Хворобливість і смертність ті ж самі. Божевільним улаштовують бали і спектаклі, а на волю їх все-таки не випускають. Значить, все дурниця і суєта, і різниці між кращою віденською клінікою і моєю лікарнею, власне, нема ніякої".
Але скорбота і почуття, схоже на заздрість, заважають йому бути байдужим. Це, мабуть, від утоми. Важка голова схиляється до книги, він кладе під обличчя руки, щоб м'якше було, і думає:
"Я служу шкідливій справі й одержую платню від людей, яких обманюю; я нечесний. Але ж сам по собі я ніщо, я тільки частина необхідного соціального зла: всі повітові .чиновники шкідливі і задарма одержують платню... Значить, у моїй нечесності винен не я, а час... Якби народився я на двісті років пізніше, я був би іншпм".
Коли б'є третю годину, він гасить лампу і йде в спальню. Спати йому не хочеться.
VIII
Років зо два тому земство розщедрилось і ухвалило видавати по триста карбованців щороку як допомогу на підсилення медичного персоналу в міській лікарні аж до відкриття земської лікарні, 1 на допомогу Андрієві Юхимовичу було запрошено містом повітового лікаря Євгенія Федоровича Хоботова. Це ще дуже молода людина — йому нема й тридцяти,— високий брюнет з широкими вилицями й маленькими очицями; мабуть, предки його були інородцями. Приїхав він у місто без копійки грошей, з невеликим чемоданчиком і з молодою негарною жінкою, яку він називає своєю кухаркою. У цієї жінки немовля. Ходить Євгеній Федорович у кашкеті з козирком і у високих чоботях, а зимою в кожушку. Він близько зійшовся з фельдшером Сергієм Сергійовичем і з казначеем, а інших чиновників називає чомусь аристократами і цурається їх. У всій квартирі в нього є тільки одна книжка — "Найновіші рецепти віденської клініки за 1881 р.". Ідучи до хворого, він завжди бере з собою й цю книжку. В клубі вечорами грає він у більярд, а карт не любить. Дуже охоче вживає в розмові такі слова, як "морока", "мантифолія з оцтом", "годі тобі тінь наводити" і т. ін.
В лікарні він буває двічі на тиждень, обходить палати її приймає хворих. Цілковитий брак антисептики і кровососні банки обурюють його, але нових порядків віп не заводить, боячись образити цим Андрія Юхимовича. Свого колегу Андрія Юхимовича він вважає старим шахраєм, підозріває, що в нього є великі кошти, і потай заздрить йому. Він охоче посів би його місце.
IX
В один з весняних вечорів, в кінці березня, коли вже на землі не було снігу і в лікарнянохму саду співали шпаки, лікар вийшов провести до воріт свого приятеля поштмейстера. Якраз в цей час у двір входив жид Мойсейко, що вертався із здобиччю. Він був без шапки і в мілких калошах на босу ногу і в руках тримав невеличку торбиночку з милостинею.
— Дай копієчку! — звернувся він до лікаря, тремтячи з холоду і усміхаючись.
Андрій Юхимович, що ніколи не вмів відмовляти, подав йому гривеник.
"Як це недобре,— подумав він, дивлячись на його босі ноги з червоними худими щиколотками; — Адже мокро".
І, спонукуваний почуттям, схожим і на жаль, і па гидливість, він пішов до флігеля слідом за євреєм, поглядаю-
чи то на його лисину, то на щиколотки. Коли лікар входив, з купи мотлоху схопився Микита й виструнчився.
— Здрастуй, Микито,— сказав лагідно Андрій Юхимович.—Як би цьому євреєві чоботи абощо, а то простудиться.
— Слухаю, ваше високоблагородіє. Я скажу наглядачеві.
— Будь ласка. Ти попроси його від мого імені. Скажи, що я просив.
Двері з сіней до палати були відчинепі. Іван Дмитрович, лежачи на ліжку і підвівшись на лікоть, з тривогою прислухався до чужого голосу і раптом упізнав лікаря. Він весь затрусився від гніву, схопився і з червоним, злим обличчям, з виряченими очима вибіг на середину палати.
— Лікар прийшов! — крикнув він і зареготав.— На-решті-таки! Панове, вітаю, лікар ушановує нас своїм візитом! Проклята гадина! — заверещав він і в несамовитості, якої ще ніколи не бачили в палаті, тупнув ногою.— Вбити цю гадину! Ні, мало вбити! Втопити у відхіднику!
Андрій Юхимович, почувши це, виглянув з сіней у палату й спитав лагідно:
— За що?
— За що? — крикнув Іван Дмитрович, наближаючись до нього з загрозливим виглядом і судорожно запинаючись у халат.— За що? Злодій! — промовив він з огидою і стуляючи губи так, нібито хотів плюнути.— Шарлатан! Кат!
— Заспокойтеся,— сказав Андрій Юхимович, провинно усміхаючись.— Запевняю вас, я ніколи нічого не крав, що ж до іншого, то, напевне, ви дуже перебільшуєте. Я бачу, що ви на мене сердиті. Заспокойтеся, прошу вас, якщо можете, і скажіть спокійно: за що ви сердиті?
— А за що ви мене тут тримаєте?
— За те, що ви хворі.
— Так, хворий. Але ж десятки, сотні божевільних гуляють на волі, бо ваше неуцтво неспроможне відрізнити їх від здорових. Чому ж я і от ці нещасні повинні сидіти тут за всіх, як козли відпущепня? Ви, фельдшер, наглядач і вся ваша лікарняна наволоч з морального боку незрівнянно нижчі за кожного з нас, чому ж ми сидимо, а ви ні? Де логіка?
— Моральна сторона і логіка тут ні до чого. Все залежить від випадку. Кого посадили, той сидить, д кого не посадили, той гуляє, от і все. В тому, що я лікар, а ви душевнохворий, нема ні моральності, ні логіки, а сама тільки пуста випадковість.
Ю А. Чеков
— Цієї дурниці я не розумію...— глухо промовив Іван Дмитрович і сів на своє ліжко.
Мойсейко, якого Микита не насмілився обшукувати при лікарі, розклав у себе на ліжку шматочки хліба, папірці й кісточки і, все ще тремтячи від холоду, щось швидко й співуче заговорив по-єврейськи. Мабуть, він уявив, що відкрив крамничку.
— Відпустіть мене,— сказав Іван Дмитрович, і голос у нього затремтів.
— Не можу.
— Та чому ж? Чому?
— Тому, що на це нема в мене права. Подумайте, яка користь вам з того, якщо я відпущу вас? Ідіть. Вас затримають городяни або поліція й повернуть назад.
— Так, так, це правда...— проговорив Іван Дмитрович і потер собі лоба.— Це жахливо! Але що ж мені робити? Що?
Голос Івана Дмитровича і його молоде розумне обличчя 8 гримасами сподобались Андрієві Юхимовичу. Йому захотілось приголубити молоду людину й заспокоїти її. Він сів поруч нього на постіль, подумав і сказав:
— Ви питаєте, що робити? Найкраще у вашому стані — втекти звідси. Але, на жаль, це марна річ. Вас затримають. Коли суспільство захищає себе від злочинців, пси-хічнохворих і взагалі незручних людей, то воно непереможне. Вам залишається одне: заспокоїтись на думці, що ваше перебування тут необхідне.
— Нікому воно не потрібне.
— Раз існують тюрми і будинки для божевільних, то мусить же хто-небудь сидіти в них. Не ви — то я, не я — то хто-небудь третій. Підождіть, коли в далекому майбутньому закінчать своє існування тюрми і будинки для божевільних, то не буде ні ґрат на вікнах, ні халатів. Звичайно, такий час рано чи пізно настане.
Іван Дмитрович глузливо усміхнувся.
— Ви жартуєте,—сказав він, мружачи очі.— Таким ванам, як ви і ваш помічник Микита, нема ніякого діла до майбутнього, але можете бути певні, шановний пане, настануть кращі часи! Хай я висловлююсь пошло, смійтесь, але засяє зоря нового життя, переможе правда, і на нашій вулиці буде свято! Я не діждуся, здохну, а зате чиї-небудь правнуки діждуться. Вітаю їх від усієї душі й радію, радію за них! Вперед! Хай поможе вам бог, друзі!
Іван Дмитрович з блискучими очима підвівся і, простягаючи руки до вікна, казав далі з хвилюванням у голосі:
— З-за цих ґрат благословляю вас. Хай живе правда! Радію!
— Я не бачу особливої причини радіти,— сказав Андрій Юхимович, якому рух Івана Дмитровича здався театральним і в той же час дуже сподобався.— Тюрем і будинків для божевільних не буде, і правда, як ви зволили висловитися, переможе, але ж суть речей не зміниться, закони природи залишаться ті ж самі. Люди хворітимуть, старітимуться і вмиратимуть так само, як і тепер. Хоч би яка чудова зоря освітлювала ваше життя, все ж кінець кінцем вас заб'ють у труну й кинуть у яму.
— А безсмертя?
— Е, киньте!
— Ви не вірите, ну, а я вірю. У Достоєвського чи у Вольтера хтось каже, що якби не було бога, то його вигадали б люди. А я глибоко вірю, що коли нема безсмертя, то рано чи пізно його винайде великий людський розум.
— Добре сказано,— промовив Андрій Юхимович, усміхаючись від задоволення.— Це добре, що ви вірите. З такою вірою можна жити, розкошуючи навіть замурованому в стіні. Ви зволили де-небудь дістати освіту?
— Так, я був в університеті, але не скінчив.
— Ви мисляча і вдумлива людина. За всяких обставин ви можете знаходити заспокоєння в самому собі. Вільне й глибоке мислення, що прагне зрозуміти життя, і цілковита зневага до безглуздої суєти світу — ось два блага, вищі за яких ніколи не знала людина. І ви можете володіти ними, хоч би ви жили за трьома гратами. Діоген жив у бочці, проте був щасливіший за всіх царів земних.
— Ваш Діоген був бовдур,— похмуро промовив Іван Дмитрович.— Що ви мені кажете про Діогена та про якесь там розуміння! — раптом розсердився він і схопився.— Я люблю життя, люблю жагуче. У мене манія переслідування, постійний хворобливий страх, але бувають хвилини, коли мене охоплює жадоба життя, і тоді я боюся збожеволіти. Страшенно хочу жити, страшенно!
Він схвильовано пройшовся по палаті і сказав, знизивши голос:
— Коли я мрію, мене одвідують примари. До мене ходять якісь люди, я чую голоси, музику, і здається мені, що я гуляю по якихось лісах, на березі моря, і мені так жагуче хочеться суєти, турбот... Скажіть мені, ну, що там нового? — спитав Іван Дмитрович.— Що там?
— Ви про місто бажаєте знати чи взагалі?
— Ну, спочатку розкажіть мені про місто, а тоді взагалі.
— Що ж? У місті нестерпно нудно... Ні з ким слова ска-вати, нікого послухати. Нових людей нема. А втім, приїхав недавно молодий лікар Хоботов.
— Він ще при мені приїхав. Що, хам?
— Так, некультурна людина. Дивно, знаєте... З усього видно, в наших столицях нема розумового застою, є поступ — значить, повинні бути там і справжні люди, але чомусь кожного разу звідти присилають до нас таких людей, що хоч не дивись. Нещасне місто!
— Так, нещасне місто! — зітхнув Іван Дмитрович і засміявся.— А взагалі як? Що пишуть у газетах і журналах?
У палаті вже було темно. Лікар підвівся і стоячи почав розповідати, що пишуть за кордоном і в Росії і який помічається тепер напрям думки.