Іван Дмитрович уважно слухав і ставив запитання, але раптом, наче згадавши щось жахливе, схопився за голову й ліг на постіль, спиною до лікаря.
— Що з вами? — спитав Андрій Юхимович.
— Ви від мене не почуєте більше жодного слова! — грубо промовив Іван Дмитрович.— Облиште менеї
— Чому ж?
— Кажу вам: облиште! Якого дідька?
Андрій Юхимович знизав плечима, зітхнув і вийшов. Проходячи через сіни, він сказав:
— Як би тут прибрати, Микито... Страшенно важкий Дух!
— Слухаю, ваше високоблагородіє!
"Яка приємна молода людина! — думав Андрій Юхимович, ідучи до €ебе на квартиру.— За весь час, що я тут живу, це, здається, перша, з якою можна поговорити. Він уміє міркувати й цікавиться саме тим, чим треба".
Читаючи і потім лягаючи спати, він весь час думав про Івана Дмитровича, а прокинувшись другого дня ранком, згадав, що вчора познайомився з розумною й цікавою людиною, і вирішив піти до неї ще раз при першій пагоді.
Іван Дмитрович лежав у такій самій позі, як учора, обхопивши голову руками й підібгавши ноги. Обличчя його не було видно.
— Здрастуйте, мій друже,— сказав Андрій Юхимович.— Ви не спите?
— По-перше, я вам не друг,— проговорив Іван Дмитрович у подушку,— а по-друге, ви даремно клопочетесь: ви не доб'єтесь від мене жодного слова.
— Дивно...— пробурмотів Андрій Юхимович, зніяковівши.— Учора ми розмовляли так мирно, але раптом ви чогось образилися й зразу обірвали... Мабуть, я висловився як-небудь невдало або, може, висловив думку, що супе-, речить вашим переконанням...
— Еге ж, так я вам і повірю! — сказав Іван Дмитрович, підводячись і дивлячись на лікаря глузливо і з тривогою; очі в нього були червоні.— Можете йти шпигувати й випитувати в інше місце, а тут вам нема чого робити. Я ще вчора зрозумів, чого ви приходили.
— Дивна фантазія! — усміхнувся лікар.— Значить, ви вважаєте, що я шпигун?
— Так, вважаю... Шпигун або лікар, до якого поклали мене на випробування,— це однаково.
— Ах, який ви, справді, вибачте... дивак!
Лікар сів на табурет біля постелі і докірливо похитав головою.
— Але припустимо, що ви маєте рацію,— сказав він.— Припустимо, що я зрадницькії ловлю вас па слові, щоб виказати поліції. Вас заарештовують і потім судять. Але хіба на суді і в тюрмі вам буде гірше, ніж тут? А якщо зашлють на поселення і навіть на каторгу, то хіба це гірше, ніж сидіти в цьому флігелі? Гадаю, не гірше... Чого ж боятися?
Як видно, ці слова вплинули на Івана Дмитровича. Він спокійно сів.
Була п'ята година вечора — час, коли звичайно Андрій Юхимович ходить у себе по кімнатах і Дар'юшка питає його, чи не пора йому пиво пити. Надворі була тиха, ясна погода.
— А я по обіді вийшов прогулятися та ось і зайшов, як бачите,— сказав лікар.— Зовсім весна.
— Тепер який місяць? Березень? — спитав Іван Дмитрович.
— Так, кінець березня.
— Грязько надворі?
— Ні, не дуже. В саду вже стежечки.
— Тепер добре б проїхатись у колясці куди-небудь за місто,— сказав Іван Дмитрович, потираючи свої червоні очі, наче спросоння,— потім вернутися додому б у теплий, затишний кабінет і... полікуватися в порядного лікаря від головного болю... Давно вже я не жив по-людськи... А тут гидко! Нестерпно гидко!
Після вчорашнього збудження він був стомлений, млявий і говорив неохоче. Пальці в нього тремтіли, і по обличчю видно було, що в нього дуже боліла голова.
— Між теплим, затишним кабінетом і цією палатою нема ніякої різниці,— сказав Андрій Юхимович.— Спокій і задоволення людини не поза нею, а в ній самій.
— Тобто як?
— Звичайна людина жде доброго чи поганого зовні, тобто від коляски і кабінету, а мисляча — від самої себе.
— Ідіть проповідуйте цю філософію в Греції, де тепло й пахне померанцем, а тут вона не до клімату. З ким це я говорив про Діогена? З вами, чи що?
— Так, учора зі мною.
— Діоген не потребував кабінету і теплого приміщення; там і так жарко. Лежи собі в бочці та їж апельсини й маслини. А якби довелося йому в Росії жити, то він не те що в грудні, а в травні попросився б до кімнати. Мабуть, скорчило б від холоду:
— Ні. Холоду, як і взагалі всякого болю, можна не відчувати. Марк Аврелій сказав: "Біль є живе уявлення про біль; зроби зусилля волі, щоб змінити це уявлення, відкинь його, перестань жалітися,— і біль зникне". Це справедливо. Мудрець або просто мисляча, вдумлива людина відзначається саме тим, що зневажає страждання; вона завжди задоволена і ні з чого не дивується.
— Значить, я ідіот, бо я страждаю, незадоволений і дивуюся з людської підлоти.
— Це ви даремно. Якщо ви частіше будете вдумуватись, то ви зрозумієте, яке нікчемне все те зовнішнє, що хвилює нас. Треба прагнути розуміння життя, а в ньому справжнє благо.
— Розуміння...— скривився Іван Дмитрович.— Зовнішнє, внутрішнє... Вибачте, я цього не розумію. Я знаю тільки,— сказав він, встаючи й сердито дивлячись на лікаря,— я знаю, що бог створив мене з теплої крові і нервів, так!
А органічна тканина, якщо вона життєздатна, повинна реагувати на всяке подразнення. І я реагую! На біль я відповідаю криком і слізьми, на підлоту — обуренням, на мерзоту — огидою. На мою думку, це, власне, і зветься яшттям. Чим нижчий організм, тим він менше чутливий і тим слабкіше відповідає на подразнення, і чим вищий, тим він сприятливіший і енергійніше реагує на дійсність. Як не знати цього? Лікар, а не знає таких дрібниць! Щоб зневажати страждання, бути завжди задоволеним і ні з чого не дивуватися, треба дійти до ось такого стану,— і Іван Дмитрович показав на товстого, ожирілого мужика,— або ж загартувати себе стражданням до такої міри, щоб^утра-тити всяку чутливість до них, тобто, іншими словами, перестати жити. Вибачте, я не мудрець і не філософ,— казав далі Іван Дмитрович роздратовано,— і нічого я в цьому не розумію. Я неспроможний міркувати.
— Навпаки, ви прекрасно міркуєте.
— Стоїки, яких ви пародіюєте, були визначщ люди, але вчення їхнє застигло ще дві тисячі років тому, й нітрохи не посунулося вперед, і не буде рухатись, бо воно не практичне й не життєве. Воно мало успіх тільки в меншості, яка проводить своє життя в студіюванні й смакуванні всяких учень, а більшість не розуміла його. Вчення, що про-новідує байдужість до багатства, до вигод життя, зневагу до страждань і смерті, зовсім не зрозуміле для величезної більшості, бо ця більшість ніколи не знала ні багатства, ні вигод у житті; а зневажати страждання означало б для неї зневажати саме життя, бо вся людська істота складається з відчувань голоду, холоду, кривд, утрат і гамлетівського страху перед смертю. В цих відчуваннях усе життя: воно може обтяжувати, можна ненавидіти його, але не зневажати. Так от, повторюю, вчення стоїків ніколи не може мати майбутнього, а прогресують, як бачите, від початку віку і до сьогодні боротьба, чутливість до болю, здатність відповідати на подразнення...
Іван Дмитрович раптом втратив хід своїх думок, спинився і досадливо потер чоло.
— Хотів сказати щось важливе, та збився,— сказав він.— Про що я? Ага! То от я й кажу: хтось із стоїків продав себе в рабство на те, щоб викупити свого ближнього. От бачите, значить, і стоїк реагував на подразнення, бо для такого великодушного акту, як знищення себе заради ближнього, потрібна обурена, співчутлива душа. Я забу" тут у тюрмі все, що вчив, а то б ще що-небудь пригадав.
А Христа взяти? Христос відповідав на дійсність тим, що плакав, усміхався, журився, гнівався, навіть нудьгував; він не з усмішкою йшов назустріч стражданням і не зневажав смерть, а молився в саду Гефсіманському, щоб його минула чаша цяя.
Іван Дмитрович засміявся й сів.
— Припустимо, спокій і задоволення людини не поза нею, а в ній самій,— сказав він.— Припустимо, треба зневажати страждання й ні з чого не дивуватись. Але ж ви на якій підставі проповідуєте це? Ви мудрець? Філософ?
— Ні, я не філософ, але проповідувати це повипеп кожен, бо це розумно.
— Ні, я хочу знати, чому ви в справі розуміння, зневаги до страждань тощо вважаєте себе компетентним? Хіба ви страждали коли-небудь? Ви маєте уяву про страждання? Дозвольте: вас у дитинстві шмагали?
— Ні, мої батьки ненавиділи тілесні кари.
— А мене батько бив жорстоко. Мій батько був крутий, гемороїдальний чиновник, з довгим носом і жовтою шиєю. Але будемо говорити про вас. За все ваше життя до вас ніхто не доторкнувся пальцем, ніхто вас не залякував, не бив; здорові ви, як бик. Росли ви під крильцем батька і вчилися його коштом, а потім зразу захопили синекуру. Понад двадцять років жили ви в безплатній квартирі, з опаленням, з освітленням, з прислугою, маючи до того право працювати, як і скільки ви захочете, хоч би й нічого не робити. З природи ви людина лінива, тендітна і тому старалися влаштовувати життя своє так, щоб ніщо вас не турбувало й не зрушувало з місця. Справи ви 'здали фельдшерові та іншій наволочі, а самі сиділи в теплі та в тиші, складали гроші, книжки читали, тішили себе думками про різну високу нісенітницю і (Іван Дмитрович подивився на червоний ніс лікаря) випивахом. Одним словом, Ялііття ви не бачили, не знаєте його зовсім, а з дійсністю знайомі тільки теоретично. А зневажаєте ви страждання й ні з чого не дивуєтеся з дуже простої причини: суєта суєт, зовнішня і внутрішня, зневага до життя, страждання й смерті, розуміння, справжнє благо — все це філософія, якраз придатна для російського лежня. Бачите ви, наприклад, як мужик б'є жінку. Навіщо заступатись? Нехай б'є, однаково обоє помруть рано чи пізно; і той, що б'є, до того ж зневажає побоями не того, кого б'є, а самого себе. Пиячити безглуздо, непристойно, але пити — вмирати і не пити — вмирати. Приходить баба, зуби болять... Ну, що ж? Біль є уява про біль, і до того ж без хвороб не проживеш па цьому світі, всі помремо, а тому йди собі, бабо, геть, не заважай мені мислити і горілку пити. Молода людина просить поради, що робити, як жити; перше ніж відповісти, інший би задумався, а тут уже готова відповідь: прагни розуміння або справжнього блага. А що таке це фантастичне "справжнє благо"? Відповіді нема, звичайно. Нас тримають тут за гратами, гноять, мордують, але це прекрасно й розумно, бо між цією палатою і теплим, затишним кабінетом нема ніякої різниці. Зручна філософія: і робити нічого, і совість чиста, і мудрецем себе почуваєш...