Та невдовзі неприємне відчуття забулося.
Надвечір Мумі-мама занесла на дерево постіль та спорядила маленький кошичок зі сніданком для Мумі-троля і Хропсі.
Рюмса спостерігала за її приготуваннями.
– Мені теж хотілося б хоч раз поспати на дереві, – озвалася вона.
– То в чому річ? – здивувалася Мама.
– Ніхто мене не запрошував, – скривджено сказала Рюмса.
– Рюмсочко, бери ковдру і лізь до решти, – запропонувала Мама.
– Ні, тепер мені вже перехотілося, – Рюмса подибала геть, сіла в куточку і заплакала.
"Ну чому все так складається, – міркувала вона. – Чому моє життя таке сумне і невеселе?"
Мумі-мамі не спалося тієї ночі. Вона лежала, прислухаючись до булькотіння води під підлогою, і ніяк не могла позбутися незрозумілої тривоги. Мама чула, як Емма човгала туди й сюди вітальнею. Десь у лісі вили незнані звірі.
– Мумі-тату… – пошепки покликала вона.
– Гм? – сонно відгукнувся з-під ковдри Тато.
– Щось мені тривожно…
– Усе буде гаразд, ось побачиш, – пробурмотів Тато і знову заснув.
Мама ще якийсь час полежала, вдивляючись у пітьму лісу, а потім теж заснула. У вітальні запала ніч.
Минула, напевно, година.
Вітальнею ковзнула сіра тінь і спинилася біля комори. То була Емма. Доклавши усіх своїх старечих сил, прикликавши на допомогу всю свою лють, вона витягнула Татового посоха з дірки у дашку комори і жбурнула його разом зі швартовим канатом далеко у воду.
– Клята суфлерська будка! – буркотіла Емма сама до себе. Прямуючи до свого кутка, схопила зі столу цукерничку й висипала цукор собі до кишені.
Звільнений з прив'язі будинок поплив за течією. Яскрава дуга синіх та червоних лампочок ще якийсь час мерехтіла поміж стовбурами дерев, а потім зникла, і лише блідий місяць осявав тепер ліс.
Розділ п'ятий
Про те, до чого призводить свист у театрі
Хропся прокинулася від холоду. Її гривка змокріла. Імла клубочилася поміж деревами, і вже за кілька кроків усе втрачало свої обриси, зникаючи у суцільній сірій пелені туману. Вологі стовбури почорніли, зате мереживо моху та лишайників на них посвітліло ще більше.
Хропся глибше пірнула під ковдру, щоб додивитися приємний сон. їй снилося, ніби носик у неї зовсім крихітний і дуже симпатичний. Однак поспати Хропсі не вдалося.
Раптом її охопив неспокій. Вона рвучко сіла й озирнулася навколо: дерева, туман і вода. Будинок зник. їх покинули напризволяще. На якусь мить вона немов заціпеніла, а потім нахилилася до Мумі-троля й обережно поторгала його за плече.
– Захисти мене! – шепотіла вона. – Будь ласка, захисти мене!
– Це нова гра? – спросоння запитав Мумі-троль.
– Ні, все відбувається насправді, – запевнила Хропся, дивлячись на нього повними жаху очима.
Довкола них, навіваючи сум, спадали у чорну ріку краплини води: крап! крап! Усі квіти облетіли за ніч. Похолодніло.
Друзі довго сиділи непорушно, тісно притулившись одне до одного. Хропся стиха плакала у подушку.
Врешті Мумі-троль підвівся і мимохідь потягнувся за сніданковим кошиком, що висів на гіллячці. У ньому лежали охайно загорнуті у шовковистий папір канапки, по дві кожного сорту. Він виклав їх рядочком, але їсти щось не хотілося.
Раптом Мумі-троль помітив, що Мама понадписувала кожен згорток: "Сир", або "Лише масло", або "Дорога ковбаса", або "Доброго ранку!". На останньому стояло: "Це від Тата". У ньому виявилася бляшанка крабового м'яса, яку Тато беріг ще від весни.
Мумі-троль відразу заспокоївся, збагнувши, що все не так уже й страшно.
– Досить плакати! – мовив він. – Ліпше берися до канапок! Будемо пробиратися далі лісом. І причеши свою гривку, мені подобається милуватись тобою – ти така гарна!
Увесь день Мумі-троль та Хропся перебиралися з дерева на дерево. Уже звечоріло, коли вони нарешті помітили, як крізь воду просвічує зеленкуватий мох. Що далі вони просувалися, то вище до поверхні води піднімався мох, аж доки зовсім не видряпався на сухе.
Як чудово було знову відчути під ногами тверду землю і тупцяти по м'якому, розкішному моховому килимі! Довкруги росли ялиці. У вечірній тиші кували зозулі, а під густим ялиновим віттям витанцьовували рої комарів (на щастя, комарам не під силу прокусити шкіру мумі-тролів).
Мумі-троль простягнувся у моху. У голові йому все ще паморочилося від стрімкої течії, яка нестримно котила повз них бурхливі води.
– Я вдаватиму, ніби ти мене викрав, – зашепотіла Хропся.
– Так воно й було, – усміхнено відповів Мумі-троль. – Ти кричала і пручалася, а я таки тебе викрав!
Зайшло сонце, але ж у червні ніколи не темніє. Ніч була світлою, мрійною і сповненою чарів.
Віддалік, під ялиновим гіллям, спалахнула іскорка і за мить запалахкотіла вогнем. Там горів малесенький вогник з дрібних гіллячок та глиці, а навколо юрмилися крихітні лісові створіння, намагаючись закотити у вогонь ялинову шишку.
– Вони розпалюють купальський вогонь, – здогадалася Хропся.
– Справді, – засмутився Мумі-троль. – А ми зовсім забули, що сьогодні Купальська ніч.
Туга за домівкою вмить огорнула обох. Вони підвелися з моху і рушили далі, углиб лісу.
Вдома, у Долині Мумі-тролів, Мумі-тато завжди тримав для Купальської ночі яблучне вино. Ватру запалювали на березі моря, і звірята, повзики та розмаїті кузьки збиралися з усіх кінців Долини подивитися на купальський вогонь. Уздовж берега і на островах також горіли багаття, проте ватра родини Мумі-тролів була найбільшою. Коли полум'я здіймалося високо вгору, Мумі-троль заходив у тепле море, гойдався на хвилях та милувався вогнищем.
– Вогонь віддзеркалювався у морі, – замріяно згадував Мумі-троль.
– Так гарно було, – підхопила Хропся. – А коли багаття догоряло, ми зривали дев'ять різних квіток і клали собі під подушки, щоб наснилися віщі сни. Тільки ж не можна було й слова зронити, ні поки зриваєш квіти, ні потім.
– А тобі снилися віщі сни? – недовірливо запитав Мумі-троль.
– Звичайно. Завжди щось дуже приємне…
Ялиновий ліс порідів, з-поміж стовбурів раптом з'явився видолинок, наповнений тендітною нічною імлою, немов мисочка з молоком.
Мумі-троль та Хропся з острахом зупинилися на узліссі. З молочного серпанку прозирав маленький будиночок, димар і стовпці хвіртки були оповиті гірляндами з листя. З туману долинув дзеленькіт дзвоника, потім на мить стих і зазвучав знову. Однак з димаря не йшов дим, а у вікнах не світилося.
Доки Мумі-троль з Хропсею блудили лісом, у будинку на воді настав сумний ранок. У Мами Мумі-троля пропав апетит, вона сиділа у кріслі-гойдалці, раз у раз примовляючи:
– Бідні діточки, мій бідолашний маленький Мумі-троль! Зовсім самотні на дереві! Вони ніколи не знайдуть дороги додому! А як їм стане страшно, коли надійде ніч і запугикають сови…
– Сови кричать аж у серпні, – розраджував її Мудрик.
– Не має значення, – плакала Мама. – Завжди знайдеться хтось, хто моторошно кричить…
Мумі-тато засмучено розглядав дірку у дашку комори.
– Це моя вина, – мовив він.
– Не смій таке казати, – захвилювалася Мама. – Твоя палиця була, мабуть, надто стара і ветха, хто ж міг це знати! Може, вони таки зуміють віднайти дім! Я навіть впевнена, що зуміють!
– Якщо їх не з'їдять, – озвалася Маленька Мю. – Мурахи напевно покусали їх, і тепер вони стали більшими за помаранчі!
– Іди собі побався, – суворо звеліла Доня Мюмлі. – Бо інакше не одержиш десерту!
Рюмса одягнулася в усе чорне.
Вона забилася у куток і ридала, аж хлипала.
– Невже ти справді так жахливо тужиш за ними? – співчутливо поцікавився Мудрик.
– Ні, лише трішки, – відказала Рюмса. – Але шкода згайнувати таку нагоду й не наплакатись досхочу!
– Он як… – Мудрик розгубився, нічого не розуміючи.
Він намагався з'ясувати, як могло трапитися нещастя. Уважно оглянув дірку у дашку комори і підлогу вітальні. Знайти вдалося тільки ляду, накриту килимом, а під лядою булькотіла чорна вода. Мудрика відкриття дуже зацікавило.
– Може, це люк для сміття? – висловив він свою думку. – Або басейн? Якщо тільки отвір не призначався для викидання ворогів…
Та нікого той люк не цікавив. Лише Маленька Мю вляглася на живіт і дивилася у воду.
– Мабуть, таки для ворогів, – вирішила вона. – Чудова потайна пастка для малих і великих негідників!
Увесь день пролежала вона над краєм отвору, визираючи негідників, проте жодного, на жаль, побачити їй не вдалося.
Ніхто потім не докоряв Мудрикові.
Це трапилося перед самим обідом.
Емма не показувалася цілий день і навіть на обід не з'явилася.
– Може, захворіла? – стурбувалася Мумі-мама.
– Аякже! – хмикнула Доня Мюмлі. – Просто вона нагребла стільки цукру, що тепер харчуватиметься тільки ним!
– Мюмлечко, – втомлено попросила Мама, – піди таки й подивися, чи не захворіла пані Емма…
Доня Мюмлі подалася у закуток з пальмою.
– Мама Мумі-троля запитує, чи не скрутило вам, тітонько, шлунок від отого цукру, що ви у нас накрали? – запитала вона.
В Емми від злості аж вуса настовбурчилися. Та перш ніж вона спромоглася на відповідь, увесь будинок здригнувся від потужного поштовху, і підлога стала майже сторч.
Мудрик, намагаючись зберегти рівновагу, покотився униз разом з лавиною порцелянового посуду, а всі картини зірвалися зі стелі і вмить поховали під собою вітальню.
– Ми сіли на мілину! – приглушено долинув з-під купи оксамитових портьєр Татів голос.
– Мю! – закричала Доня Мюмлі. – Де моя сестра? Мю, відгукнися!
Але Маленька Мю не могла відгукнутися, навіть якби дуже хотіла, бо шубовснула крізь діру у підлозі просто у чорну воду.
Зненацька почулося неприємне моторошне квоктання. То сміялася Емма.
– Ось так! – потішалася вона. – Буде знати, як свистіти в театрі!
Розділ шостий
Про помсту парковому сторожеві
Якби Маленька Мю було трішки більшою, вона неодмінно би втопилася. Натомість її легко, немов бульбашку, виштовхнуло з круговерті, і крихітка, відфоркуючись та відпльовуючись, виринула на поверхню. Вона пливла, наче корок, і стрімка течія швидко несла її все далі і далі.
– Як весело! – сказала Маленька Мю сама до себе. – Ото моя сестра здивується!
Вона озирнулася навколо і помітила неподалік тацю для тістечок та скриньку з шитвом Мумі-мами. Трохи повагавшись (бо на таці вціліло ще кілька тістечок), крихітка вибрала таки скриньку і залізла досередини. Вона довго досліджувала вміст скриньки, потім, не боячись, що їй хтось перешкодить, порізала на дрібну стружку кілька клубків вовни, скрутилася калачиком у пухнастій пряжі і заснула.
Скринька пливла собі і пливла за течією.