Замість пропусків кажи "піп… піп… піп…" Принести тобі люльку?
– Не дозволяйте йому курити! – вигукнув Чмих. – Тітка пані Гемулевої запевняла, що від цього тремтять лапи, жовтіє ніс та облазить хвіст!
– Дурниці! – усміхнулася Мама. – Наш Тато курить усе своє життя і, як бачиш, не трясеться, не облисів і не пожовк. Усе, що смакує, корисне для шлунка!
Мама припалила Мумі-татові люльку й відчинила вікно, впускаючи досередини свіжий морський бриз. Наспівуючи щось стиха, вона подалася на кухню заварювати каву.
– Як ви могли забути Вертя? – докірливо сказав Чмих. – Чи вдалося йому врешті-решт упорядкувати свою колекцію ґудзиків?
– Так, цю справу він дуже любив, – відповів Тато. – Щоразу придумував якусь нову систему. Складав ґудзики за кольором або за розміром, за формою чи матеріалом, з якого вони були виготовлені, а то й просто залежно від того, подобалися вони йому чи ні.
– Фантастично! – мрійно мовив Чмих.
– А мене турбує, що піжаму мого тата вибруднили ґаляреткою, – озвався Нюхмумрик. – У чому він потім спав?
– У моїй піжамі, – відказав Тато Мумі-троля, випускаючи під стелю великі кружальця диму.
Чмих позіхнув.
– Може, пополюємо на кажанів? – запропонував він.
– Гайда, – підтримав його Нюхмумрик.
– Бувай, тату! – кинув на бігу Мумі-троль.
Мумі-тато зостався сам на ґанку. З ручкою у лапі, він на якусь хвилю замислився, а потім знову взявся до описування подій своєї бурхливої молодості.
Наступного ранку тітка пані Гемулевої перебувала у вбивчо доброму гуморі. Вона розбудила нас о шостій годині, вигукуючи голосом, немов у мідної труби:
– Доброго ранку! Доброго ранку! Доброго ранку!!! Беремося до справ! Спершу влаштуємо невелике змагання зі штопання шкарпеток (я їх познаходила у ваших скриньках). Потім у винагороду декілька виховних ігор. Це дуже корисно! Чим будемо зміцнювати нині свої сили?
– Кавою! – випалив Верть.
– Кашею, – виправила його тітка. – Каву п'ють лише старигани-трясуни…
– Знав я одного, що помер від каші, – пробурмотів Потішник. – Застрягла йому в горлі, і він подавився…
– Уявляю, що сказали б ваші батьки, побачивши, як ви п'єте каву! – похитала головою тітка пані Гемулевої. – Заплакали би! А як справи з вашим вихованням? Виховані ви чи ні? Чи, може, так і народилися важкими у сенсі виховання дітьми?
– Я народився за незвичайного розташування зірок! – негайно повідомив я. – Мене знайшли у маленькій мушлі, вистеленій оксамитом…
– Я не бажаю, щоб мене виховували, – рішуче заявив Фредріксон. – Я винахідник і робитиму все, що мені заманеться!
– Перепрошую! – вибухнув Верть. – Мої тато з мамою ніколи не заплачуть! Вони загинули під час Великого прибирання!
Потішник з погрозливим виглядом набивав свою люльку.
– Ха! – пирхнув він. – Не визнаю жодних розпоряджень! Вони нагадують мені про сторожів у парку!
Тітка пані Гемулевої довго оглядала нас, а потім поволі, наголошуючи на кожному слові, відкарбувала:
– Віднині я беруся за вас!
– О, зовсім не обов'язково! – вигукнули ми водночас.
Але тітка лише похитала головою і промовила жахливі слова:
– Це мій гемульський Обов'язок!
Тоді покинула нас на самоті, напевно, щоб іще раз обдумати пекельні виховні моменти.
Ми заховалися від сонця під полотняним дашком на кормі корабля, оплакуючи свою жалюгідну долю.
– Клянуся своїм хвостом, ніколи й нікого не рятуватиму більше у темряві! – палко запевнив я.
– Слушна думка і головне вчасна! – буркнув Потішник. – Від цієї тітки можна сподіватися чого завгодно! Не здивуюся, якщо котрогось дня вона викине за борт мою люльку й спробує запрягти мене до роботи! Вона на все здатна!
– Може, Мара повернеться, – з надією в голосі прошепотів Верть. – Або хтось інший змилосердиться над нами і з'їсть її! О, вибачте! Так негарно казати?
– Звичайно, негарно, – потвердив Фредріксон, та за якийсь час серйозно додав: – Але в цьому щось є…
Ми замовкли, невимовно жаліючи самих себе.
– Скоріше б стати дорослими! – врешті порушив я мовчанку. – Дорослими і знаменитими! Тоді б ми легко дали собі раду з цією тіткою!
– А як стати знаменитим? – поцікавився Верть.
– О, це досить легко! – з ентузіазмом відгукнувся я. – Треба лише вчинити щось таке, що ще нікому не спало на думку до тебе… Або щось старе у новий спосіб…
– Наприклад? – зацікавився Потішник.
– Літаючий корабель, – пробурмотів Фредріксон із загадковим блиском в очах.
– Не думаю, що слава – така вже й добра штука! – зауважив Потішник. – Хіба, може, на початках… А потім до неї звикаєш, і вона лише наводить нудьгу. Все одно, що кружляти на каруселі…
– А це що таке? – запитав я.
– Механізм, – запалився одразу Фредріксон. – Його приводить у рух зубчасте колесо… Ось так, – і він витягнув олівець та папір.
Цей феномен – безтямне замилування Фредріксона машинами та механізмами – ніколи не переставав мене дивувати. Його наче хтось заворожував. А мені всіляка машинерія нудна. Що стосувалося, скажімо, водяного колеса, все було гарно й зрозуміло, а от звичайний замок-блискавка вже викликав у мене недовіру. Потішник колись мав знайомого з замком-блискавкою на штанах, – одного разу той замок заклинило, та так ніколи й не розклинило. Жахлива історія!
Власне у ту мить, коли я мав намір поділися з рештою своїми роздумами про замки-блискавки, почувся дуже дивний звук. Він нагадував віддалене глухе бряжчання металевої труби. Без сумніву, грізне…
Фредріксон визирнув з-під дашка і мовив одне-єдине зловісне слово:
– Гризлики!
Тут необхідно дати деякі пояснення (розумний читач і сам збагне, що й до чого, та все ж…). Доки ми відпочивали у затінку дашка, "Мурська Сиринада" увійшла в дельту ріки, населену гризликами. Гризлики – дуже товариські істоти, які ненавидять самотність. Вони вигризають зубами тунелі під руслом ріки і засновують там свої колонії. Замість лап у них присоски, які залишають по собі липкі сліди, тому їх інколи ще називають липконіжками або ніжколипками. Здебільшого вони дуже привітні, але нещадно гризуть усе, що потрапляє їм на очі, особливо, якщо це річ нова і ще не бачена. Ну ніяк не можуть стриматися. А ще мають дуже неприємну рису: можуть залюбки відгризти комусь носа, якщо він видався їм надто великим.
Тому легко зрозуміти наше занепокоєння тим, як складатиметься подальша ситуація.
– Не вилазь із бляшанки! – гукнув Фредріксон племінникові.
"Мурська Сиринада" завмерла на плесі, де аж кишіло гризликами. Вони пильно розглядали нас своїми круглими блакитними очками, грізно ворушачи вусами і збиваючи лапами воду.
– Пропустіть нас, будь ласка, – попросив Фредріксон.
Однак гризлики ще тісніше скупчилися навколо корабля, а декотрі почали спинатися вгору бортами, чіпляючись лапами-присосками. Коли рийка першого з них виринула над поруччям, з рубки вийшла тітка пані Гемулевої.
– Що відбувається? – закричала вона. – Що це за типи? Я категорично забороняю їм тут з'являтися і заважати виховному процесові!
– Не лякайте їх! Вони розгніваються! – застеріг її Фредріксон.
– Я вже розгнівалася! – гаркнула тітка. – Геть! Забирайтеся геть! Щоб я й духу вашого тут не чула! – і вона лупнула найближчого гризлика парасолькою по голові.
Усі гризлики як один повернулися до пані Гемулевої, не виникало жодного сумніву, що їхні погляди стосувалися винятково її носа. Надивившись на нього досхочу, вони знову завили приглушеними, з металевими нотками голосами. А тоді – усе відбулося блискавично!
Тисячі гризликів посунули на палубу. Ми бачили, як пані Гемулева упала, втративши рівновагу і шалено розмахуючи парасолею, а живий килим гризликів підняв її собі на спини. Вона несамовито верещала, коли юрмисько гризликів перекинуло її за борт і понесло у невідомому напрямку.
Запала тиша, "Мурська Сиринада" мирно похитувалася на воді, ніби нічого й не трапилося.
– То що? – озвався Потішник. – Не рятуватимеш її?
Моє лицарство підштовхувало мене негайно кинутися на порятунок тітки пані Гемулевої, а підступні природні інстинкти нашіптували цього не робити. Я щось пробурмотів собі під ніс, мовляв, уже надто пізно. Та так воно й було насправді.
– Ага, – якось невиразно буркнув Фредріксон.
– Пропала, – констатував Потішник.
– Сумна історія, – додав я.
– Перепрошую! Чи є в тому моя вина? – щиро захвилювався Верть. – То ж я так прагнув, аби хтось змилосердився над нами і зжер її… Напевно, це дуже погано, що нам анітрохи її не шкода.
Ніхто на це не відповів.
А як би ти вчинив у такій прикрій ситуації, любий читачу?
Я вже раз порятував тітку… Якщо вибирати, то Мара набагато гірша за гризликів, які за своєю природою все ж істоти дуже добродушні… Може, все, що трапилося, обмежиться для тітки пані Гемулевої лише певною переміною життєвих обставин? Можливо, їй пасуватиме трохи коротший ніс? Як гадаєш, читачу?
Як би там не було, сонце яскраво світило, ми відшкрябували палубу, яка стала клейкою після нашестя гризликів, а потім випили не один баняк доброї чорної міцної кави. "Мурська Сиринада" спроквола пливла поміж сотень дрібних острівців.
– Їм не видно ні кінця ні краю, – мовив я. – Куди ми, зрештою, пливемо?
– Кудись… Або й нікуди… – відізвався Потішник, набиваючи свою люльку. – А що? Хіба нам зле?
Я не мав підстав заперечувати, що нам зовсім незле, але душа моя прагнула пригод! Я жадав змін! Хай би сталося хоч що-небудь! (За винятком, ясна річ, появи гемулів!)
Мене не покидало жахливе відчуття, що всі великі пригоди безупинно відбуваються десь, де мене нема. Знамениті, яскраві, неповторні пригоди! Я квапився, страшенно квапився! Стояв на носі корабля і нетерпляче вглядався у своє майбуття, підсумовуючи уже набутий досвід. Складався він на той момент із семи пунктів:
1. Усім батькам мумі-тролів слід заздалегідь подбати про сприятливі астрологічні передумови народження свого чада та про його романтичну появу на світі! (Позитивний приклад: моє обдарування. Негативний приклад: господарська торба).
2. Ті, хто не точать ляси, не люблять слухати розповіді про гемулів! (Позитивний приклад: Фредріксон. Негативний приклад: їжачиха).
3. Ніколи наперед не відомо, що може потрапити у невід. (Позитивний приклад: скринька з барометром).
4. Ніколи не використовуй залишки фарби, лиш би використати. (Негативний приклад: бляшанка Вертя).
5. Небезпечний не конче той, хто великих розмірів.