Негра дуже швидко зносило течією, та все ж він потроху наближався до протилежного берега. Півмилі, що відокремлювали острівець від другого берега, він подолав аж через півгодини і дістався землі за кілька тисяч футів від місця, навпроти якого кинувся у воду.
Нарешті Наб вийшов на сушу під високою прямовисною гранітною скелею, рішуче струсив із себе воду, побіг берегом і за кілька хвилин зник за' скелястим мисом, що виступав у море майже проти північного кінця їхнього невеличкого острова.
Набові супутники стривожено спостерігали за його відчайдушним вчинком, і,коли він зник із поля зору, всі троє, тамуючи голод устрицями, що рясно лежали на піску понад морем, задивились на землю, де сподівалися шукати прихистку. Убогий був їхній сніданок, та яка не яка, а їда. По той бік виднілася широка затока, обрізана з півдня дикою голою скелею, що виступала далеко в море. Скеля та поєднувалася [24] з узбережжям примхливо окресленим пасмом високих гранітних бескидів. Зате з півночі затока розширювалась, берег заокруглювався з південного заходу на північний схід і завершувався гострим мисом. Між двома отими виступами, якими кінчалася вигнута луком дуга затоки, відстань була, певно, миль вісім. Розташований за півмилі від невідомої землі вузький острівець, на якому вони стояли, скидався на велетенського кита завширшки зо чверть милі у найширшому місці.
Тривав відплив, і на тому боці дедалі ширшала піщана коса, всіяна темними скелями, що все вище виступали з води. За нею здіймалася, нагадуючи фортечний редут, прямовисна, не менше трьохсот футів завширшки, гранітна круча, увінчана примхливим карнизом. Простягнувшися милі на три, праворуч вона обривалася, мов обрубана людською рукою, а ліворуч — навпаки, ніби розкололась на скелі призматичної форми, кам'яні прискалки і, поступово знижуючись, витяглася довгим спуском, що потроху переходив у підводні рифи південного мису.
Зверху на плоскогір'ї не росло жодного дерева. То була гола нагірна рівнина, що нагадувала гору поблизу Кейптауна біля мису Доброї Надії, тільки менших розмірів. Принаймні вона здавалася такою з острівця. Та все ж праворуч, за кручею, буяла зелень. Там виднілися крони великих дерев, що зливалися в суцільну зелену смугу і тягли-ся допоки сягав зір. Та зелень радувала око вчорашніх невдалих повітроплавців, вельми засмучених непривітними обрисами похмурої гранітної кручі.
А на задньому плані, на відстані щонайменше семи миль на північний захід під сонячним промінням сяяла біла вершина. То біліла снігова шапка, що вкривала далеку гору.
-Ніхто з мандрівників не міг би сказати, була та земля островом чи частиною материка. Зате, глянувши на судомно вигнуте пасмо скель, що громадилися ліворуч від острівця, кожен геолог, не вагаючись, упізнав би його вулканічне походження, — то, безумовно, були плоди праці бога підземного царства Плутона.
Гедеон Спілет, Пенкроф і Герберт уважно вдивлялися в землю, на якій мали, можливо, жити довгі роки, а то й померти, якщо повз її береги не пролягає шлях кораблів.
— Що скажеш, Пенкрофе? — запитав Герберт.
— Бачиш, — відповів моряк, — як і скрізь, є там, певно, і добре, й погане. Побачимо, чого більше... А відплив дедалі помітніший! Години через три спробуємо перебратися на [25] той бік, а там постараємось виплутатися з біди і знайти містера Сміта!
Пенкрофові розрахунки справдилися. Через три години відплив посяг найнижчого рівня, і більша частина піщаного дна у протоці виступила на поверхню. Між острівцем і протилежним берегом лишалася тільки смужка води, яку, звичайно, не важко було подолати.
Близько десятої ранку Гедеон Спілет з обома своїми супутниками роздяглися, позв'язували одежу і, примостивши її на головах, побрели через протоку, глибина в якій сягала щонайбільше п'ять футів. А Герберт, для котрого і така глибина була завелика, плавав, як риба, тож і він чудово вийшов зі скрути. Всі троє без труднощів добралися на другий берег. Там, швидко висохнувши на сонці, вони наділи вбережений від води одяг і стали радитися.
РОЗДІЛ IV
Літодожи. — Гирло річки.— Нетрі.— Подальші пошуки.— Зеленолиетий ліс.— Запас палива.— Чекання припливу.— 3 вершини прибережної кручі.— Пліт.— Повернення на берег.
Перш за все журналіст велів морякові чекати його на тому самому місці, куди й він мав повернутися, а сам, не марнуючи ні хвилини, пішов берегом туди, куди кілька годин тому побіг негр Наб. Кваплячись дізнатися, що сталося з інженером, він швидко зник за виступом скелі.
Гербертові хотілося піти разом з ним.
— Сиди, синку, — зупинив його опікун-моряк. — Ми повинні опорядити стоянку і подивитись, чи не можна знайти поблизу що-небудь тривніше, ніж устриці. Коли наші приятелі повернуться, їм треба підкріпитися. У них своє діло, у нас— своє.
— Гаразд, Пенкрофе, — відповів Герберт.
— От і чудово, — похвалив хлопця моряк. — Почнемо по черзі. Ми змерзли, стомилися, зголодніли. Отож нам потрібен прихисток, вогнище і харчі. В лісі знайдеться дерево, в гніздах — яйця, залишається знайти житло.
— Домовилися, — відповів Герберт. — Я пошукаю серед скель печеру і таки знайду хоч якусь нору, що стане для нас притулком.
— Слушно, — підтримав його Пенкроф. — В дорогу, синку! [26]
І обидва попростували попід величезною урвистою кручею широким піщаним берегом, що оголився після відпливу. Проте вони пішли не на північ, а в протилежному напрямку. За кількасот футів від того місця, де вони переправилися, Пенкроф помітив вузьку розколину, що, на його думку, мала служити гирлом невеличкої річки або струмка. А їм, по-перше, важливо було розташуватися поблизу джерела питної води, а по-друге — не виключалося, що Сайреса Сміта віднесло саме в цей бік.
Як ми вже сказали, круча прямовисно здіймалася щонайменше на триста футів, але навіть біля підніжжя, до якого часом діставали хвилі, у ній не було жодної щілини, що могла б послужити для них тимчасовим прихистком. Уся вона здавалася суцільним гранітним муром, перед яким безсилі морські стихії. Вгорі під кручею цілі хмари морських птахів, переважно різні породи перетинчастолапих із довгими тонкими і загостреними дзьобами; усіх отих крикливих пернатих мало лякала присутність людей, котрі напевне вперше порушили їхню самотність. Серед морських птахів Пенкроф розпізнав багато поморників, один із видів бакланів, яких часом називають морськими розбійниками, а також ненаситних дрібних чайок, що гніздилися у впадинах гранітної кручі. Рушничний постріл у ту пташину хмару кинув би під ноги мисливцеві цілу купу пернатих, та для такого пострілу потрібна рушниця, а її, на жаль, не мали ні Пенкроф, ні Герберт. А втім, і чайки, і поморники майже не їстівні птахи, навіть їхні яйця дуже неприємні на смак.
Тим часом Герберт, трохи відійшовши ліворуч, незабаром помітив кілька порослих водоростями скель, що, очевидно, невдовзі знов зануряться в море. На них серед зелених і слизьких стебел фікусів була сила-силенна двостулкових скойок, якими на голодний шлунок не будеш нехтувати. Герберт гукнув Пенкрофа, і той відразу прибіг до нього.
— Еге-е-е, тут устриці! — гукнув моряк. — Ось що нам замінить пташині яйця, яких нам іще бракує!
-— Ніякі це не устриці, — відповів підліток, уважно розглядаючи молюсків, що поприсмоктувалися до скель. — Це літодоми.
— А їх їдять? — запитав Пенкроф.
— Ще й як!
— Тоді їстимемо літодомів.
Моряк міг цілком покластися на Герберта. Підліток був добре підкований у природознавстві, його завжди дуже [27] вабила ця наука. На ту сгезю хлопчину підштовхнув не-біжчик-батько, пославиш сина навчатися до найкращих викладачів Бостона, що не могли не перейнятися любов'ю до розумної дитини. Гербертові навички й знання натура-' ліста згодом не раз ставали всім у пригоді, та й на самому початку їхнього життя на острові він також не помилявся.
Тут цілі грона літодомів з видовженими скойками міцно поприсмоктувалися до скель. Вони належали до виду молю-сків-свердлильників, які виточують ямки у найтвердішому камінні, а їхні скойки заокруглені з обох боків, чого не буває в звичайних устриць.
Отож Пенкроф і Герберт уволю наїлися літодомів, що мирно розтулили скойки, гріючись на сонці. Наші мандрівники їли їх так само, як устриць, і обидва відзначили, що ці молюски досить гострі на смак, а тому не потребують ні перцю, ні будь-яких інших приправ. Вони швидко втамували голод, але після солонуватих літодомів спрага стала мучити їх ще дужче. Хоч-не-хоч, а треба було десь шукати прісну воду, і здавалося неймовірним, щоб на цій примхливо порізаній гористій місцевості не знайшлося хоча б джерельця.
Завбачливо запасшись літодомами, напхавши їх у всі кишені й набравши в носовики, Пенкроф і Герберт повернулися до підніжжя гірського узвишшя.
Пройшовши ще кроків двісті, вони наблизилися до ущелини; на її дні, як і передчував Пенкроф, текла невелика, проте повновода річка. У цьому місці кам'яна круча, здавалося, розкололась навпіл від якогось могутнього поштовху. Унизу вигиналася півколом бухточка, дно якої круто заглиблювалось. Ширина річища тут сягала ста футів, а береги — не більше двадцяти. Річка стрімко текла між двома гранітними кручами, які далі, вгору за течією, поступово знижувалися; потім вона різко повертала вбік і зникала в чагарниках за півмилі від гирла.
— Тут — вода! Там — дрова! — радо крикнув Пенкроф. — Чудово, Герберте, тепер нам бракує лише житла!
Вода в річці була чиста й прозора. Моряк переконався, що в такий час, тобто в години відпливу, коли до річки не доходять морські хвилі, вона прісна. Встановивши цю важливу обставину, Герберт кинувся на пошуки якої-небудь печери, що послужила б для них прихистком, та всі його зусилля знову виявилися марними: кам'яна круча скрізь була гладенька й рівна.
Проте поруч із гирлом річки, вище від того місця, куди доходив приплив, з величезних кам'яних брил утворилася [28] не так печера, як нагромадження уламків гранітних скель, що їх у горах називають "коминами". Пенкроф і Герберт зайшли досить глибоко в гранітну порожнину з шаром піску долі; світла не бракувало — воно лилося крізь щілини між кам'яними блоками — деякі з них лише чудом утримували рівновагу. Та заодно із світлом у щілини вривався вітер, що аж свистів у проходах, а з ним — крижаний холод.