепуруля, витягуючи килимка на берег. – Як справи?
– Я просто не тямлюся! – випалила Капаруля. – Яка ніч! Усеньку ніч я думала лише про вас! І я бачила смерч! Бачила, як він насувався! То була справжня катастрофа!
– Яка катастрофа? – невинно запитала Чепуруля.
– Ви мали рацію! Ах, ви таки мали рацію! – не вгавала Капаруля. – Ви ж казали, що буде катастрофа! А всі ваші гарні дрібнички… Ваш чудовий дім! Я намагалася додзвонитися до вас усю ніч, так хвилювалася… Але вітром зірвало усі телефонні лінії…
– Як мило з вашого боку, – мовила Чепуруля, викручуючи воду зі своєї шапочки. – Однак не варто було хвилюватися! Ви ж знаєте, треба додати до води трохи оцту, і барви на килимках не вицвітуть! Даремні ваші хвилювання!
І Чепуруля, сидячи на піску, так зайшлася сміхом, аж сльози виступили у неї на очах.
Історія про останнього на світі дракона
Наприкінці літа, у четвер, на дні великої ями з каламутною водою праворуч від дерева, на якому висів Татів гамак, Мумі-троль упіймав маленького дракона.
Ясна річ, він не мав жодних намірів ловити дракона. Він лише намагався роздобути кілька крихітних комашок, які роїлися в намулі на дні ями, і дослідити, як вони, плаваючи, ворушать лапками, і чи справді вміють плавати навспак. Та коли він швидко витягнув на поверхню слоїка, то побачив там зовсім щось інше.
– Клянуся своїм хвостом, – побожно прошепотів Мумі-троль. Він обхопив лапками слоїк і витріщався на нього, не вірячи своїм очам.
Дракончик був не більший за пачечку з-під сірників, він зграбно плавав у воді, ворушачи прозорими крильцями, такими ж витонченими, як плавники золотої рибки. Та жодна золота рибка у світі не була так розкішно позолочена, як цей крихітний дракончик. Він увесь виблискував, іскрився на сонці, малесенька голівка була світло-зеленого кольору, а очі – жовті, немов цитринки. Шість позолочених лапок мали зелені пальчики, а позолочений хвіст завершувався зеленим кінчиком. То був неперевершений дракончик.
Мумі-троль загвинтив покришку (з діркою для доступу повітря) й обережно поставив слоїк у мох. Потім ліг на живіт, щоб поспостерігати за дракончиком зблизька. Дракончик підплив до скляної стінки слоїка й розтулив маленьку пащу, усіяну крихітними білими зубками.
"Він злий, – подумав Мумі-троль. – Злий, хоча такий неймовірно малесенький. Що ж зробити, аби він мене полюбив?.. І чим його годувати? Що їдять дракони?.."
Стурбований і схвильований, Мумі-троль схопив слоїк і рушив додому, обережно ступаючи, щоб дракончик ненароком не вдарився до скляних стінок. Він бо ж був неймовірно маленьким та ніжним.
– Я любитиму тебе і піклуватимусь, – шепотів Мумі-троль. – Ти будеш спати на моїй подушці, а коли підростеш і полюбиш мене, ми зможемо плавати удвох у морі…
Мумі-тато працював на своїй тютюновій грядці. Йому, звичайно, можна показати дракончика. А може, й не варто. Принаймні не тепер. Ліпше потримати кілька днів лише для себе, щоб він призвичаївся. Потримати в таємниці і дочекатися найприємнішої миті, коли можна буде показати дракончика Нюхмумрикові! Мумі-троль міцно пригорнув слоїк до себе і, як тільки міг байдуже, почимчикував до чорного входу будинку. Інші члени родини Мумі-тролів були десь на веранді. Саме тієї миті, як Мумі-троль крадькома заходив до будинку, з-за бочки з дощівкою визирнула Маленька Мю й, згораючи від цікавості, закричала:
– Що ти там маєш?
– Нічого…
– Це – слоїк, – не відступалася Маленька Мю, витягуючи шийку. – А що у слоїку? Навіщо ти його ховаєш?
Мумі-троль бігцем кинувся угору сходами і вскочив до своєї кімнати. Він поставив слоїк на стіл, вода у ньому шалено хлюпалася. Дракончик склав крильця над головою, згорнувшись калачиком. Тепер він поволі випростався й вишкірив зубки.
– Такого більше ніколи не трапиться, – пообіцяв Мумі-троль. – Вибач мені, будь ласка.
Він зняв зі слоїка покришку, щоб дракончик міг роззирнутися навколо, а тоді замкнув зсередини кімнату на засув. Ніколи не знаєш, що ще може спасти на гадку Мю…
Коли Мумі-троль повернувся до дракончика, той виліз із води і сидів на краю слоїка. Мумі-троль сторожко простягнув лапку, щоб погладити його.
Раптом дракончик роззявив пащу й дмухнув на нього крихітним клубельцем диму. Червоний язичок, схожий на пломінець вогню, мигцем висунувся назовні і так само миттю сховався.
– Ой, – зойкнув Мумі-троль, бо обпікся. Хоч і не дуже, та все ж…
Він щораз більше захоплювався дракончиком.
– Ти злий? – поцікавився він обережно. – Ти страшний, жахливий, кровожерний, чи не так? Ой ти моє маленьке любе дивовижне створіннячко!
Дракончик пирхнув.
Мумі-троль заповз під ліжко і витягнув звідти свою нічну скриньку, в якій віднайшлися кілька черствих оладок, половинка канапки та яблуко. Він порізав усе на дрібненькі шматочки, виклав на стіл навколо дракончика. Той обнюхав гостинці, презирливо глянув на Мумі-троля, раптом із неймовірною спритністю плигнув на підвіконня й упіймав величезну жирну серпневу муху.
Муха перестала дзижчати, натомість почувся не– вдоволений писк. Дракончик луснув її по голові своїми крихітними зеленими лапками й випустив клубок диму їй в очі. А тоді лиш трісь-трась зубками, і для мухи навіки стулилися його щелепи. Дракон проковтнув здобич, облизався, почухав себе за вушком, зневажливо зиркаючи на Мумі-троля одним оком.
– Скільки ти усього вмієш! – захоплено вихопилося у Мумі-троля. – Моє маленьке чудо-юдо-марудо!
Тієї ж миті Мумі-мама вдарила в гонг – настав час сніданку.
– Зачекай на мене трішки, – попросив Мумі-троль. – Я швиденько повернуся назад.
Він трохи постояв, з ніжною тугою дивлячись на дракончика, якому зовсім не до вподоби було пеститись, і прошепотів: "Любчику мій!" А тоді збіг сходами на веранду. Маленька Мю ще не встигла запхати ложку в кашу, як відразу завелася:
– А дехто ховає таємниці у деяких банках…
– Замовкни!
– Можна подумати, – не вгавала Маленька Мю, – що дехто колекціонує п'явок або мокриць, або – чом би й ні – сороканіжок, які розмножуються сотні разів у хвилину.
– Мамо, – озвався Мумі-троль. – Знаєш, якби я коли-небудь міг би мати якусь маленьку тваринку, яку я полюбив би, то це був би…
– Був би – рув би – мув би – дув би! – урвала його Мю, випускаючи ротиком бульбашки у склянку з молоком.
– Що? – запитав Тато, глянувши поверх газети.
– Мумі-троль знайшов собі нове звірятко, – пояснила мама. – Воно кусається?
– Не дуже… Воно ще надто маленьке, – ледь чутно пробурмотів Мумі-троль.
– А скоро воно виросте? – поцікавилася Доня Мюм– лі. – Коли його можна буде побачити? Воно уміє розмовляти?
Мумі-троль не відповів. Знову все зіпсували. А мало би бути так: спочатку таємниця, а потім – несподіванка. Однак якщо живеш з родиною, не буде ні одного, ні іншого. Усі знають про все наперед, тож годі й сподіватися на приємну несподіванку.
– Я піду до річки за їжею, – повільно й презирливо процідив Мумі-троль. Так само презирливо, як це зробив би Дракончик. – Мамо, скажи їм, щоб не заходили до моєї кімнати. За наслідки я не відповідатиму…
– Гаразд, – погодилася Мама і глянула на Маленьку Мю. – Жодна жива душа не сміє переступити порога його кімнати!
Мумі-троль поважно доїв свою кашу, а потім почимчикував через садок до містка на ріці.
Нюхмумрик сидів перед наметом і фарбував корковий поплавок. Коли Мумі-троль побачив друга, у його душі знову спалахнула радість, що він має Дракончика.
– Охо-хо! – зітхнув він. – Родина часом так обтяжує…
Нюхмумрик на знак згоди фуркнув, не виймаючи люльки з рота. Деякий час вони сиділи мовчки, насолоджуючись взаємним порозумінням, як це буває між справжніми чоловіками.
– До речі, – нарешті озвався Мумі-троль, – чи доводилось тобі коли-небудь під час мандрівок зустрічати якого дракона?
– Ти ж не маєш на увазі саламандр, ящірок чи крокодилів? – запитав Нюхмумрик після довгої мовчанки. – Йдеться, ясна річ, таки про дракона… Ні, не бачив… Вони вимерли.
– Може, й так, – спроквола мовив Мумі-троль. – Хоча, можливо, котрийсь і вижив, а хтось упіймав його до скляного слоїка…
Нюхмумрик підвів голову, пильно глянув на свого друга – Мумі-троль ледь не лускав від захоплення та збудження – і сказав досить стримано:
– Не думаю…
– Цілком імовірно, що він завбільшки з пачечку від сірників і випльовує полум'я, – позіхнув з напускною байдужістю Мумі-троль.
– Бути такого не може! – відрізав Нюхмумрик, який добре знав, як слід підігравати, щоб несподіванка вдалася.
Його друг задер голову й випалив:
– Дракон зі щирого золота з малюсінькими зеленими лапками, який може віддано супроводжувати свого господаря по всьому світу! – враз Мумі-троль зірвався на ноги й закричав: – Це я його знайшов! Я знайшов маленького Дракончика!
Доки друзі крокували до будинку, Нюхмумрик пройшов через усі стадії: від недовіри та здивування до захоплення. Він був неперевершений!
Мумі-троль та Нюхмурик піднялися сходами, обережно відчинили двері й увійшли до мансарди. Слоїк стояв на столі, однак Дракончика й слід пропав. Мумі-троль шукав під ліжком, під комодом, облазив усю кімнату, гукаючи:
– Любчику мій… маленька крихітко…
– Поглянь! – сказав Нюхмумрик. – Він сидить на фіранці.
Дракончик справді сидів на карнизі під самою стелею.
– Як він туди потрапив? – злякався Мумі-троль. – А якби упав… Сиди тихенько… Почекай… Помовч…
Він зірвав з ліжка постіль, розстелив її на підлозі під вікном, потім взяв старий сачок на метеликів гему ля й підсунув його Дракончикові під самий ніс.
– Гоп! – пошепки закомандував він. – Тась-тась– тась… А тепер помаленьку… обережно…
– Ти його налякаєш, – застеріг Нюхмумрик.
Дракончик роззявляв пащу й шипів.