Він взявся до справи так самовіддано, що червоним став не лише корабель, але й галявина та пів ліщинового чагарнику, а чогось червонішого за самого Вертя в ту мить мені ще ніколи в житті не доводилося бачити. Однак назву судна вивели ультрамариновою фарбою.
Коли все уже було готове, Фредріксон прийшов оцінити роботу.
– Гарно, хіба ні? – схвильовано запитав Верть. – Я дуже старався! Вклав усю свою душу!
– Воно й видно! – погодився Фредріксон, оглядаючи свого червоного з голови до п'ят племінника. Глянув на кривулясту ватерлінію і сказав: "Гм…" Потім подивився на назву корабля і знову сказав: "Гм, гм…"
– Я десь пропустив літеру? – сполотнів Верть. – Та скажи щось врешті, бо знову заплачу! Вибач! "Морська Серенада" – нелегка назва для написання!
– "Мурська Сиринада" – прочитав Фредріксон по літерах. Замислився на мить, а тоді сказав: – Заспокойся. Годиться й так.
Верть полегшено зітхнув і бігцем кинувся додому, щоб залишками фарби помалювати ще й свою бляшанку з-під кави.
А ввечері Фредріксон вибрав зі струмка невід. Яким же було наше здивування, коли ми витягнули з нього скриньку зі скляною покришкою для корабельного компаса, а в ній – металевий барометр, прилад для вимірювання атмосферного тиску! Донині дивуюся, як нам потрапила до рук така надзвичайна знахідка.
Тато закрив зошита й очікувально глянув на своїх слухачів.
– То як воно вам? – запитав він.
– На мою думку, – поважно сказав Мумі-троль, – з цього вийде неймовірно добра книжка.
Він лежав горілиць у бузковій альтанці і спостерігав за джмелями. Було тепло і безгомінно, ніде ані шелесне.
– Але тут чимало вигаданого! – зауважив Чмих.
– Нічого подібного! – обурився Тато. – Чого тільки не траплялося у ті часи! Кожне слово – чистісінька правда! Звичайно, у деяких місцях я дещо підсилив ефект…
– Цікаво, – задумливо мовив Чмих. – Цікаво мені, якою ж була подальша доля таткової колекції?
– Якої колекції? – не зрозумів Мумі-тато.
– Я маю на увазі колекцію ґудзиків мого татка, – пояснив Чмих. – Хіба Верть не мій тато?
– Так, то твій тато, – підтвердив Мумі-тато.
– Отож мені й цікаво, куди поділася його цінна колекція. Я би мав її успадкувати, – наголосив Чмих..
– Гуп! Гоп! Як полюбляв казати мій тато, – озвався Нюхмумрик. – Чому ви так мало пишете про Потішника? Де його зараз шукати?
– З татами нерідко так буває, – якось невизначено змахнув лапою Мумі-тато. – Вони то з'являються, то зникають… Я принаймні зберіг їхній образ для прийдешніх поколінь, описавши у своїх мемуарах!
Чмих чмихнув.
– Потішник недолюблював паркових сторожів… – задумливо мовив Нюхмумрик. – Одне лише це…
Усі попростягалися в траві, мружачись до сонця. Приємна теплінь навівала дрімоту.
– Тату, – знову озвався Мумі-троль. – Невже у ті часи всі висловлювалися отак… неприродно? "Уявіть собі моє здивування", "на моє глибоке переконання" чи "перед моїм внутрішнім зором"…
– Що ж тут неприродного? – почав уже сердитися Тато. Гад ас пі, пишучи книжку, не слід дбати про мову?
– Але ж інколи не дбаєш! – вперто торочив своє Мумі-троль. – Ось, скажімо, Верть розмовляє у тебе цілком по-простому.
– Ет, – буркнув Мумі-тато. – Це для збереження місцевого колориту… Існує велика різниця між оповіддю автора про речі і події та його ставленням до них. Я маю на увазі, роздуми чи описи на папері дуже відрізняються від буденної мови, до того ж, автор залежить здебільшого від власних почувань…Так мені принаймні здається…
Тато замовк, стурбовано гортаючи сторінки зошита.
– То, на вашу думку, я вдаюся до надто незвичних слів? – запитав він дещо розгублено.
– Та ні, пусте, – заспокоїв його синок. – То ж було так давно, та й здогадатися можна, що ти хотів сказати… Оце й усе, що ти написав?
– Поки що так. Але відтепер розповідь ставатиме більш захоплюючою. Я саме підійшов упритул до дронта Едварда та Мари. Куди поділася моя ручка для писання мемуарів?
– Ось вона, – простягнув ручку Нюхмумрик. – Тільки ж напишіть тепер більше про Потішника. Нічого не пропускаючи!
Тато Мумі-троля згідно кивнув головою, розгорнув у траві зошит і взявся до праці.
Саме тоді я вперше відчув смак до різьби по дереву. Незвичайне обдарування різьбяра передалося мені, напевно, у спадок. Я мав його, так би мовити, в кінчиках лап. Перші мої кроки в цій царині були досить несміливими. На нашій корабельній верфі я вибрав гарний шмат деревини, роздобув ножа і взявся до роботи. Я замислив змайструвати вишукану баню цибулястої форми для даху корабельної рубки й оздобити її чепурною різьбою у вигляді риб'ячої луски.
Фредріксон, на жаль, невисоко оцінив таку важливу деталь в устаткуванні судна, бо думав лише про те, як спустити корабель на воду.
"Мурська Сиринада" була готова до відплиття. Вона тішила око, пломеніючи багрянцем у сонячних променях, і тим часом спочивала на чотирьох гумових колесах, які мали б уберегти її на підступних піщаних відмілинах. Фредріксон десь роздобув капітанський кашкет із золотим шнуруванням. Він заліз під днище корабля, звідти долинуло його стурбоване бурмотіння.
– Застряг! Цього можна було сподіватися! Будемо стовбичити тут до сходу місяця.
Зазвичай небагатослівний Фредріксон без угаву буркотів сам до себе, що свідчило про його неабияке занепокоєння.
– Ага, знову доведеться зриватися з місця! – широко позіхнув Потішник. – Гуп! Гоп! Що це у вас за життя! Весь час у русі, переїжджати з місця на місце, вертітися з рання до ночі! Така життєва активність до добра не доведе! Як подумаєш про всіх тих, хто працює, метушиться, і чим це завершується урешті-решт, жити не хочеться! Був у мене колись родич, котрий студіював тригонометрію, та так самозабутньо, аж йому вуса повідпадали, а коли всього навчився, прийшла Мара і зжерла його. Так-так, лежав у череві Мари, такий мудрий, як ніхто!
Слова Потішника мимоволі наводять на думку про Нюхмумрика, який згодом також обрав собі за провідницю зірку-покровительку лінивства. Загадковий тато Нюхмумрика ніколи не переймався тим, чим варто було перейматися, і ніколи не дбав про те, аби лишити по собі достойний спомин для нащадків (так би й пропав у забутті, якби я не написав про нього у своїх мемуарах). Та як би там не було, Потішник знову позіхнув і поцікавився:
– Коли вирушаємо? Гуп! Гоп!
– І ти з нами? – здивувався я.
– Звичайно!
– Страшенно перепрошую, – втрутився Верть. – Але якщо це вас не розгнівить… я би також мав таке бажання… щось би таке подібне… Не можу більше жити у своїй бляшанці з-під кави!
– Он як? – ще дужче здивувався я.
– Ота червона фарба ніяк не висохне! – пустився в пояснення Верть. – Перепрошую! Вона всюди: у їжі, в постелі і навіть на вусах… Я збожеволію від цього, Фредріксоне! Я просто збожеволію!
– Не роби цього! Ліпше пакуйся! – кинув Фредріксон.
– О! – невимовно зрадів його племінник. – Яке щастя! А скільки ще всього треба обдумати! Така тривала подорож… цілком нове життя…
І він прудко звіявся додому, лиш фарба порозбризкувалася навсібіч.
Я дійшов висновку, що наша команда далеко не така надійна, як би того бажалося.
А "Мурська Сиринада" таки нівроку застрягла, гумові колеса глибоко вгрузли у ґрунт і ані руш! Ми перекопали усю верф (тобто галявину), але намарно. Фредріксон сів на землю, обхопивши голову лапами.
– Любий друже, не журися! – намагався я розрадити його.
– Я не журюся! Я думаю! – відказав Фредріксон. – Корабель вгруз у землю. Ми його не можемо спустити у річку. Отже, треба річку підвести до корабля. Як? Прокласти нове русло. Як? Спорудити загату. Як? Наносити каміння…
– Як? – послужливо спробував я продовжити його міркування.
– Придумав! – скрикнув нараз Фредріксон так голосно, що я аж підскочив. – Дронт Едвард! Треба посадити його у річку…
– Він такий великий? – недовірливо запитав я.
– Іще більший! – коротко буркнув Фредріксон. – Маєш календар?
– Ні, – я все більше хвилювався.
– Позавчора ми їли горохову зупу[3]… То сьогодні субота, у нього купальний день. Чудово! Поквапся!
– А ті дронти злі? – поцікавився я обережно, доки ми спускалися до берега річки.
– Так, – підтвердив Фредріксон. – Але розтолочити когось можуть хіба з недогляду. Потім тиждень оплакують нещасливця. І компенсують кошти на поховання…
– Невелика втіха… – промурмотів я стиха, відчуваючи, як розпирає мене відвага.
Згодься, читачу, хіба то велика штука бути відважним, якщо не маєш страху?
Раптом Фредріксон став як укопаний:
– Тут.
– Де? – розгубився я. – Він мешкає у цій вежі?
– То його ноги… – пояснив Фредріксон. – Тихо, зараз я гукну Едварда.
І він що було моці зарепетував:
– Агов, Едварде! Це я, Фредріксон! Де ти нині купатимешся?
Згори долинуло щось наче гуркотіння грому:
– А, то ти, піщана блохо! У морі, ясна річ! Як завжди!
– Скупайся у річці! Там пісок гарний та м'який! – надсаджувався Фредріксон.
– Брехня і крутійство! – відказав голос дронта Едварда. – Кожна комашка знає, що та бісова річка устелена клятим камінням!
– Ні, клянуся, там піщане дно! – запевняв велета Фредріксон.
Дронт трохи побуркотів сам до себе і врешті згодився:
– Гаразд. Скупаюся у твоїй хваленій річці. Але стережися, бо похорони останнім часом вкрай розорили мене! Якщо дуриш, маленька кузько, то відчуєш це на власній шкірі! Ти ж знаєш, які чутливі у мене ступні. Не кажучи вже про задок!
Фредріксон шепнув одне-єдино слово: "Утікаймо!"
І ми щодуху кинулися навтьоки. Я ще в житті так не бігав, а перед очима раз у раз поставала картина, як Едвард садить свій велетенський зад на гостре каміння, шаленіє у гніві, а грізний водяний вал, який він, без сумніву, здійме, змітає усе на своєму шляху. Моя уява вималювала таке жахіття, що я втратив усяку надію на порятунок.
Раптом почувся рик, від якого хутро у мене на потилиці стало дибки. А за ним – страхітливий гуркіт. Лісом покотився вал води…
– На борт! – заволав Фредріксон.
Ми кинулися до корабля, ледь випереджаючи вал, який уже лизав нам п'яти. Щойно встигли перекинути через борт свої хвости, перечепившись через Потішника, що спав, розтягнувшись на палубі, як усе з шипінням поглинула розбурхана хвиля.
"Мурська Сиринада" нахилилася носом вперед, затріщала й застогнала, немов з переляку. Та вже наступної миті гордовитий корабель, виборсавшись з полону моху, випростався і стрімко полинув лісом.