Вони принесли з підвалу великі дорожні валізи, і вона допомагала хазяйці пакувати речі. Тепер у неї було п'ять пар черевичків, вісім суконь і рахунок у банку, але думка про те, що доведеться шукати інше місце в римській родині, де хазяйка зможе плюнути тобі в обличчя, коли захоче, була такою нестерпною, що якось, коли дівчина лагодила сукню для хазяйки, їй стало так гірко, що вона розплакалась. Потім пояснила, яке важке життя в служниці, коли вона в італійців. Хазяйка сказала, що вони візьмуть її з собою, якщо вона це захоче. Дістануть їй тимчасову візу на півроку; для неї буде розвагою, а їм поміч.
Невдовзі всі формальності було залагоджено, і вона поїхала до Наскости попрощатися перед від'їздом. її мама плакала і просила не їхати, та й усі в селі казали, що їй не варто їхати, але це від заздрощів, бо вони ніколи нікуди не їздили — навіть до Кончільяно. І одразу світ, у якому вона жила і була щасливою, видався їй старим світом, де звичаї і будинки були старішими, ніж люди. Клементина відчула, що буде щасливішою там, де всі будинки нові, хай навіть люди там дивні.
Коли настав час вирушати, вони поїхали до Неаполя, зупиняючись щоразу, як хазяїну хотілося випити кави чи коньяку. Подорожували з усіма зручностями, як мільйонери, і зупинилися в ді люссо — розкішному готелі в Неаполі, де в неї був окремий номер. Але того ранку, коли вони мали відплисти до Америки, їй стало дуже сумно, адже по-справжньому гідним життям можна жити лише на батьківщині. Потім сказала собі, що це лише подорож, адже вона повернеться додому через півроку — і для чого тоді Господь створив світ таким розмаїтим і дивовижним, як не для того, щоб можна було його побачити?
В її паспорті поставили штамп, і Клементина піднялася на корабель дуже схвильована. То був американський корабель, холодний як зима. Під час обіду на столі стояла крижана вода, а те, що не було холодним, було несмачним і погано звареним. Клементина остаточно переконалася, що ці люди, добрі й щедрі, водночас дивні: чоловік допомагає дружині застебнути намисто, і з усіма своїми грошима вони не можуть вигадати нічого кращого, ніж їсти порції сирих біфштексів, запиваючи їх кавою, яка за смаком нагадувала ліки.
Американці не були ні елегантними, ні вродливими (в них були світлі очі). Та що викликало в неї найбільшу відразу, то це старі жінки. В її країні вони щосили б жалобу по своїх численних померлих і, як і личило їм за віком, ходили б повільно і з гідністю. А тут старі жінки говорили пронизливим голосом, одягалися крикливо, носили стільки фальшивих коштовностей, скільки справжніх було у Мадонни з Наскости, крім того, фарбували обличчя і підфарбовували волосся. Та кого вони цим ошукали, адже під фарбою можна було помітити, які змарнілі їхні щоки, а їхні шиї були зморшкуваті, як у черепах. І хоча від них пахло, як у кампанія — селі, навесні, вони були такими сухими й зів'ялими, як квіти на могилі. Напевно, це дика країна, в якій старі люди не мають розуму і смаку, не заслуговують на повагу і не мають її з боку своїх дітей і онуків, і забувають про померлих.
Але все буде добре, думала Клементина, бо вже бачила в журналах і газетах фотографії башт Нью-Йорка; то були башти із золота й срібла на тлі блакитного неба, башти міста, якого жодного разу не торкалася війна. Та коли корабель наблизився до протоки Нерроуз, ішов дощ. Клементина спробувала відшукати ті башти, але марно, а коли запитала, де вони, їй сказали, що за дощем їх не видно. Дівчина розчарувалася, бо те, що вона могла бачити, здавалося потворним, і всі люди, які мріяли про цей новий для них світ, відчули себе ошуканими. Місто скидалося на Неаполь під час війни, і вона пошкодувала, що приїхала. Митник, який оглядав її багаж, поводився зухвало.
Вони їхали на таксі, потім сіли на потяг до Вашингтона — столиці нового світу, далі знову на таксі. Всі будівлі були копіями будинків Давнього Рима і здавалися примарними у сяйві нічних ліхтарів — ніби Форум піднявся з руїн. Вони їхали туди, де всі будинки були дерев'яні й нові, де ванни й умивальники були великі. Вранці її хазяйка показала машини і як вони працюють.
Спочатку Клементина з недовірою поставилася до пральної машини — вона ж потребувала силу-силенну мила й гарячої води, до того ж погано прала одяг, і це нагадало їй, якою щасливою вона почувалася біля джерела в Наскості, де розмовляла з подругами, і прала так, що речі здавалися новими. Але згодом дівчина звикла до машини, адже це всього лише машина, яка сама наповнювалася і сама зливала воду, сама крутила білизну, і їй здавалося дивовижним, що машина пам'ятає так багато, завжди на своєму місці і готова до роботи. А була ще машина для миття посуду. Його можна було мити у вечірній сукні і не боятися, що на рукавички потрапить бодай крапля води. Коли хазяйка йшла з дому, а хлопчики до школи, Клементина спочатку кидала трохи брудної білизни у пральну машину, потім клала кілька брудних тарілок у посудомийну машину, а далі клала чудовий салтімбокка алла романа. — шніцель по-римськи на електросковороду, а сама сідала у салоне — вітальні перед телевізором і слухала, як навколо неї гудуть машини, і це приносило їй почуття насолоди і всемогутності. На кухні стояв фріджідаріо — холодильник, який виробляв холод і зберігав масло твердим, як камінь; великий морозильник, у якому яловичина і баранина зберігалися такими свіжими, ніби тварин щойно забили; там ще були електроміксер і машина для приготування свіжого апельсинового соку; машина для поглинання пилюки. І все це вона могла увімкнути одразу, разом з тостером, який так і сяяв сріблом, і в який клали шматочки звичайного хліба і за якусь мить маєте два тости саме такого кольору, як ви хотіли, і все це зробила машина!
Протягом дня хазяїн був на роботі, а хазяйка, яка в Римі жила мов принцеса, здавалося, в новому світі працювала секретаркою, і Клементина ще подумала: може, вони бідні, і хазяйка повинна працювати. Вона завше говорила по телефону і робила якісь підрахунки, писала листи. Щодня кудись поспішала, а ввечері була дуже стомлена. Оскільки вони обоє стомлювалися за цілий день, дім був не таким мирним, як тоді, коли вони жили в Римі. Врешті Клементина запитала хазяйку, чому та працює секретаркою. Хазяйка відповіла, що вона не секретарка, а збирає гроші для бідних, хворих і божевільних. Це видалося дівчині дуже дивним.
Клімат здавався вологим і незвичним, шкідливим для печінки і легенів, але дерева в цю пору року були дуже мальовничими — такого вона ще не бачила: листя золоте, червоне і жовте, і опадало, ніби фарба зі стелі в якомусь великому палаццо в Римі чи Венеції.
Клементина познайомилася з одним літнім чоловіком на ймення Джо, який розвозив молоко. Родом він був з південної Італії. Йому було, певно, шістдесят чи більше років, тяжке життя зігнуло його, однак вона ходила з ним у кіно, де він переповідав їй сюжет італійською мовою і легенько щипав. Він просив її вийти за нього заміж. Наскільки розуміла Клементина, то був лише жарт.
У новому світі було багато дивних фестас — свят, одне, наприклад, з індичкою і зовсім без святих, а ще було свято Натале — Різдва, і вона ніколи не бачила, щоб так нешанобливо ставилися до Святої Діви і Святого Немовляти. Спершу купили ялинку і поставили у салоне і прикрасили блискучими іграшками, ніби то був святий, який міг нищити зло і чути молитви. Мамма міа. Дерево! Дівчина була на сповіді, і суворий священик насварився на неї за те, що вона не ходить до церкви щонеділі. Коли відвідувала месу, подаяния збирали тричі. Вона подумала, що коли повернеться до Рима, то напише замітку для газети про церкву в цьому новому світі, де не було навіть малесенької кісточки святого, яку можна було б поцілувати, і де дари приносять ялинці, і забувають про пологові муки Святої Діви і збирають подаяния тричі.
А потім випав сніг, однак тут було краще, ніж у Наскості,— адже не було вовків. її хазяї каталися на лижах у горах, діти гралися в сніжки, а в будинку було тепло.
Вона продовжувала ходити з Джо в кіно щонеділі, де він переповідав їй зміст, просив вийти за нього заміж і легенько щипав. А якось, по дорозі в кіно, вони зупинилися біля дерев'яного, акуратно пофарбованого будиночка. Джо відчинив двері і завів її до чудового помешкання, де були шпалери на стінах, а підлога сяяла від лаку. В будинку було п'ять кімнат і сучасна ванна кімната. Джо сказав: якщо вона вийде за нього заміж, все це належатиме їй. Він купить їй посудомийну машину і машину для збивання яєць, і сковороду, таку, як у хазяйки, що сама знає, коли готовий салтімбокка алла романа. Коли ж Клементина запитала, де він візьме стільки грошей, Джо відповів, що має сімнадцять тисяч доларів. А потім витягнув з кишені ощадну книжку, і там було записано — 17 230 доларів 17 центів. І все це належатиме їй, якщо вона стане його дружиною. Клементина відмовила, але після кіно, коли вже лягла спати, їй було сумно думати про всі ті машини, і вона знову пошкодувала, що приїхала в цей новий світ. Ніщо вже не буде таким, яким було колись. Коли вона повернеться до Наскости і розповідатиме, що один чоловік — не вродливий, але чесний і порядний — запропонував їй сімнадцять тисяч доларів і будинок з п'ятьма кімнатами,— їй не повірять. Подумають, що вона збожеволіла. Та й як вона зможе знову спати на соломі і бути щасливою? Тимчасова віза закінчується в квітні, і вона повинна їхати додому, але хазяїн сказав, що може попросити продовжити візу, якщо вона захоче, і Клементина благала його про це. Якось увечері на кухні вона чула, як вони тихо говорили, і здогадалася, що мова йшла про неї, але хазяїн нічого їй не сказав аж до того часу, як усі пішли спати, а вона зайшла побажати добраніч.
— Мені дуже шкода, Клементано,— сказав він,— але твою візу не продовжили.
— Не турбуйтеся,— відповіла вона. — Якщо мене тут не хочуть, я поїду додому.
— Та справа не в цьому, такий закон. Мені дуже прикро. Твоя віза закінчується дванадцятого. Я куплю тобі квиток на пароплав заздалегідь.
— Дякую, синьйоре,— мовила вона. — Добраніч.
Поїду додому, думала вона. Сяду на корабель, вийду в Неаполі, на Мерджел-ліні, сяду в потяг, а в Римі сяду у пульманівський вагон, потім Тибуртинською дорогою автобусом, на вікнах його колихаються фіранки, а коли він виїжджає на пагорб біля Тіволі, за ним тягнеться рожева хмарка вихлопних газів.